Чому люди бувають щасливі

Ми не знали б, що таке «Архипелаг ГУЛАГ», якби не було на світі гінеколога Миколи Зубова.

У Криму вийшла зворушлива книжка «Отношения сердец» (Сімферополь, «Таврия-Плюс», 2003 р., упорядник і автор передмови С.Пушкарьов), у якій зібрано листування подружжя Зубових, Миколи Івановича й Олени Олександрівни. Доповнено її уривками з творів Олександра Солженіцина, де йдеться про цих людей.

Солженіцин у своєму есе «Бодался теленок с дубом» ніжно називає їх «старыми зэками и благословенными моими друзьями» й атестує так: «Помощь Николая Ивановича в самые одинокие минуты моей разгромленной погиблой жизни и сочувствие приехавшей осенью Елены Александровны — были поток тепла и света, заменивший мне все остальное человечество, от которого я таился».

Образ подружжя Зубових виявився для нобеліанта настільки вражаючим на все життя, що Олександр Ісайович звертається до них і в «Архипелаге ГУЛАГ», і в «Раковом корпусе» — виводячи їх, проте, під вигаданими прізвищами. Там вони — лише прототипи персонажів, хоча їх нескладно впізнати завдяки безлічі біографічних подробиць. Ну а в есе «Бодался теленок с дубом» Зубови вже виведені під власними іменами, причому в першому ж розділі.

Письменник і його персонаж познайомилися в селищі Кок-Терек, у казахстанському засланні, коли Миколі Зубову було 58 років (він встиг побувати на фронті ще в Першу світову), а Солженіцину — 35. Майбутній нобелівський лауреат встиг до моменту зустрічі написати чимало. Але читачів у нього практично не було — Зубов став лише дев’ятою (!) людиною на землі, котра почула від Солженіцина пристрасні інвективи «Архипелага ГУЛАГ» і комуністичному режиму, причому це було читання напам’ять.

Миколу Зубова, пише Солженіцин, здивувало, «как я изнуряю мозг, нося это в себе годами. А я не допускал другого хранилища, кроме своей памяти». І Микола Іванович пропонує альтернативу: фанерну скриньку з подвійним дном, схованку в ніжці столу й інші схожі «схованки». Тобто він воістину, як Колумб, відкриває письменникові території, вільні від цензури й диктату СРСР. Гінеколог Зубов знав, як і куди надійно можна сховати рукопис, аби потім витягти його на світ Божий, немов новонародженого.

Для Солженіцина нововідкрита «ничка» видалася рівнозначною здобуттю свободи. «Я пришел в восторг: момент освобождения не меньший, чем выйти за лагерные ворота!» — читаємо в «Теленке…»

Пізніше заслані Солженіцин і Зубов захопились у Кок-Тереку дивовижним тоді, недешевим фотографуванням. І, мабуть, вони перші поклали початок одній із популярних технологій самвидаву: фотографуванню текстів. А потім із негативів книжку можна було вже розмножувати в будь-якій кількості, переправляти на Захід, поширювати серед надійних людей.

Дружина Зубова стала третім співучасником таємного опору владі — вона слухала солженіцинські читання, а також схвалила всю цю конспірологію, виготовлення і приховування самвидаву.

…Пам’ятаю, як наприкінці
80-х відомча газета Південно-Західної залізниці «Робітниче слово» помістила «тамвидавський» маніфест Олександра Солженіцина «Жить не по лжи». Багатотиражка передавалася із рук у руки, зачитувалася до дірок — а либонь це був лише передрук вже опублікованого за кордоном!

Із листування, опублікованого сімферопольською «Таврией-Плюс», ми можемо отримати виразне уявлення про цих людей — їхні мужність, доброту, ніжність. В одному з листів вона розповідає чоловікові, як у бараку крашанку ділили на 15 сестер. «На этих нарах я чувствую себя счастливой — тепло, светло и я читаю», — пише також чоловікові Олена Олександрівна. Причому, з’ясувалося, читає вона не якусь сакральну книжку (хто дозволив би в таборі?), а «Сагу про Форсайтів» Голсуорсі.

Нічого, здавалося б, особливого немає в цих посланнях подружжя одне одному — крім їхньої дивовижної людяності, що проявляється в нелюдських умовах. «Любимый! ... Я совсем другим человеком становлюсь, когда получаю твои письма — опять полна тобой, твоей любовью… Я лежу у себя на койке, в бараке почти темно, по бараку пасутся крысы — я их теперь не боюсь, я вся с тобой. Я рада, любименький, что ты много мечтаешь о будущем…»

І ось майбутнє: після десяти років рабства в комуністичному концтаборі ці люди на засланні в голому степовому Казахстані почуваються вільними та щасливими. І такими самими прагнуть зробити багатьох оточуючих — зокрема, Солженіцина.

«…Со лжою спорит Солженицын, /идет свистеж по заграницам, /а мы обугленно молчим», — писав у 70-ті харків’янин Борис Чичибабін, за що був виключений із Спілки письменників. Але це обвуглене мовчання не було ані підлістю, ані боягузливістю. Адже з «дубом» тоталітаризму «буцався» не один Олександр Ісайович, а й мільйони «телят» — чесних і добрих, беззбройних і наївних людей. Зрештою, їхня правота пересилила жорстокість суспільних умов.

Дві тихі, милі, працьовиті людини, котрі страждали навіть від власних родичів, змогли, виявляється, внести помітну лепту в знищення тоталітарного монстра. Зло протиприродне, репресії невічні, а доброта винагороджується уже самим своїм існуванням. Як квітка чи, скажімо, сонце над бухтою. Ось думки, які приходять під час читання листування подружжя зеків.

Якби не було Зубова, не знали б ми, мабуть, не лише «Архипелаг ГУЛАГ» і багато інших речей нобеліанта-росіянина. Можливо, і самого пана письменника землі російської не було б у живих — адже саме лікар Зубов запідозрив у Солженіцина ракову хворобу на ранній стадії, яку тому вдалося-таки вилікувати.

Після таборів і наступного заслання Зубовим вдається під кінець життя повернутися на батьківщину Олени Олександрівни — до Криму. Селище Ак-Мечеть (Чорноморське) на північному заході півострова видалося їм узагалі раєм земним. Чоловік із дружиною щовечора ходили в бухту, узявшись за руки, — дивитися захід сонця.

«Совсем не уровень благополучия делает счастье людей, а — отношения сердец и наша точка зрения на нашу жизнь. И то и другое — всегда в нашей власти, а значит, человек всегда счастлив, если он хочет этого», — такий конфуціанський висновок робить Солженіцин, базуючись на своєму знайомстві з подружжям Зубових.