КУРІННЯ СЛОБОЖАНСЬКОГО ПЕЙОТА

Станіслав Мінаков, поет із Харкова, почав публікуватися ще за часів СРСР, але чомусь більше на периферії тодішньої «1/6 суходолу». Чи, навпаки, практично на Заході. Пам’ятаю як яскраве враження юності його прекрасну добірку в малотиражній вільнюській «Литве литературной» року 1984-го. Про вірші Мінакова не раз відгукувалися з пошаною не тільки славетні колеги по перу (скажімо, Ірина Ратушинська, Борис Чічібабін чи Олександр Кушнер), а й петербурзький академік Дмитро Лихачов, найвідоміший німецький славіст Вольфганг Козак, видатний російський композитор Георгій Свиридов.

Поява томика його віршів «Хожение» (М.: «Поэзия.ру», 2004. 350 с.) — у твердій обкладинці, з ілюстраціями прекрасних художників — стало помітною подією. Презентація книги, крім іншого, відбулася в квітні в Центральному будинку працівників мистецтв у Москві.

Одна з тривіальних істин: поет — засіб мови. Завданням віршотворця завжди було не надати інформацію (скажімо, про дитинство, закоханість, свої університети — хоча і це теж важливо), а показати приховані можливості мовлення. І ще краще — спробувати розширити їх.

Мінаков робить це віртуозно, природно і ненав’язливо. Українізми й англіцизми, технічні терміни і церковнослов’янізми, жаргонізми й підлітковий сленг природно співіснують у його авторській мові.

Іноді автор стає в позу суперника давнього переписувача («Переписчик летописи»), а іноді — не проти стати сучасним урбаністом-етнографом, який колекціонує «перли» тинейджерів чи брокерів: «Все по кайфу: непыльно и плавно, / от свободы дареной бурея, / отъезжает идальго исправно! / И — ни гонора, ни гонореи». («Дон Хуан. Курение пейота»).

Причому очевидно, що Станіслав Мінаков не вигадує-конструює свою мову, а бере її зі світу, іноді сам собі дивуючись: «Мне странно этой речью говорить, / когда слова слагаются из гула… / Я странен сам себе. Но из немых / Меня опять природа изымает…»

Мова, інтонація — це первинні «статеві ознаки», за якими впізнається справжній поет. Талант його саме й полягає в «номінації всього світу». У тому, щоб «грати словами» заради заточування інструментів свободи слова, розширення горизонтів висловлення. Тому майже інстинктивним здається його прагнення почути «Бесплотный звук. Ну, хоть в него вцепиться, держаться». («Имярек»).

Вільне, на межі фолу, поводження Станіслава Мінакова з персонажами, сюжетами, словами усе ж ніколи не переходить межі, за якою починається несмак. Чоловіки, котрі грають у доміно, глід над обривом, гусаки в яру, аскеза ченця, підліток — усе може стати несподіваним, але вагомим приводом для його тексту.

Ось, наприклад, картина, описана в одній з ліричних мініатюр Станіслава Мінакова: пророк лежить у труні і бачить з-під землі, як на його могилі репетує несправедлива юрба. Він хоче щось сказати їм, виправити, змінити, але розуміє: пізно… Чи то трилер, чи то притча про наш час?

Інша мініатюра — жагуча молитва сучасника за бабусю, котра йде в дірявому взутті через величезне холодне місто. Це свята Ксенія Петербурзька? Чи харківська вчителька-пенсіонерка?..

Тема ще одного вірша може видатися навіть несерйозною: «Моя нога». Текст звернення до власної кінцівки написаний із якимось вікторіанським пафосом, залишає відчуття повноти життя, гри розуму та фантазії, рідкісного в наші часи шляхетного гумору. Пан Мінаков не проти продемонструвати вишуканість і навіть якусь пишномовність стилю навіть у найбуденнішій, здавалося б, побутовій сценці: «Тому, кто кот, котлету предложу».

Можливо, ця стилістика у нього — із перекладацького досвіду. У книгу «Хожения» увійшли, зокрема, переклади англійських класиків Вільяма Батлера Йейтса, Шарлотти Бронте. А також блискуче поет переклав з української вірші Ігоря Муратова і Мойсея Фішбейна, і особливо яскраво — два саркастичні сонети Івана Світличного: один — про шмон у таборі, другий — про те, як пересиченій душі царя-свинопаса сниться «сало. С салом сало. И на похмелье — самогон».

Зрозуміло, Станіслав Мінаков цінує свою Слобожанщину (один із розділів його книги називається «Слобожанский Псалтерион») і не забуває нагадати, приміром, про те, що «Бердяев жил в Люботине, Григорий Саввич — в Бабаях»... Для поета «регіонального» така любов до малої батьківщини завжди відзначається як великий плюс. Особливо через брак достоїнств більш суттєвих... Та річ у тім, що Мінаков зовсім не сприймається як поет-регіонал. Ні за манерою письма, ні за тим стійким і твердим (хоча й негучним) визнанням, що прийшло до нього вже давно. Скажімо, мінаковський цикл віршів про Кавказ, здається, написав дагестанець чи кумик. Рядки постають афористичними і якимись позачасовими-позапросторовими: «и пальцы стискивали хлеб, и соль на хлеб текла из глаз» («Ашуг»). Загалом, Мінаков, здається, демонструє ту саму «всечуйність», яка і є видовою рисою поета. І тому дозволяє собі по-свійськи окликнути Петрарку: «Франческо, знай, что и за семь столетий ничто не изменилось в человеке» («Секстина»).

Інтонація Мінакова проявляється в найширшому діапазоні від духовної лірики, найінтимніших зізнань — до саркастичних фантасмагорій. «Стихи о русском эросе», наприклад, вміщають у себе не тільки реалії на заявлену в назві тему. Але до того ж «директора-ворюгу», «начальника-мудака», процедуру гоління, «целофан бездарных исканий» і багато іншого, здавалося б, не пов’язаного з еротикою. Проте все разом залишає відчуття повноти буття, істинності того, що відбувається з ліричним героєм — таким же, як читач.

При цьому поет дуже впевнено почувається й у мейнстрімі, реалістично, однією деталлю вміючи нагнати жаху: «И по ночам впивались грызуны / в ладони зябнувшие». Чи демонструючи левітанівську пластичність пейзажних описів: «И рыскал пес с ухмылкой лисьей / вдоль берега. Текла вода, / и красные летели листья, / летели листья в невода».

Станіслав Мінаков своєю книгою вкотре показує, що людина, яка живе на землі України, може писати російською іноді яскравіше й різноманітніше, аніж багато славетних носіїв «великої і могутньої».

Тут неможливо обійти «феномен креольства», про який не раз писав Микола Рябчук, говорячи про культурно-психологічні проблеми російськомовних у сучасній Україні, головна з яких — пошук ідентичності в стрімко змінюваному постімперському просторі. Станіслав Мінаков навряд чи вважає себе «креолом». І, судячи з віршів, упевнено знаходить свою ідентичність в... мові, у своїй давньоросько-слобожансько-інтернетській говірці, вигадливій і вкрай цікавій.

Будучи в курсі всіх новітніх літературних і суспільних віянь, ставши одним із активних діячів літературного Інтернету, Станіслав Мінаков примудряється сполучити прийняття нового, модного, і — «любовь к отеческим гробам». Він має рідкісну особливість бути одночасно ультрасучасним — і старосвітсько-архаїчним. Його герой — рідкісний архетип мудреця, котрий із довірою до прогресу забігає по-юначому вперед.

Судячи з багатьох ознак, найжорстокіша видавнича криза
90-х років минає. Якщо казати про українських поетів, які пишуть російською мовою, то в останні рік-два побачили світ декілька поетичних книг, що викликають позитивний острах: звідки? Невже?.. Чи можливо в наш час поетові не тільки гарно писати (це — завжди будь ласка, навіть у найсуворіші часи), а й видаватися на високому поліграфічному рівні?

Назву, зокрема, «Избранное» дніпропетровського поета Олександра Ратнера, Володимира Пучкова (Миколаїв), «Для тех, кто спит» Андрія Полякова із Сімферополя, «Опись имущества» Ірини Євси з Харкова, «Карман имен» Наталі Бельченко й «Айловьюга» Олександра Кабанова (обидвоє — кияни). За публікаціями в українській та російській періодиці сильне враження справляють русофони Наталя Хаткіна (Донецьк), Олександр Чернов (Київ), до них можна докласти ще з десяток поетичних імен.

Чому раптом над Україною настільки впевнено лунають «пісні креолів», бентежачи й україномовних аборигенів, і сусідів-росіян (для яких російськопишучий українець із часів Гоголя сприймався насамперед як сильний конкурент)?

Напевно, тому, що для цього є грунт — культурний, мовний, демографічний. Дискусія про вітчизняне книговидання, коли вирішувалося, чи підтримувати тільки україномовні книги, проходила «по серцю» саме цих авторів — які пишуть російською на своїй українській батьківщині. У них тут є читачі, видавці, теми — чому ж умоглядне «креольство» має сприйматися якоюсь «драмою карми» (за висловлюванням екс-полтавчанина Олексія Парщикова, котрий мешкає нині в Німеччині)?

«Я был, запомните меня! Не только имя — глаза, судьбу запомните!» — говорить ліричний герой Станіслава Мінакова. І в цій мольбі, може, й полягає сенс творчості.

Шкода, але книга поки що недоступна широкому українському читачеві, окрім харків’ян, через мізерність накладу в 1000 примірників і «закордонність» видання.