ВАСИЛЬ ШКЛЯР: «НЕСТЕРПНА ЛЕГКІСТЬ ЖАНРУ ДЛЯ НАШИХ ПИСЬМЕННИКІВ ВИЯВИЛАСЯ НАЙТЯЖЧОЮ»

Українська масова література, перефразовуючи Ларошфуко, схожа на привид: багато хто любить про неї побалакати, але хто ж її бачив, — принаймні на книжковому базарі? Ті, хто наполягає на існуванні вітчизняного масліту, впевнено апелюють до імені Василя Шкляра. Бо Василь Шкляр — безперечно, є. Є його книжки, що розходяться досить пристойними накладами. Є літературні премії з солідними грошовими додатками, які декому не дають спати, — а потім той «дехто» поширює чутки, ніби Шкляр і пише свої романи з розрахунку на премії.

А є і альтернативний погляд на творчість цього письменника. Деяких критиків щиро дивує те, що видавці розглядають його романи як зразки «масових жанрів». Адже детектив чи бойовик у Шкляра — то лише верхівка айсберга…

Зрештою, щоб зрозуміти, треба прочитати. І, можливо, поговорити.

Василь Шкляр народився 1951 року в с. Ганжалівка Лисянського р-ну на Черкащині. Закінчив філологічні факультети Київського та Єреванського університетів. Член Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Автор книг: «Перший сніг» (1977), «Живиця» (1982), «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Тень совы» (1990), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001) та ін.

Лауреат багатьох літературних премій. За роман «Ключ» — гран-прі конкурсу «Золотий Бабай», премія журналу «Сучасність», премія журналу «Олігарх», «Спіраль століть» на Міжнародному фестивалі фантастики «КиївКон-2003». За роман «Елементал» — гран-прі конкурсу «Коронація слова».

Віднедавна працює головним редактором видавництва «Дніпро».

«Задум «Ключа» я виношував дванадцять років»

— Ви «найкомерційніший» український письменник — і ось пішли працювати у видавництво. Чи означає це, що в нашій країні прожити з гонорарів не можете навіть ви?

— Ні, я довго й благополучно жив «на творчих хлібах» — ще з 1986 року світ не міг спіймати мене чи, точніше, мою трудову книжку. А недавно таки умовили піти в «Дніпро», і тут зрозуміло, що просто так «на службу» я не пішов би. Маю цікавий і дуже зухвалий видавничий проект: хочу переписати українську класику. Взяти, наприклад, повість Панаса Мирного «Повія». Цікавий твір з такою привабливою, як на сьогоднішні часи, назвою, — і раптом його не читають! Відштовхує великий обсяг, важке, подекуди архаїчне письмо, обтяжене надмірним багатослів’ям. І я подивився, що, коли його скоротити — не фрагментами, а по слову, по півречення, прибрати русизми, місцями навіть відвертий несмак, — вийде сучасна читабельна річ. Так само і «Хіба ревуть воли, як ясла повні», — до речі, цю назву я поміняв би. Потім візьмуся за Анатолія Свидницького — роман «Люборацькі», а тоді, може, і до Ольги Кобилянської дійду. Треба кілька видань зробити, щоб подивитися, що з того вийде.

— Чиї ж імена будуть на обкладинках цих книжок?

— Звичайно, авторів. Тільки буде зазначено, що це адаптація Шкляра. Я знаю, посипляться суворі закиди: на кого, мовляв, замахнувся і так далі, — але у своєму середовищі, серед колег по перу цей проект ні в кого заперечень не викликає. Я певен, що якби, скажімо, Панас Мирний був живий, то зробив би це сам. Чесно кажучи, я пішов би й далі, «Декамерон» Боккаччо переписав би. Але це, звичайно, поглинатиме багато мого особистого часу. Тому, думаю, на службі довго не затримаюся. Я за східним гороскопом Кіт і звик жити сам по собі. Творчого хліба мені вистачає.

— Ваша популярність почалася з роману «Ключ». Але на той час ви вже були автором приблизно десятка книжок. Як на вашу думку, чому саме «Ключ»?

— По-перше, за радянської доби не було таких понять, як реклама, розкрутка. Я не вважаю, що мої книжки були менш цікаві, ніж твори класиків української радянської літератури, але тоді популяризація письменників відбувалася за іншими параметрами, існувала офіційна літературна ієрархія. Хоча справді, саме з «Ключа» у мене почався новий період творчості. Цей роман я написав після дуже тривалої перерви. 1989 року був виданий роман «Ностальгія», а 1990-го у Москві в «Советском писателе» вийшло «Вибране» — груба книжка, куди увійшли і роман, і повісті, й овідання. Після того я років вісім зовсім не писав.

— З чим це було пов’язано?

— Не знаю, напевно, все-таки далася взнаки різка зміна епох. Той злам був драматичніший за всяку літературу, емоцій вистачало без творчості. Тоді я зайнявся політикою…

— Чи зараз видавці мають плани щодо перевидання «раннього Шкляра»?

— Так, ми з «Кальварією» вели про це мову і, напевно, згодом вийде книжка моєї прози 70—80-х років. Там є речі, яких я не соромлюся. Скажімо, повість «Стороною дощик іде» російською мовою переклали три перекладачі, і всі три варіанти побачили світ. У Словаччині також ця повість друкувалася не раз. Так що мене і в ті часи перекладали, але, звичайно, в межах Центральної та Східної Європи та «екзотичними» мовами теперішніх просторів СНД. На Захід тоді взагалі ніхто з українських літераторів не виходив зі зрозумілих причин.

— Як довго ви йшли до написання «Ключа»?

— Цей задум я виношував дванадцять років. Колись почув історію про те, як один хлопець винайняв житло в Києві, а після того до нього так і не з’явився господар по плату. Мені вона видалася привабливою: сам факт давав дуже великий простір для фантазії. Адже нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина! І починаються пошуки… Я довго носився з цим задумом, а потім сів і написав роман за тридцять днів.

— Під час роботи ви сприймали цей текст як «масовий» чи ні?

— Ні. Тобто я люблю сюжет і завжди хочу, щоб твір був читабельним. Сюжет — це витончена гра розуму, і дуже шкода, що наша занадто серйозна і цнотлива література не виробила традицій динамічної оповіді. Тепер кажуть, що радянські письменники були заробітчанами і через те писали про робітничий клас, про колгоспи. Але ж детективи і фантастику теж ніхто не забороняв писати, причому за них платили ще більше, бо видавали масовими тиражами. І все одно таких творів майже не було. Виявляється, так званий «легкий жанр» є найтяжчим. Дуже мудро з цього приводу висловився Іван Кошелівець, перший редактор журналу «Сучасність», котрий жив у Німеччині і добре бачив наші вади з «європейського» боку. Українські письменники, зауважив він, надто гонорові, вони кажуть, що не хочуть писати «анжелік», а творитимуть вічні, філософські речі! Але секрет тут дуже простий: «анжелік» писати набагато важче. Бо, щоб створити динамічну книжку, яку б читали всі, треба вміти Дуже Добре писати.

Так воно чи не так, але для нас, українських письменників, ця нестерпна легкість жанру, як сказав би Мілан Кундера, виявилася найтяжчою. Особисто я не зовсім розумію поділу на «елітарну/масову» літературу. Всі жанри добрі, казав класик, окрім нудних. Та якщо хтось називає мої твори масовими, мене це також тішить. Тим більше, коли всі ці романи без винятку друкує найелітарніший український журнал «Сучасність».

«Кому не подобається «Елементал» —
хай читає «Хаджі-Мурата»!»

— Який на сьогодні сумарний наклад перевидань «Ключа»?

— Думаю, тисяч дванадцять. Нещодавно якраз вийшло третє видання, якщо не рахувати додаткових накладів. А крім того, цей роман видрукували журнал «Сучасність», газети «Молодь України» та «Київські відомості» (до речі, мовою оригіналу).

— А як справи з його анонсованою екранізацією?

— Там сталася не дуже приємна історія, я сам довго перебирав харчами і тепер шкодую. Екранізувати «Ключ» мені запропонували одразу кілька режисерів: Микульський, Бійма, молодий Мирослав Слабошпицький, який уже мав гроші на цей проект. Ми з продюсером майже підписали угоду, але в останній момент мої товариші-благодійники сказали: «Ну, Василю, що ж ти погоджуєшся за якихось п’ять тисяч баксів віддати шедевр!» Однак вирішальну роль відіграло те, що молоді хлопці вагалися, чи їм вистачить грошей на добрий фільм, на акторів-зірок тощо. До того ж вони залежали від Міністерства культури, яке диктувало ще й свої умови, і я відчував, що автори фільму можуть піти на великі жертви: візьмуть тільки фабулу з «Ключа», розгубивши його філософію. А тут ще й класик Олег Бійма: «Що ти робиш, я зніму і прокатний варіант, і серіал мінімум на п’ятнадцять серій!». Це було ще два роки тому. Але Бійма мене досі заспокоює, що, мовляв, «вино тим добріше, чим довше постоїть»…

Взагалі, кінопроектами у мене теж гостросюжетні пригоди. Олександр Роднянський навіть за «Елементалом» — я, між іншим, здивувався, — задумав зняти чотири серії, в піку фільму «Брат-2» (сміється). Я з’їздив днів на десять в Африку перейнятися мусульманською атмосферою, приїхав, написав синопсис, — а мені кажуть, що Роднянський уже в Москві… Хоча «Елементал» не є таким уже антиросійським, як його дехто сприйняв. Самі росіяни могли б зняти такий фільм, бо це твір, крім усього, про патріота, якого зрадила Батьківщина.

— Поширена думка, що ринковий успіх згубно діє на письменника. З’являється спокуса повторювати себе, «знижується планка» тощо. Щодо вас дехто з критиків стверджує, що «Елементал» у художньому плані слабший за «Ключ». Як ви для себе вирішуєте цю проблему?

— Я маю свій стиль і рівень, нижче якого не зміг би опуститися, навіть якби хотів. На конвеєр ніколи не працював, бо просто розповідати цікаві історії — цього для мене замало. Тому такі порівняння мене тільки дивують. Адже йдеться про зовсім різні речі, про тексти з різними жанровими особливостями і надзавданнями. Але читацькі смаки тут справді розділилися, причому багатьом дужче подобається якраз «Елементал». Може, це ті, що більше полюбляють екшн: кажуть, цей роман динамічніший. «Ключ» складніший, він, на жаль, ще не прочитаний до кінця критикою. І пересічний читач ковтає його тільки поверхово, на рівні сюжетної інтриги.

А «Елементал» мені знаєте чим дорогий? Його дуже добре сприймають люди, які воювали в «гарячих точках». Ті, чиєї критики я найбільше побоювався, хто міг мене «спіймати» на чомусь. Аж ні! Я бачив хлопця, який скуповував «Елементал» десятками. Потім ми познайомилися. Він воював у Чечні, почав розпитувати, де я воював (посміхається). А письменник Василь Слапчук, афганець, написав, як на мене, найкращу рецензію на «Елементал». Він підмітив у романі речі, про які навіть я не здогадувався, і зауважив: «Кому не подобається «Елементал» — хай читає «Хаджі-Мурата»!»

— В авторській передмові до цього роману ви натякаєте, що мали стосунок до описаних подій. То був просто рекламний хід чи можна про це докладніше?

— Ні, це моя таємниця. Роман присвячено реальній особі, чоловікові, який справді викупив мене з неволі. Уточнювати не буду, тому що йому це не потрібно.

— Взагалі, наскільки ви «експлуатуєте» в текстах свою власну біографію?

— Я ніколи не намагаюся свідомо відтворювати фактів із власної біографії. Інша річ — життєвий досвід, він завжди присутній. А потім спрацьовує оте «мадам Боварі — це я», класична фраза Флобера. Коли ти перевтілюєшся в героя, то, звичайно, в ньому з’являється щось і від тебе. Мій новий роман «Кров кажана», який вийшов у «Сучасності», взагалі написаний від імені жінки.

— Як вам це вдалося?

— Жартома я пояснюю це так: коли мені заборонили брати участь у конкурсах «Золотий Бабай» і «Коронація слова» — тепер я там член журі, — то стало трошки прикро. І я вирішив змістифікувати: надіслати твір від імені іншої реальної особи. А той, хто виграє цю премію, мав при виданні книжки наполягти, щоб йому поставили псевдонім Василь Шкляр. Але ж мене за стилем упізнають. Павло Загребельний вирахував на конкурсі «Золотий Бабай», що то я написав «Ключ», і це для мене був найбільший комплімент. І ось думаю: щоб замаскуватися, напишу цей роман ще й від жіночої особи! Але, звичайно, писав я його абсолютно серйозно. Вдалося чи не вдалося — не знаю. Одна бабця з-за кордону надіслала до редакції «Сучасності» листа: «Я передплачувала цей журнал з 1960 року, від дня його заснування, але віднині я зрікаюся його назавжди, бо такої порнографії я ще не бачила!» (сміється).

— Ви такої думки про жінок, що від жіночого імені у вас вийшла порнографія?

— Ну, це на думку тієї старшої пані. Я вважаю, що це швидше містично-філософський трилер. Роман про народження диявола, там багато містики, Лиса гора, чортівщина, ідеальне вбивство, ну і, каюся, трохи відверта еротика… Епілог переносить нас у 2033 рік, тобто є там і елемент фантастики.

— Ви, здається, були дуже здивовані, коли отримали премію «КиївКону-2003» у номінації «за найкращу україномовну фантастику»…

— Це правда, я страшенно здивувався! Коли мені натякнули, що я отримаю якусь премію за фантастику, то я подумав, що йдеться саме про «Кров кажана». А коли назвали роман «Ключ», я здивувався, бо це вже четверта премія, яку отримав цей роман. Я справді фантастом себе не вважаю, але містику люблю. Причому, якщо можна так сказати, реалістичну містику. Не люблю відвертих вигадок з вовкулаками і упирями. Моя містика матеріалістична, тобто вона ґрунтується на дивовижах, які справді відбуваються у житті.

«Писати читабельні твори — моя політична позиція»

— На початку розмови ви згадували, як пішли у політику. Наскільки це було для вас серйозно?

— Ще й як серйозно! Наприкінці 80-х — на початку 90-х так звана «українська революція» захопила всіх, хто мав загострене відчуття національного болю. Я тривалий час був прес-секретарем УРП (Української республіканської партії), першої радикальної політичної організації, яка ще за совдепії відкрито проголосила свою мету — незалежність. Тоді від імені УРП я писав такі політичні заяви, від яких мороз пробігав по шкірі. Потім прийшло розчарування, хоча тепер я ні за чим не шкодую.

— Чому розчарування?

— Тому що все пішло не так, не за тим сценарієм. Ми потрапили в економічну залежність, а вона виявилася жорстокішою за політичну. У політичній боротьбі хоч видно, де твій ворог, а тут усе не те, що в затінку, а в безпросвітній темряві. Національний біль, політичні підтексти просочуються і в мої твори, хоч як письменник я розумію, що будь-яка тенденційність у художньому тексті — це завжди вада. Але мені її вже не уникнути. І те, що я пишу читабельні речі, — це теж моя певна політична позиція. Я хочу, щоб читали українську книжку. Для мене то дуже приємна ознака, коли дізнаюся, що маю прихильників і серед російськомовного читача.

— На вашу думку, чи є якісь перспективи в української масової літератури?

— Сподіваюся, що є. Звичайно, за умови цілого комплексу різних чинників. І культурних, і тих же політичних. Наші посадовці від літератури досі не допетрали, що маскульт — значно серйозніша зброя за вже втрачений ядерний арсенал. Масова література у нас існує лише в зародку, але вже відбувається кількісне нагромадження. Я сиджу в журі конкурсів гостросюжетного роману — йде такий, знаєте, рівний потік, без яскравих фаворитів. Масова література, як я вже казав, у нас не мала традицій, здорового родоводу, і тому вона великою мірою вторинна.

— Ви вважаєте, від цих конкурсів є користь?

— Безперечно. Конкурси ці потрібні, вони стимулюють і все ж таки відкривають нові імена. Це кількісне нагромадження неодмінно переросте в якість. У нас дуже серйозний мовний фактор. Кажуть: «У цій українській літературі нема чого читати». Але будь-який закордонний автор у перекладі українською не йде великими тиражами. Видають Павича, Коельо, однак вони продаються гірше за мої, хоча їхні книжки втричі дешевші. Їх уже наїлися російською мовою. Чому, власне, мої твори заборонено видавати російською? Бо коли з’явиться російське видання, невибагливий читач надасть перевагу перекладові перед оригіналом.

— Ви мали пропозиції від російських видавництв?

— Пропозиції були, і зараз тривають переговори на цю тему. Але мені не потрібні переклади для статистики: я російською мовою видавався давно. Інша річ, якщо візьметься престижне видавництво, яке втілить цей проект за всіма сучасними технологіями і стандартами. Та якщо я буду видаватися в Росії, то тільки «без права ввезення книжок на територію України».

— А щодо «далекого зарубіжжя»?

— З перекладами нашої літератури взагалі дуже складно, тому що бездержавна Україна ніколи не мала і зараз майже не має своїх серйозних повпредів за кордоном. Тільки тепер з’являється певна когорта людей завдяки посольствам, культурним представництвам, фондам, які можуть щось пропонувати поважним видавництвам. Скажімо, Ульф Сьор був радником посольства Швеції в Україні і переклав мій «Ключ» шведською з оригіналу. У Софії дуже добре українську мову знає Пенка Кінева, і там цей роман побачив світ через кілька місяців після українського. А взагалі тема перекладів дуже делікатна, тут не варто особливо хвалитися, бо справа не в тому, скількома мовами тебе перекладуть. Головне тут — чи посядуть ці книжки власний простір у чужому середовищі. Адже можна видатися на Заході у невеличкому видавництві десь при університеті чи при якійсь просвітницькій організації діаспори і цим лише перекрити собі шлях до авторитетних видавців. Наша діаспора, на жаль, не виростила у своєму середовищі впливових інтерпретаторів, які б мали ділові зв’язки з лідерами книжкової індустрії.

— Якби ви свого часу пройшли до парламенту, то займалися б питаннями літератури і видавничої справи чи чимось зовсім іншим?

— Я, мабуть, таки не пішов би до парламенту, бо це ж треба поставити хрест на своїй писанині. А для мене нічого цікавішого за НЕЇ немає. І я не проміняю цієї пані не те що на депутатське крісло, а навіть на трон диктатора.