Варваріяда: від очікування до пошуків

Торік купити книжку Джона Кутзее «В ожидании варваров» було непростим завданням. Точніше — недешевим: на хвилі сплеску інтересу до роману після його однойменної екранізації 2020 року за російське видання просили чималі гроші. В такому разі, я вже знаю, треба просто перечекати. Вже цієї весни покетбук з романом придбав на інтернет-барахолці за смішні гроші, — хвиля ажіотажу спала. А трохи згодом із того ж джерела до моїх рук потрапив і майже раритет. Виявляється, з кутзеевським «Ожиданием варваров» був ознайомлений ще читач пізньорадянської доби! В далекому 1988 році вийшов 9-й випуск альманаху «Африка» (накладом 50 тис. примірників!), у якому серед оповідань та есеїв мало кому відомих африканських письменників хедлайнером виступає Джон Кутзее зі своїм «Очікуванням», причому вже ліберальна перестроєчна цензура зовсім не ріже роман, доволі еротичний як для радянського читача. Ба більше, передмова повідомляє, що це вже другий роман письменника, опублікований в «Африці»: 1987-го в попередньому випуску альманаху вийшов роман «Життя та час Міхаела К.». 

На жаль, цей різкий скандальний автор, лауреат Нобелівської премії з літератури і двічі — Букерівської премії, не у великій пошані в нас, якщо з усього його доробку українською перекладено лише два романи, зокрема й «Безчестя» — найрезонансніший. Через нього автор залишив рідну Південно-Африканську Республіку та отримав громадянство Австралії, і не факт, що, на тлі руху BLM, доля не примусить його мігрувати ще кудись, адже роман неодноразово називали расистським, несправедливим та образливим стосовно корінних жителів ПАР після падіння апартеїду. Тепер уже важко уявити його кінопоказ без мітингів і підпалів кінотеатрів, хоча у 2008-му екранізація ще була можлива, із самим Джоном Малковичем у головній ролі. 

Чи варто докладно переказувати зміст «В очікуванні варварів»? Думаю, ні. Сюжет не дуже закручений: у неназваній провінції неназваної Імперії (і навіть час складно вгадати, похибка може становити майже століття) керує містечком старіючий суддя. Чиє життя різко зміниться, коли до міста прибуде полковник Третього Відділу з важливою місією — виявити масштабний заколот із боку варварів, що живуть за межами міста, та й, по суті, — на самій межі Імперії. Боязливі варвари, яких містяни безбожно дурять десятиліттями, коли ті заходять у містечко поторгувати рибою та вовною, виявляються потужною загрозою, яку проґавив сластолюбець-суддя, розслабившись на важливій державній посаді. Але тепер усе зміниться, — безжальний Третій Відділ береться за справу, засукавши рукави й не боячись крові варварів, яких катуватимуть конвеєром у пошуках зачіпок до підступної масштабної змови. А коли м’якотілий суддя виявить підозрілу доброту до скаліченої молодої варварки, спецслужбістові в чорних окулярах стане все зрозуміло: він теж учасник змови! Книжка гарантує захопливе й хвилююче стеження за долею судді, ввіреного йому міста, варварів, що ось-ось захоплять це місто, і всесильних спецслужб, які на перевірку виявляться не такими вже й усесильними… 

А ось український письменник і перекладач Андрій Любка варварів не чекає, — він сам свого часу вирушив на їх пошуки. І за результатами мандрівок Балканами, значно розширеними автором за їхні географічні межі, опублікував книжку під відповідною назвою — «У пошуках варварів» (вийшла 2019 року у видавництві Meridian Czernowitz). Письменник не приховує алюзій на вищезгаданий роман Кутзее (що згадується в книжці) і починає свій твір віршем Константіноса Кавафіса «Чекаючи варварів», не без претензійності цитований мовою оригіналу — грецькою. Лише на 33 сторінці буде й переклад уривка відомої притчі, від Григорія Кочура, серед інших, зі словами «…А тут іще з кордону поприходили, та й кажуть, що нема ніяких варварів». Кутзее ж узяв для назви свого роману назву вірша без змін (бо «чекаючи варварів» чи «в очікуванні...» — це просто варіації перекладу). Як практичний закарпатець, Любка дбає, щоб у нього нічого не пропадало марно, відтак він зібрав докупи кількадесят дорожніх нотаток, об’єднав їх наскрізною думкою про природу варвара як чужого, незрозумілого, — і вийшла цікава, а головне — корисна книжка. Бо, крім авторських міркувань, нею можна скористатися як путівником незаяложеними місцями Європи.

Засівши (точніше — залігши) за книжку з ручкою та записником, я зробив кількадесят виписок — по кожному розділу, щоб поділитися ними з читачами ZN.UA. Та зрозумів, що формат видання не передбачає такого лонгріду. Відтак, наведу тільки декотрі. Охочим помандрувати Балканами «від Любки» тут презентована нетипова Угорщина з її сербським містом Сентендре (причому воно не на кордоні з Сербією, а на околиці Будапешта) та з хорватським Печем. Сербія ж представлена Белградом («найнегарніший мегаполіс Балкан»), Суботіцею («мабуть, найгарніше місто Сербії»), Нові Садом (його називають «сербськими Афінами», через що автор пускається у слушні міркування про сміхотворність таких порівнянь, які полюбляють і в нас, як ото «Рахів — гуцульський Париж» чи «Вилково — українська Венеція»), квазідержавою Ліберленд на Дунаї та затопленим островом Ада-Кале на ньому ж, а також фейковими Балканами у Дрвенограді (більше відомому як «село Кустуріци»). Далі будуть боснійський Вишеград (з таким самим фейковим Андричградом — і знову від Кустуріци! (читайте також «Іво Андрич повертається в Україну через «Проклятий двір»), косовське Косово і македонський Охрид, грецькі Салоніки (в яких проте народився сам Ататюрк), хорватський острів Крк (холодний зимовий, а не в стилі «А-адріатіка подаріла бархатний сєзон») та не зовсім хорватська Істрія, Болгарія («парадокс якої в тому, що це не її назва»). В літературно-публіцистичний путівник від Любки потраплять також італійський Трієст («найзахідніша точка Балкан»), наша Одеса («найсхідніші Балкани») і навіть так звана Придністровська Молдавська Республіка. 

Звісно, самими дорожніми нотатками книжка не обмежується. Автор постійно підкидає читачеві дивних думок і фактів, на кшталт: «Константинополь і Єрусалим розташовані зовсім не на схід від Києва, а на південь, навіть на південний захід» чи «…у наш час, наче в Темні віки, реальна географія нічого не означає. Землю й досі тримають на собі кити, а на Сході, за кордоном, що віддаляє цивілізований світ, живуть варвари. І кому яке діло, що схід той зовсім не на Сході! Поекспериментуйте на собі: подумайте, яке місто лежить західніше — Відень чи Прага? А тепер погляньте на карту. Отож-бо й воно». Чим, власне, і робить свою добірку дорожніх нотаток книжкою. Цікавого вам читання і захопливих подорожей!

Усі статті автора читайте за посиланням