Іво Андрич повертається в Україну через «Проклятий двір»

Це перша видана в незалежній Україні книжка одного зі стовпів «югославської» літератури, Нобелівського лавреата, письменника, якого можуть називати своїм одразу три балканські країни.

Щодо стовпів, то, на мою думку, їх три. Перший — досить відомий серб Мілорад Павич, півтора десятка перекладів якого за минулі 30 років таки вийшли в українських виданнях, включно з найвідомішим «Хозарським словником», причому як у жіночому, так і в чоловічому варіантах, а чим вони різняться — зацікавлений читач може погуглити й сам.

Значно менше пощастило хорватові Мирославу Крлежі, з чиєї потужної спадщини у вільній Україні вийшло хіба кілька віршів у поетичних збірках, притому що теми України цей автор торкався не раз (докладніше читайте «Повернення Мирослава Крлежі ще тільки може відбутися».

Що ж до Іво Андрича, то українська сторінка у Вікіпедії наводить скромний перелік із трьох перекладів радянської доби, але це помилка дописувачів енциклопедії. Насправді цього автора в Радянському Союзі перекладали доволі багато. І російською, і мовами країн Балтії, і чимало — українською. З кінця 1950-х і по 1990-й, коли вийшла збірка «Знаки на дорозі», призначена для дітей — хоча й із геть не дитячими оповіданнями. Загалом, за цей період було перекладено більше двадцяти творів письменника, включно з «Мостом на Дрині», за який Андрич у 1961 році отримав Нобелівську премію з літератури.

«Міст на Дрині», сагу про кількасотлітню історію міста і його мешканців через призму й досі функціонуючого турецького моста в боснійському Вишеграді, українською перекладав закарпатський літератор і перекладач Семен Панько. Виходив роман принаймні двічі чималими тиражами. На відміну від «Проклятого двору» (невеликий за обсягом роман писався чверть століття, між двома світовими війнами, і був завершений у 1954-му), в перекладі того ж Панька. Але примірників тієї книжки з часу видання (1957) залишилося так мало, що можна сказати — взагалі не лишилося. Що й спонукало закарпатського ж письменника та перекладача Андрія Любку перекласти роман повторно, таким чином відкривши Андричіаду в незалежній Україні. Фінансову підтримку виданню надало Міністерство культури та інформування Республіки Сербія.

Відтак читачі мають нагоду дізнатися історію похмурої в’язниці у Стамбулі кінця XVIII ст. й запізнатися як із її невільними жильцями (в’язнями), так і з вільними (насамперед — управителем на фольклорне прізвисько Караджоз, який так поріднився з довіреною йому тюрмою, що навіть власне розкішне обійстя облаштував над нею («від Проклятого двору маєток відділяв тінистий байрак. …[він] був водночас віддалений від Проклятого двору і дуже близьким до нього»). Роман є одним із циклу творів про католицького ченця з францисканського монастиря в Боснії фра Петара, який у церковних справах вирушив до Царгорода, провів там рік у марних клопотах і зрештою «внаслідок божевільного збігу обставин у ті прикрі часи, коли влада вже не відрізняє безневинних від злочинців», потрапив у сумнозвісну тюрму «Проклятий двір». У наших дефініціях, вона могла б зватися «фільтраційний табір», із якого хтось вирушає на каторгу, а когось і відпускають — бо справедливість таки існує. Цікава сама собою історія стає дивною й заплутаною, коли в дію вступає Чаміл-ефенді — VIP-в’язень, багатий і шляхетний ерудит, що потрапив до величезної в’язниці внаслідок придворних інтриг, від яких він максимально далекий. Адже сам живе у світі історії XV ст., протистояння братів Баязида та Джема, синів султана Мехмеда ІІ Завойовника. Живе — майже в буквальному сенсі, бо в певний момент читач і сам губиться, загубивши нить, — як і фра Петар, що довгими нудними днями полону слухає цю історію і, «стежачи за всіма змінами й викрутами в карколомному житті Джем-султана, наслухався стільки назв іноземних міст й імен могутніх людей світу, султанів, королів, пап, князів і кардиналів, як ніколи раніше на своєму віку. … Часто траплялося, що, слухаючи, він втрачав нитку юнакової оповіді й не розумів більше, хто кому родич, хто кого обманює, купує і продає, тому взагалі припиняв слідкувати… Але й тоді вдавав, що слухає, бо йому було жаль чоловіка, якому, вочевидь, нелегко було все до кінця й докладно розказати».

За традицією книгоописання, я мав би почати з біографії Іво Андрича, але не робитиму цього. Бо читачеві, який знайомитиметься з цим матеріалом в електронному варіанті сайту, нічого не коштуватиме просто перейти на відповідну сторінку у Вікіпедії й прочитати самому. Але краще прочитати післямову перекладача, в якій Андрій Любка докладно і з очевидною любов’ю до автора переповідає біографію письменника з цікавими й рясними деталями. З яких ми дізнаємося, наприклад — а у Вікі-статті цього наразі нема, що Андрича, випадково народженого в боснійському Травнику («його мати Катарина гостювала там у родичів») в ніч із 9 на 10 жовтня 1892 року, хрестили в римо-католицький церкві («і для цієї історії цей факт має принципове значення, адже свідчить, що батьки були католиками й відтак належали до хорватської громади»). І так двадцять сторінок перед читачами розгортатиметься історія великого письменника на тлі історії Боснії та Югославії, що закінчиться словами «Збавителька-смерть приходить по нього 13 березня 1975 року».

NB. Українців, які давно полюбили Туреччину й, зокрема, Стамбул, перекладач роману застерігає: марно шукати в цьому мегаполісі сліди Проклятого двору — їх там нема, це вигадка Андрича, на відміну від цілком реального «нобелівського» Мосту на Дрині в боснійському Вишеграді (і є люди, які їдуть туди саме слідами книжки).