В очікуванні телепобачення

Ловлю себе на думці, що будьякий репортаж чи опис власних вражень від побаченого та пережитого, хочеш не хочеш, іноді мимовільно може перетворюватися на «щось штибу» опису ярмарку чи базару, бо конфузів було багато, а гостей і музики – ще більше.

Останнім часом чи не єдиний в Україні критичний журнал «Книжник-Review» переживав не найкращі часи: виходив нерегулярно, малим тиражем, не маючи широкого розповсюдження. Але, попри все, торік в Українському домі була проведена церемонія нагородження лауреатів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року», яка запам’яталася, гадаю, кількома речами: присутністю міністра культури, супроводом живої музики у виконанні гурту «Схід Side», великою кількістю спеціальних нагород від партій-спонсорів, журналом «Книжник» із президентом на обкладинці та іронічними піснями у виконанні Михайла Барбари, які викликали величезну хвилю спротиву та неприйняття дійства. Особливо для старших поколінь присутніх.

Нинішнього року ситуація з фінансуванням виправилася. Журнал, який свого часу був місцем апробації нових ідей-прийомів та «вишколу» молодих авторів, став повнокольоровим і отримав довгоочікуваний чіткий графік виходу.

24 лютого «Книжник» приймав в Українському домі численних гостей та друзів: письменників, видавців, експертів і просто не байдужих до української книжки. На вході людей зустрічали усміхнені міми, які роздавали жетончики з логотипами «Головного спонсора». У фойє продавалися книжки-номінанти. Було галасливо, але й трохи затишно. Грав найцікавіший гурт минулого року «ДахаБраха» — суміш різноманітних етномотивів, приправлених шаленим ритмом барабанів, задали добрий настрій гостям. За годину експертів та «обраних» (тих, хто мав запрошення) запросили до зали (де на гостей чекали пакунки-подарунки від «Головного спонсора») безпосередньо на саму церемонію вручення дипломів-відзнак. У фойє ж проводився своєрідний аукціон. Серед лотів був помічений рукопис Л.Подерв’янського та інші «ексклюзиви».

Після досить ефектного вступу на сцені з’явилися ведучі — головний редактор «Книжника» Кость Родик та «агент» телебачення — Леся Сакада-Островська. «Фронтвумен» одразу взяла ініціативу у свої професійні руки й попередила, що наступного року буде телеверсія «Книжки року» і всі гості мають відповідати «дрес-коду» — вечірні костюми, фраки, метелики і т.д. Відповіді з залу («Ми наступного року не прийдемо») Л.Сакаду-Островську не дуже вже й хвилювали. Протягом вечора пані «фронтвумен» узагалі відзначалася «глухотою» до ситуацій: то закликала жвавіше аплодувати, аргументуючи це тим, що «на долонях є такі точки, для вас це гарний масаж, і нам приємно», то демонструвала невдоволення роликами з коментарями експертів («Сподіваюся, наступного року звук буде кращим»), то подавала ручку для цілування, а не для потискання тощо.

Вечір затягувався. Веремія формальностей — вручення дипломів та виходів видавців на сцену. Це перемежовувалося танцювальними номерами гурту «Soul Be» і тужливими піснями кобзаря Тараса Компаніченка.

Вечір закінчувався розлогим переліком подяк меценатам та відзнакою головного редактора видавництву — «Головному спонсору», але останнє слово, як було узаконено того вечора, лишилося все одно за Л.Сакадою-Островською з її мрійливими запевняннями в тому, що наступного року на церемонії будуть присутні президент, прем’єр та лідер опозиції, і кожен із них, кожен із нас прийде з книжкою, яка вразила його за рік, що минув, і розкаже людям, чому вони обрали саме її. І чомусь у пам’яті зринули слова І.Костецького про те, що колись «кожний Я прийде до круглого столу з потугою свого генія. Ти з мішком картоплі і я з картиною, а обидва ми без імені. […] Хто такий чолов’яга без імені. Що везеш. Шматок дотепу і нелюдську свою людяність», і вже зовсім утопічна думка про те, що, можливо, ще існують речі, здатні об’єднати можновладця з простим українцем, зібрати разом людей, які вже давно перестали цікавитися справами одне одного.

Я свідомо не зупиняюся на розборі книжок-переможців, але найприкметніше, що нинішнього року ніхто не отримав Гран-прі. З одного боку, дуже добре, що його знову не отримав величезний фоліант-подарунок (як у рекламі, «а можна так, щоби на всю стіну»), недоступний читачеві, тобто власне ніким не прочитаний. З другого, як на мене, це може свідчити про чудову тенденцію однаково якісного видання як художніх текстів сучасних українських письменників, так і наукової чи мистецько-туристичної продукції.

Цьогорічна церемонія нагородження Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» лишила по собі інтригу, «провисання», як називається обривання серіалів на найцікавішому місці, так, щоби глядач-читач мав весь рік гадати й розгадувати, що ж приготують організатори наступного року. Що зміниться від того, що країна нарешті, на дев’ятому році, помітить існування рейтингу? Що означатиме для видавців зближення з широкою аудиторією — потенційними покупцями? З якими книжками прийдуть політики, і чи взагалі прийдуть? Чи то буде «Україна — козацька держава»? Чи збірники Ахматової та Достоєвського? Чи «Енциклопедія молодої жінки»? Які книжки змушені будуть потрапити до шорт-листа рейтингу? І що взагалі розгледить ТБ у самому рейтингу — щось таке особливе, здатне зацікавити сучасного глядача? Чи після 12 години ночі покажуть телеверсію? Чи «Світські хроніки» скажуть, що сучасні письменники не мають смаку до одягу? І хто з естрадних співаків виступатиме? Чи переможці Євробачення?

Головне, аби наступного року, коли розповідатимуть людям про сам рейтинг і згадуватимуть минулі роки, не згадували насамперед О.Герасим’юк, Ю.Макарова та Л.Сакаду-Островську (всі вони свого часу були ведучими церемоній), короткі спіднички танцівниць із гурту «Душа Бути» та інші «світські» дрібнички. Головне, щоби в центрі все одно була Книжка.

Незважаючи ні на які мінуси, рейтинг продовжує своє існування, експерти-спеціалісти відстежують найцікавіші новинки книжкового ринку, «Книжник» залишається унікальним виданням, а церемонії «Книжки року» — явищами-прецедентами, які намагаються балансувати на межі всіляких можливих тенденцій книжкового життя України.