Дім, який завжди з ними. Спроба колажу

Він намагається втриматися. Вітер дме дедалі дужче. Він тримає лапкою порвану нитку. Він витягає її з себе. Він будує свій дім…

Коли повертаєшся додому після поїздок і намагаєшся хоч якось відповісти на запитання друзів, розумієш, що майже забув зв’язки між подіями. Залишилися тільки фрагменти. Кліпи свідомості. І починаєш складати колажі з уламків вражень, снів, записів, фотографій своїх днів, які вже ніколи не повторяться…

Довга дорога (трохи більше ніж 30 годин), «сотні тимчасових місць» (В.Павлова), польська митниця (5 годин на кордоні), співвітчизники — «російські німці» (з якими, здається, тебе об’єднує паспорт однієї країни — України та ще «сонце, що встає, чи спільний туалет», додав би С.Жадан), шмаркаті й замурзані циганчуки на автостанціях різних країн, люди, друзі, знайомі (їхні голоси), сусід зліва — колишній боксер (У мене мама працювала поштаркою. Вдома всюди валялися газети. Я вішав пачки, стоси паперу на паркан і лупив, лупив… тепер безробітний: євро задавило весь малий бізнес, тепер він на допомозі, але промишляє schwarze Geld — лівим заробітком), ранок Берліна, вечір Грайфсвальда…

Усе заради того, щоб бути частиною значної культурної і наукової події не стільки в житті Німеччини, скільки України — XI «Українікуму» (організатор — Alfried Krupp Wissenschaftskolleg Greifswald), літньої школи української мови, у рамках якої проводяться круглі столи, присвячені проблемам української культури та історії, семінари літературного перекладу (Literarishen Colloquium Berlin), літературні читання (Т.Прохасько, Н.Сняданко, Т.Гаврилів), вечори української пісні, кухні та кіно.

Цього року програма вражала добором імен і особистостей, запрошених для лекцій і круглих столів: А.Петренко (Таврійський університет), О.Турій (Католицький університет), О.Ткаченко (Київський національний університет), Я.Лопушанський (Педагогічний інститут Дрогобича), Р.Гьобнер (Грайфсвальд), Г.Гринь (Гарвард), Дж.Грабович (Гарвард) і багато інших. Не дивно, що деякі лекції, круглі столи, майстер-класи (проф. Грабович показав можливості аналізу та сприйняття поетичних текстів Тичини, Рильського, Сосюри), дискусії вийшли дуже цікаві. Так, на круглому столі, присвяченому проблемі написання історії української літератури, зіткнулися абсолютно різні погляди: альтернативна — Грабовича (котрий заявив, що викладанню, а радше викривленій подачі літератури в школі, потрібно покласти край чи бодай обмежити) і більш консервативна, традиційна (нині «діюча») — Ткаченка, а також наразі науково не усталена — сучасних студентів, дискусію з якими Ткаченко назвав «перегавком поколінь». Але головне те, що було вислухано різні позиції, без очевидного визнання якоїсь однієї. Патріотичної? (Опти)містистичної? Кримсько-нонконформістської? Галицько-суверенної? Забобонної? Східно-західної? Західно-східної? Української?..

Здається, що заявлена основна тема — «Культурне розмаїття та посттоталітарна свідомість» — актуальна і для самого Грайфсвальда. Тут досі є Karl Marx, Engels, Klara Cetkin Straвe, місцеві зневірені алкоголіки (спиртне, до речі, — особливо вино, дуже дешеве, спрацьовує і система здавання склотари) згадують із ностальгією Smirnoff і Stolichnaja, намагаються розрізняти, бодай на слух, слов’ян, словенців, словаків і страшаться нашого акценту.

У Грайфсвальді розташований Ernst-Moritz-Arndt-Universitat, котрий святкує цього року 550-річчя заснування. Він четвертий серед найдавніших університетів Німеччини. Заняття в німецьких студентів почнуться лише десь наприкінці жовтня, тому містечко зараз стоїть пусткою. Після восьмої вечора вулиці вимирають. Ліхтарі освітлюють бруківку, викладену неслухняними каменями, і львівські студенти зітхають: «Зовсім як удома». Тільки іноді хтось може щось вигукнути з напівпорожніх барів-броварень. Або, зачинившись у себе вдома й несамовито обійнявшись у п’яному чаді, дружно проспівати гімн Німеччини...

Ми вийшли в неділю на центральну площу містечка. Був полудень. У цей час там сидів лише один пенсіонер, який дивився в небо. Стало якось сумовито й нудно. Як зауважив Т.Прохасько: «У таких містах не можна прожити все життя. Бо воно просто пройде повз тебе»...

Окремо хотілося б згадати багато в чому симптоматичний вечір сучасного (своєчасного?) українського кіно, організований Юрієм Шевчуком (Колумбійський університет), директором Ukrainian Film Club (Нью-Йорк) у Грайфсвальді для українців і десятка німців, які зацікавилися мистецтвом. Того вечора ми подивилися п’ять короткометражок, обговорювали і критикували їх. Ми пораділи тому, що наші, попри все, продовжують робити свою справу. І гірко усміхалися тому, що змогли подивитися українські фільми лише тут, потоваришувати зі студентами із Західної України і, узявшись за руки, жартома сказати: «Схід і Захід разом», а ще поспілкуватися з українськими письменниками, метрами української науки та україністики лише тут, за таких обставин. Усупереч просто злочинному ставленню держави до своїх митців, учених і всіх, хто вже просто не зважає на зміну режимів...

Заплющуєш очі і бачиш річку. Вона тече через місто. Ryck. Ми, погано знаючи німецьку, по-різному називали її. І чомусь особливо приємно було читати її зрозумілою транслітерацією — Рик. Хоча насправді вона виявилася звичайнісіньким Рюком…

Бачиш пристань. У темній воді відбиваються ліхтарі. Відчуваєш запах свіжого дерева. Сьогодні хтось знову майстрував човен. Залишки дерева він дбайливо склав кругляками полін. Один до одного. Щоб дерево почувалося цілим, нерозчленованим. Риби створюють течію і рухають річку до моря. Йдеш на міст, підсвічений білим світлом. І поруччя моста обплетені тенетами павуків. Їх сотні. Великих, маленьких. Вони живуть своє життя. Не звертають на тебе жодної уваги. Вони зайняті собою. Вони ненавидять день і вітер. Вони майструють, полюють, відпочивають і просто ворушать лапками. Великими. Маленькими. І починаєш заздрити їм. Тому що вони завжди будують свої оселі з себе, і там, де є один, там будуть його брати. Великі. Маленькі. Тому що Дім завжди з ними.