Незворотність. Про задзеркалля «реаліті-роману»

Він узяв ручку й папір, усміхнувся і тихо прошепотів: «Бумага плюс ручка равняется література». І почав щоденник. Він знав це відчуття, коли буває так, що заплутуєшся, втомлюєшся й забуваєш вихід. І йому просто необхідно було поговорити із собою, описати своє життя з погляду зухвалого двійника: «В тридцать три у меня была депрессия, я никому об этом не сказал. Но я написал книгу, то есть, в итоге, перетер со всеми».

«Романтический эгоист» Фредеріка Беґбедера (далі — Ф.Б.) — це «антищоденник» (як називає його власник) Оскара Дюфрена — літературної суперзірки, яка має вдосталь і слави, і грошей; це 1,5 року мандрівок у пошуках місця, званого домом, успіху, випадкових коханок, пліток, цинізму, дещиці справжнього кохання, зневіри у подружньому житті («Почему все истории любви так предсказуемы?»), існування заради змалювання у щоденнику («Я переживаю все это, только чтобы вам потом рассказать. Если бы вы меня не читали, я бы и не переживал. Я пишу, чтобы не потерять память; вы помогаете мне вспоминать») і розрив між реальним та бажаним («Ах, если бы я был так же отважен в жизни, как на страницах этого дневника...»); це ефір наживо з червоної доріжки світових зірок; це рефлексії постмодерного світу, спроба придивитися до себе збоку і намагання зробити зліпки свого щастя («Мне хочется запомнить все места, где мы были влюблены: запечатленные в этой книге, они войдут в историю. Наша любовь умрет, а книга будет жива»); це незворотність шляху («к моей кончине»?), що вимірюється сторінками життя.

Оскар Дюфрен аналізує ті речі, на яких знається, частиною яких є сам. Приміром, він проводить всесвітнє дослідження «дискотезації» світу («Земля превратилась в танцпол»). Дюфрен тусується й відтягується в найбільших нічних клубах світу. Описуючи свої пригоди, він вказує точні адреси, особливості тих чи інших закладів і розмірковує, власне, над тим, щу ж змушує молодь гуртуватися, проводити життя під гучними пострілами бітів? Здається, те саме, що й клуби свінґерів, філателістів або партій любителів пива, випитого після кальмарів, — «страх одиночества и боязнь смерти — вот причины, по которым я тусуюсь всю ночь», а ще, мабуть, очікування тих секунд, коли відчуєш причетність до чогось більшого — організму-натовпу, яким ти сам по собі не є.

Тема танцполів і марнування життя в найрізноманітніших сумнівних місцях тісно пов’язана у Дюфрена з глобалізацією. Так, з одного боку, він усюди почувається як вдома. Аеропорти, магазини, готелі, клуби і музика в цих клубах, світові зірки, Краків, Берлін, Барселона, Стамбул, Рига, Париж, Москва — копія копії (як казав герой фільму «Бійцівський клуб»: «Коли ти страждаєш на безсоння, то все видається блідою копією копії, копією копії»).

Один мій добрий знайомий розповідав, як його батьки будували хатину в пустелі поряд із Лас-Веґасом. У всіх аґенціях нерухомості наявна лише обмежена кількість проектів будинків. Проектування нових коштує дорого, і тому більшість нових громадян Лас-Веґаса, обживаючи нові території в пустелі, мають абсолютно схожі будинки. Копію копії.

І тому, наприклад, усе зрозуміло, коли О.Дюфрен збирається повідомити Уельбеку, що «ему больше не имеет смысла ездить в Патайю; амстердамочки весьма умелы. Их девиз — плагиат найковского: Just do me. Навіщо, в біса, їхати в чужі й далекі країни, якщо ті самі збочення можна знайти і в рідних пенатах (причому національні вміння-традиції отримаєш за меншу ціну від громадянок тієї ж країни)? Навіщо підніматися з софи і відриватися від телевізора, якщо можеш пережити пригоди або відвідати інші країни не виходячи з кімнати? Навіщо напружуватися? Навіщо відкладати щось на завтра, якщо «неизвестно, состоится ли оно»?

Але машина глобалізації запущена, і вже всією Європою ходять одні й ті самі гроші, одні й ті самі привиди і проблеми. О.Дюфрену, зірковому хлопчику французької богеми, лишається тільки самохизуватися, вихвалятися, міркувати, співчувати та іноді заздрити біднякам, бо «За неимением революций мы бунтуем против всяких пустяков. Я, например, решительно отказываюсь пристегиваться в машине, езжу без шлема на мотороллере, курю дурь в самолетах, писаю в бассейнах моих друзей — типа лью воду на их мельницу, — езжу зайцем на автобусе […] Недалеко то время, когда подрыв устоев сведется к переходу улицы на красный свет». Але те, що для Ф.Б./О.Дюфрена — маленька революція, для нас — норма життя і повсякденності.

Записки О.Дюфрена просякнуті трагізмом і відчуттям катастрофи. Він, як і вся Європа, і весь всесвіт-танцпол проживають цей день, як останній. Але, як писав О.Ірванець: «А завтра знову буде просто день./) Звичайний день, під назвою «останній». За надмірним, експлікованим цинізмом та егоїзмом («вторник 11 сентября 2001 г. Рухнули башни-близнецы. После обеда бассейн»), як завше, приховані глибші речі. Загалом сам щоденник нагадує фільм «Незворотність» Ґаспара Ное — жорстоку надреалістичну історію однієї закоханої пари, одного зґвалтування, однієї помсти-вбивства, розказану з кінця. Тобто глядач, який зміг стерпіти початок фільму, що б’є на психіку і свідомо розрахований на збурення звірячих інстинктів (ґей-клуб, вбивство вогнегасником, десятихвилинне ґвалтування Моніки Белуччі), майже наприкінці фільму заспокоюється й радіє разом із героїнею її майбутньому материнству. Очі відпочивають на зелених кольорах та оголеному тілі Моніки, але тоді (затравлений?) глядач згадує, чим закінчується ця історія («Я думаю, що існує книжка, в якій уже все записано наперед», — каже героїня), світ втрачає кольори і з’являється основна ідея — «Час руйнує все». Титри. Історія Дюфрена так само трагічна, як і будь-чия. Він намагається уявити Г’ю Гефнера і його старечі, а не «плейбоївські» проблеми, але нічого не виходить. Він бачить біографію-кар’єру письменника, проблеми, що його оточують, і свою самотність. Але незворотність була раніше, у словах «Настоящее скверно, и с каждым днем будет все хуже и хуже, пока не настанет самое худшее». Порой мне очень хочется сказать Шопенгауэру, чтобы он заткнулся».

О.Дюфрен на сторінках щоденника, серед іншого, медитує над феноменом сучасного телебачення і всеохопністю реаліті-шоу, яке «выбирает наугад какого-нибудь француза и делает его знаменитым». Буває, що починаєш сумніватися в О.Дюфрені, в його небажанні ділитися славою із зірками французького «За склом» (за дзеркалом?) і його заздрощам тій легкості, з якою вони отримали свої п’ять хвилин слави. Ф.Б. знаходить вихід: він пише реаліті-роман («Поскольку с тех пор даже роман стал автобиографическим, я решил создать романизированный дневник»), пускає читача у своє життя, робить із роману прямий репортаж із власного життя, зі свого ліжка, голови, звідусюди, куди можуть добратися камери («всегда найдется парочка эксгибиционистов, согласившихся, чтобы их жизнь превратили в передачу. Возможно, недалеко то время, когда каждая знаменитость станет сама себе каналом. Мечтаю попереключать телик с «Ширак-ТВ» на «Бен Ладен-ченнл», канал «Зидан» […] и само собой, «Оскар Дюфрен лайв». Со временем этот дневник станет вашей любимой телепрограммой. У меня уже готов слоган для ее запуска: «Живу для вас». В сучукрліті вже маємо схожий (хоча й дещо сумнівний) приклад «роману-житла» — «Перламутрове порно» Ірени Карпи. О.Дюфрен свідомий своєї дволикості, егоїстичності і вторинності відносно Ф.Б. і тому йде далі Карпи та Ф.Б. — він вигадливо стирає межі між письменником і персонажем («Второе Я позволяет пойти в обход и превратить чтение дневника в игру в прятки»), вихоплює з реальності автора («Моя жизнь — это роман, основанный на реальных фактах») і сам оголюється перед камерами, випускає читача-глядача-спостерігача-вуайєра на червоний килим, аби той відчув, гортаючи сторінки, і себе зіркою.

Ф.Б. збирає свого відчайдушного й нахабного блазня-близнюка з розсипаних частинок-записів, днів життя Оскара — «Романтического эгоиста» можно определить следующим образом: это лего из эго». Маємо ще один варіант енциклопедії. Світу? Самих себе? Вже маємо і в сучасній українській та російській літературах такі твори — «Лексикон таємних знань» Прохаська, «Перверзію» Андруховича, «Священну книгу перевертня» Пєлєвіна. То що ж це ще, якщо не грайливі намагання зібрати докупи світ, що зруйнувався, як «два близнюки»? Спроби зрозуміти себе? Укладання каталогів світу, центром якого все одно лишається Ego?

Буває, що хочеться цитувати його. Хочеться починати й закінчувати тексти його словами. Така собі надмірна «епіграфічність» слів. І в кожному з епіграфів його життя віддзеркалює вигадливе штукарство, цинічний і самовпевнений егоїзм, бо тільки він завжди може сказати: «Может быть, я умру. И может быть, смогу убрать «может быть» в предыдущем утверждении».

А іноді це і є вихід...