УСЕПРИЧЕТНІСТЬ

Протягом останнього десятиліття вислів «громадянська лірика» сприймався таким собі анахронізмом, якщо взагалі не вульгаризмом. Тривалий час у середовищі молодих поетів вважалося моветоном навіть вживання в текстах слова «Україна». Цей дискурс був безпробудно і, здавалося, остаточно знівельований «шмаровозами», чи то пак, даруйте, «паровозами», а то й узагалі «книжками-паровозами» підрадянських авторів. І — добитий ними ж таки, «перестроєними»…

Відтак, коли вляглися пристрасті, з’ясувалося, що насправді кожен із неперебутніх поетів усе одно про ці речі говорив — на своєму рівні метафоричного чи метафізичного кодування. Але є лише один із-поміж нас, хто весь цей час творив насамперед добротну громадянську лірику, та «в тусівці» прислухалися чомусь радше до його голосу, не завжди поза цим голосом розбираючи слів.

У житті Сергія Пантюка поклик циганської крові неодмінно відлунював покликом війни, сибірських мандрів, журналістських розкопок, а то й даниною Гермесові чи пристрастю до справжньої археології. Але поміж цим він зумів старанно й тонко перейняти глибинну народну культуру Кам’янеччини і метаконтекстуальну міську культуру Чернівців, витворивши з їхніх рефлексій свою Україну — надривний людиноцентричний язичницький світ. Однак його книжки, попри більш-менш регулярну їхню з’яву, так і залишалися малопоміченими критикою, — крім означеної наприпочатку «громадянської», є на це ще одна доволі контроверсійна причина. «Фундаментально» товсті книжки сучасних поетів Пантюк називає не інакше як «ґросбухами», воліючи видавати натомість «метелики» — кишенькового формату збірочки із 20—30 текстами, які легко надаються до сприймання власне читачем. Погодьтеся, подібна повага до читача, старанне намагання його зацікавити, а не знудити, є на нашому літературному терені поки що явищем рідкісним.

Такою ж невеличкою за обсягом, але старанно скомпонованою є й нова Сергієва книжка «Цілунок блискавки», видана в Донецьку аґенцією «OST» (читай: поетом Олегом Солов’єм) у бібліотеці альманаху «Кальміюс». Традиційно для поетики цього автора вірші тут не переобтяжені художніми засобами, але водночас сприймаються як надзвичайно «густі», насичені. Ця «густина» в Пантюка не метафорична чи метаболічна, як у більшості сучасних авторів, а енергетична. Ще Ґі де Мопассан відзначав, що у слів насправді є душа, яка зринає лише за певних стосунків між ними, в їхніх неповторних поєднаннях, а відтак «спалахує й освітлює деякі книги невідомим світлом». Пантюк вивільняє цю душу здебільшого екстатичним нагнітанням вербальних потоків. Слова в його текстах існують не стільки як застигла на папері матерія, із перетинань якої легко снувати структуральні нитки культурологічних асоціацій, скільки як привід для повтореного звучання. Це дещо схоже на шаманізм, коли звучання і є значенням. Але поет у цій системі світовідчуття не просто шаман, а — жрець, який, залежно від настрою своєї «пастви», мусить бути водночас медіумом, порадником, сповідником, нахлібником, політиком, коханцем. Усім і… ніким. І все це — тільки словом.

Це фатум, наврочений мій реченець –

Корінням вбирати й корою

Всю тугу набоїв за боєм сердець

Іще незачатих героїв…

Я зник. Розчинився.
Відрізав хвости

Від гонору, гніву і грому.

Бо сором оцей планетарний нести,

Повірте, зручніше самому.

У дискурсі підрадянської громадянської лірики особливо легко надавалася до кпинів тема всепричетності поета. Кпини, звісно, стосувалися міфічної «класової солідарності», якою й підмінялася графоманами природна — почуттєва — всепричетність, без якої поет як такий (принаймні в означеній вище системі світосприймання) узагалі немислимий. Адже нідочогонепричетність виявляє лише каміння, та й то позірно. Для поета всепричетність — це почуттєва відповідальність, переживання й осмислення знаків дійсності. Саме в цьому, а не в злободенних політичних інвективах, і виявляється сутність, означена терміном «громадянська лірика». І «громадянськість» поета Пантюка виявляється далеко не лише таким чином, що він не цурається рефлекторних римованих реакцій на те, як «Оці свинопаси, оці козолупи, / … множать мою Україну на нуль, / Доп’явшись губами московської дупи», як проступають безпардонні неадекватності «У цім симбіозі святого й смердячого, / Який хтось назвав Україною». Не меншою, а значно більшою мірою вона проступає у до нестями щемких рядках, присвячених пам’яті поета Івана Іова. «Бо ти пішов. І це не перетреться. Апостолам не можна так іти»… Думаючи про любов, думати про смерть — у цьому настільки глибинна людська всепричетність, що навіть говорити про неї страшно…

Виголошені перед авдиторією чи опубліковані навіть найінтимніші тексти поета перестають бути особистою лірикою. Хоча й не стають при цьому автоматично громадянською — для цього ці тексти мусять бути справді надто глибоко всепричетними. Поезія Сергія Пантюка, як на мене, має всі підстави для такого визнання.