ОСТАННІ ТАРПАНИ ПРО КНИГУ ГРИГОРІЯ ГУСЕЙНОВА «ГОСПОДНІ ЗЕРНА»

Ця книжка має дивовижну здатність розростатися. Задумана як шеститомник, вона вже виросла до восьми томів, але й це, вочевидь, не межа. Просто в ній мусить занадто багато вміститися — того, без чого наше самопочування й самоусвідомлення виявляється непомірно збіднілим, поблідлим, вихолощеним, моторошно ніяким.

«Зшивання вимагало уваги не тільки через те, що треба було слідкувати за кольоровими переходами, малюнком і товщиною тканини, — значно важливішим виявлявся малопримітний шов: варто було хоча б на міліметр збитися, як уся попередня робота зводилася нанівець — клапоть не тримався, випорскував із загальної шеренги. Тоді мати акуратно випорювала невдатний і капризний шматок, скрушно, ніби це й справді жива й розумна істота, проказуючи йому: «Ото вже клопіт…» Недарма Григорій Гусейнов у п’ятій книзі своїх «Господніх зерен» наводить цей зворушливий спогад дитинства — тонко виписану новелу про те, як його мати, що «день і ніч шила… усьому жіночому населенню просілка спідниці, плаття, кофти, нічні сорочки, зрідка жакети чи жилетки», час від часу з розмаїтих клаптиків, що позалишалися від цього шиття, і з клубків старої вати виготовляла ковдру. Так само — із ледве, нерідко дивом збережених клаптів інформації, дбайливо й наполегливо визбираних від найрізноманітніших людей, книг, архівів тощо — письменник старанно кроїть «ковдру» своєї книги про світ, який ми не вберегли.

«Господні зерна» означені автором як художньо-документальний життєпис — наразі у восьми книгах, із яких вийшли поки що п’ять. Зав’язкою розповіді стала доля українського поміщика, дворянина Миколи Львовича Давидова, який узяв на себе нелегку працю спорудити на Кіровоградщині, на берегах річки Боковеньки, дендрологічний парк, що отримав назву «Веселі Боковеньки». Так щасливо склалося, що цей парк зумів вижити протягом тривалих часів нашестя російських комуністичних зайд, і милує око й донині. Він, далебі, зовсім не такий, яким був колись, — звіряючись із описом парку, складеним уже в 50-ті роки ХХ ст. ботаніком Миколою Грисюком, письменник налічує близько семи десятків утрат і руйнувань, а скільки втрачено до того — про це й подумати страшно. І все ж «Веселі Боковеньки» вижили — Гусейнов припускає, що спричинилося до цього… прізвище засновника. Бо ж неподалік від цих місць жили й інші Давидови — нащадки декабристів. А до них зайди-комуністи були лояльними: адже шукали собі в історії бодай якогось опертя для своєї сумнівної «леґітимізації», отож і намагалися підлаштувати під свої злочинні теорії навіть шляхетних петербурзьких бунтівних офіцерів. «Можливо, — пише Григорій Гусейнов, — «декабристська тінь», що ніби простяглася над «Веселими Боковеньками», вберегла й сам парк. Бо сусідів Давидова, які також саджали сади, історія нового часу вже не пам’ятає. Що можуть сказати пересічному жителю Криворіжжя чи Кіровоградщини імена Кефали чи Зимовського, Колачевського чи Кочубея, Мершавцева чи Харіна, Толстого чи Кноррінґа? А вони так само, як і Микола Львович Давидов, саджали в степовому краї сади, парки, ліси, випещували неповторні розарії, мріяли залишити після себе зелені вікопомні пам’ятки».

Але що не пам’ятає історія — пам’ятають люди. Усе ще пам’ятають… Письменник дошукується найменших згадок про цих та інших садівників, — і відтак з’ясовується, що вони опікувалися далеко не лише садами й парками. І оповідь Гусейнова плавно й закономірно переходить у ширше русло культури, й зринають імена як визначних, що досі на слуху, так і скромних, призабутих меценатів, істориків, письменників, ботаніків, краєзнавців…

Полотно «виростало на всі боки, самостійно визначаючи головний напрямок власного збільшення, шмата більше не лежала рівно, скатертиною, а самочинно сповзала, підгиналася, скидаючись на гадюку, заповнювала собою весь простір. Це нагадувало мені відому казку про горщик каші: спочатку її було мало, а потім ставало все більше й більше, каша починала лізти у вікна й двері. Я уявляв, що й материне та тітчине дивакувате полотнище так само скоро пролізе крізь причілкове вікно на Чкаловську вулицю». Так і книга — розпочавшись із історії одного-єдиного дендропарку, вона розкриває перед читачем історію української степової поміщицької культури, а відтак міської, селянської та й загалом — української культури.

І ця оповідь виявляється надзвичайно трагічною. На дрова спалюються унікальні сади, п’яним кацапським люмпеном просто так, задля дебільного форсу, трощаться унікальні пам’ятки, у страшних лихоліттях гинуть унікальні люди… І все це, базоване на документальних матеріалах, подається письменником із глибокою художньою силою. Фактично, це життєпис упертої, надсадної боротьби культури за виживання. Насправді такими книгами й виживає культура.

…Вочевидь, нині, після стількох років нищення, розбещення й запустіння, чимало доводиться починати спочатку. І тут безперечно знадобиться дбайливо вийнята письменником із нетрищ архівного пилу теорія «закуткової цивілізації». Її у вісімдесяті роки позаминулого століття сформулював український поміщик, культуролог Дмитро Овсянико-Куликовський, а відтак, як стверджує Гусейнов, старанно студіював юний Володимир Вернадський — майбутній перший президент Академії наук України.

Д.Овсянико-Куликовський писав: «Сутність спрямування цього історичного процесу («закуткової цивілізації») зводиться до того, щоб життя зростало і самобутньо розвивалося по всіх закутках, щоб ці останні не були мерзенністю запустіння і щоб, зрештою, роль всепоглинаючих центрів замінилася живими і вільними стосунками закутків». Лише не треба плутати ці ідеї з «хутірною філософією» Пантелеймона Куліша. В системі еґоцентричного світобачення Панька Олельковича хутір означувався лише своєрідним придатком до тут-присутності митця, а в цих ідеях закладена первинність духовного розвою саме того справдешнього світу, який наша-не-наша влада нині так зневажливо обзиває реґіонами або провінцією. Чи хтось наважиться стверджувати, що тепер, через майже півтора століття після їх проголошення, ідеї Овсянико-Куликовського втратили актуальність…

Письмо Григорія Гусейнова поєднує густу документалістику й на ній таки ж замішане художньо-образне світоосмислення. Своєрідними «нитками», що зшивають подекуди доволі-таки розрізнені на перший погляд документальні фраґменти оповіді, виступають вставні новели. Сюжети їх так само виписані з реалій — дитячі спогади, на кшталт уже цитованого про ковдру, або записані автором леґенди чи перекази, — але в контексті вони виступають своєрідними емотивно-символічними кодами, відчитування яких схиляє до адекватнішого переживання документального тексту. Одним із таких кодів бачиться й відтворений письменником переказ про тарпанів — загадкових коней, що кілька століть тому жили в українських степах. Тарпани були надзвичайно волелюбними, приручити їх виявилося неможливо, й у результаті цих тварин винищили дощенту. Зворушливу історію про останнього тарпана — кобилицю, що прибилася до стада задля продовження роду, але ніяк не давалася до рук пастухам, тож вони спочатку загнали її настільки, що тварина зламала ногу, а потім намагалися виготовити їй… дерев’яний протез — Гусейнов переповідає зі слів засновника заповідника «Асканія-Нова» Фрідріха Фальц-Фейна.

Символічний зріз цієї історії кричуще прозорий. Не вберігши своїх тарпанів, ми мусимо вберегти бодай пам’ять про них, інакше й самі розділимо їхню долю. Завдяки таким книгам, як «Господні зерна» Григорія Гусейнова, ми ще маємо шанс — хто б що не розумів під тарпанами… Нам надто багато всього треба зберегти, тому ця книга, вочевидь, не повинна завершуватися.