СМІХ З-ПІД ПОЛІТИЧНОЇ КОВДРИ, АБО «ЛИСТИ» БІЛОРУСА ХАДАНОВИЧА ЯК РЕКВІЄМ УКРАЇНСЬКОМУ ІРОНІЗМОВІ

Нарешті українська літературно стурбована публіка починає перенасичуватися іронією. Іще в дев’яностих безпробудний «стьоб», який у нас так старанно плутають із постмодернізмом, після «соц-ареал-ізму» сприймався свіжо і пояснювався необхідністю «лікування сміхом», звільнення від підрадянських комплексів. Але нині цей сміх плавно перетворився на «стьоб заради стьобу» і, м’яко кажучи, майже всіх «задовбав», — крім, звісно, «спермотоксикованих» юнців і їхніх «просунутих» подруг, у яких це всього-на-всього вікове.

Хоч як парадоксально, найпосутніше схиляє нас поглянути тверезим оком на наш-таки «стьоб» книжка перекладна. «Листи з-під ковдри» культового (щонайменше в Україні) білоруса Андрея Хадановича за кількістю і головне — якістю використання різноманітних іронічно-поетичних «спецефектів» можуть позмагатися хіба з текстами українця Сергія Жадана. Не випадково Сергій залюбки і смачно приклався до перекладання текстів давно вже охрещеного в тусівці «білоруським Жаданом» Андрея, і підозрюю, що хлопці отримали від цього процесу неабияке естетичне задоволення. Але от у чому заковика: попри те, що обидва вони схильні до використання у текстах «спецефектів», вибудуваних за схожими принципами (а їх, принципів, насправді не так багато існує в природі, й майже всі вони замішані або на пародійному експлуатуванні класики, або на звукосемантичних асоціаціях: образ твориться на омонімічному зіставлянні двох-трьох слів із різнорідних лексичних пластів, одне з яких майже обов’язково висмикнуте із якогось сленґу — підлітків, зеків, політноменклатури і т. п.), поети Жадан і Хаданович доволі-таки різні.

У цьому неважко пересвідчитися, спробувавши відокремити «спецефекти» у котромусь зі знакових віршів одного й іншого від решти тексту. Що залишиться? Так, безсвідома, притлумлена туга втраченості надійних підвалин осмислення буття (може, в ній і полягає постмодернізм?) — це поколіннєве. А рештf вже різне: у Жадана — тонка домінантна ліричність, по-людськи всеохопна у своєму емотивному «глобалізмові»; у Хадановича — неодмінні болючі пласти національного наративу. Апотеотичною в Андрея бачиться мені така строфа:

і потому не треба нічого

просто вимкнувши мережу

невідомо про що і для чого

невідомо кому кажу.

Бо навіть тут відчувається передусім трагедія національна, і вже відтак — виходи на ширші овиди «призначення поета й поезії». Жадан маскує «підлітковою» маскулінною іронією душевну незахищеність перед світом культивування сили; Хаданович же маскує незахищеність національну перед поглинутим русифікацією світ-овидом, водночас роз’ятрюючи комплекси, доводячи їх до абсурду й тим самим розхитуючи їхні підвалини. Іронія Хадановича — білоруська реінкарнація бубабізму; в Україні така іронія, на щастя, нецікава ще після знаменитого Малковичевого «муляр-ка-де-бе-ла». У нас політично наразі дещо інший варіант «бацькізму», наша іронія спирається вже не на такі гострі суспільні рефлексії, й саме тому вироджується. У нас на часі вже інше, але в наших сусідів, друзів, братів білорусів — усе ще те… Це так виразно помітно: раптові спалахи іронізму в літературі завжди жорстко прив’язані до певних нездорових суспільних процесів; вони є, властиво, реакцією мистецтва на спробу вторгнення суспільства у заздалегідь заборонені сфери. І як тільки міняється, грубо кажучи, ситуація політична, одразу вичахає іронічний струмок, що живить митців матеріалом для «спецефектів». Ковдра привідкривається…

Але цікава річ — Жадан обирає для перекладу чи не найбільше насичені «спецефектами» (от уже ці «Зоряні війни»!) Хадановичеві тексти — майже тусівочну «Колискову для молодого літератора», їдку пародію на Пушкіна і не тільки «Наслідування Горація», виписану в дусі Андруховичевих «Кримінальних сонетів» «Бармен-сюїту»… Нічого не скажеш, тексти класні, «стьоб заради стьобу» в них особливо ефектний; легко прочитується кайф Жадана від того, як близькість мов дозволяє вправлятися в адекватному відображанні приколів. Іноді ця позірна легкість заколисує, і «з-під клавіатури» перекладача вистукується щось майже зовсім несусвітнє: Нехай повзуть чутки по Білорусі, / його я маю, як і маю мать: / не член, що пружний і незламний в русі / Александрійський стовп він мав у вусі, / не біцепсів нетлінна мідна стать, / не кучері, не очі і не перса — / щось інше надає натхненню рух!

Якби не до хрускоту на зубах знайомий перший рядок «Я пам’ятник зроблю із манускрипту», непросто було б збагнути, про який такий, даруйте, «член» ідеться; а про те, до чого тут «мать», я краще взагалі промовчу.

Безперечно, мені значно ближчий не лише дещо інший Жадан, але й дещо інший Хаданович — де поза даниною поетичній моді не так відчайдушно губиться справдешній ментальний біль, де іронія не настільки прив’язана до часової конкретики, а тому виростає до сатири: Бо подвиги для нас усіх річ звикла, / і ворог часто бачив наші ікла, / заходячи в місцевий зоопарк.

Зрештою, сатириком Хаданович є аж ніяк не більшим, ніж, приміром, ранній Ірванець — аж до прямих цитат («тільки не треба мас турбувати / тільки не треба мас турбувать»). Я свого часу писав — і наразі не бачу підстав зрікатися цієї думки, — що бубабісти виконали в українській літературі функцію такого собі «концептуалістського грейдера», нещадно й цинічно (а як же інакше!) руйнуючи в нас, їхніх читачах, слухачах і критиках, комплекси «чужої держави». Треба сказати, що цю місію вони виконали з честю, — після них тут, хай пробачить мені «товариш Ніцше», і справді «можна все»; але саме через це кожен із нас нині сам для себе визначає, що «можна» конкретно йому. Маю підозру, що Андрей Хаданович — свідомо чи ні, але, певно, таки позасвідомо, сиріч органічно — задався ціллю зробити те саме в літературі білоруській. Вочевидь, там ця ніша протягом дев’яностих так і залишалася незайнятою, або ж автори, що намагалися її зайняти, якихось більш-менш прийнятних успіхів не досягли. Андреєві вдалося зробити прорив: принаймні в контекст української літератури вписався він природно, а відтепер (завдяки видавництву «Факт», що зважилося на «Листи з-під ковдри») ще й достатньо міцно — хоч в Асоціацію українських письменників приймай. Вписався не стільки як аполоґет бубабістів і «конкурент» Жадана (тут його тексти, на моє переконання, лише відтінюють проминущість нашого концептуалістського «стьобу»), а радше як автор прецікавих сонетоїдів, чудово перекладених Дзвінкою Матіяш, чи варіацій на «окласичені» теми в інтерпретаціях Максима Стріхи.

А що в Білорусі зі сприйманням його текстів — не знаю. Просто не знаю — і фертик! Звісно, хочеться вірити,

що боронять янголи крила свої

щоб не вмерли

білоруси боронять своїх скорин

щоб не вмерли

маргарити боронять
свій маргарин

щоб не вмерли

невидющий боронить
свій кругогляд

найсвітліші панни
своїх немовлят

борони своє й збережеш до коляд

білоруської пісні перли.

Вірити завжди хочеться. Чи не так, Андрею-Андрію?