Урок у театральній залі

Хмельницький обласний музично-драматичний театр імені Михайла Старицького поставив п’єсу Ярослава Мельничука «Заповіт із майбутнього».

Беручи її до свого репертуару, театр певною мірою ризикував. По-перше, вистава - для школярів насамперед, а «дорослому» театру, більше звичному до солідної театральної публіки, працювати із цією категорією глядачів дуже непросто. По-друге, в основі літературної канви п’єси - поема Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» - твір, який «проходять» у школі; тож потрібно було знайти особливі засоби, аби вистава не стала звичайною ілюстрацією до підручника. По-третє, це п’єса місцевого автора, в драматургії ще, можна сказати, початківця - а отже, послатися на його авторитет не вдасться: всю відповідальність театр мусить брати на себе.

Проте мистецький колектив, схоже, не прогадав. Виставу дивишся на одному диханні. І не тому, що тривалість її - як шкільного уроку - 45 хвилин. А тому передусім, що автору п’єси і режисеру спектаклю вдалося зробити дійство динамічним і пізнавальним.

Сюжет, на перший погляд, невигадливий: класний керівник доньки драматурга замовляє йому п’єсу для шкільного театру. Батько перебирає з дітьми можливі варіанти - і, обговорюючи все, що відбувається сьогодні в Україні (а отже, цікавить школярів і може стати інтригою на сцені), вони несподівано для себе починають характеризувати всі події і явища рядками з поезій Шевченка та інших українських класиків (Лесі Українки, Богдана Лепкого). Дивовижно, але факт: те, що писали, чим переймалися, що обмірковували поети сто і більше літ тому, і нині не перестало бути актуальним. І зорельоту не треба, щоб протинати час: досить рядка, досить слова - яскравого, точного і такого, що болить, аби постали перед очима картини минулого, сучасного і навіть майбутнього - того, яке малює уява.

Для олюднення цих картин мало сучасного комп’ютерного відеоряду, що демонструється на екрані. В єдине ціле поезію «прадідів великих» і - найчастіше - дріб’язкову суєтність «правнуків поганих» поєднують режисерський задум і акторська гра. Режисер-постановник заслужений артист України Ігор Сторожук у ролі батька-драматурга не побоявся бути пафосним: література - це рідна стихія його героя, його живильне середовище, а тому, коли читає вірші, він дуже природний. Дітям, здавалося б, має бути тяжче: поезія нині не в моді, як і взагалі читання художньої літератури. Однак молоді актори Катерина Власенко і Юрій Шамлюк легко спростовують цю поширену думку. Вони настільки органічні на сцені, безтурботні й водночас - діти з інтелігентної родини, начитані, - що їм віриш одразу. Юрій Шамлюк - це взагалі живий нерв спектаклю. Його непосидючість, кипуча енергія роблять виставу багатовимірною і максимально зближують маленьку родину на сцені і глядацький загал у залі.

Бо ці троє, власне, - із цього залу. Автори спектаклю буцімто зазирнули в одну з квартир свого міста і показали сім’ю, яка там мешкає. Звичайну сім’ю, про існування якої геть забули автори «чорнухи» й «полунички», що останніми десятиліттями тільки й квітнуть буйним цвітом на наших екранах і сценах. У цій сім’ї розмовляють українською, знають рідну літературу, історію і не вважають «відстоєм» слово «патріот». Тут живуть життям своєї країни - і не соромляться того, що люблять її.