УМАНЬ: МЕТАМОРФОЗИ ТА РЕСТИТУЦІЇ

Якщо спробувати навмання позначити центр України, тицьнувши в карту олівцем, грифель, звісно ж, потрапить у слово «Умань». Як відомо, немає на світі населеного пункту, який би не вважався столицею чого-небудь. А якщо й знайдеться таке нікудишнє містечко, то вже ж, у кожному разі, зватиметься воно не Умань. Тому що шановане се місто, нині райцентр, колись було навіть столицею Правобережної України, коли тут (у 1670—
1674 рр.) містилася резиденція гетьмана Михайла Ханенка. В усіх війнах останніх п’ятисот років у какофонії шабельного дзвону, набатного гудіння, скреготу гусениць розрізняється і слово Умань.

Якщо місто для його жителів — середовище проживання, то для приїжджих — колекція будинків та архітектурних ансамблів. Центр Умані в цьому сенсі — колекція цілком безсистемна і приголомшує дикою різноголосицею архітектурних стилів. Тут і статечні будинки, споруджені до війни 1914 р., і зразки метушливого радянського будівництва кількох періодів, тут і авангардна забудова кінця ХХ століття. Задають тон колірному й загальному архітектурному сум’яттю, як заведено, адміністративні споруди: поруч із безтурботним брежнєвської пори чотириповерховим райкомом — сучасна восьмиповерхівка, дуже сіра, гордовита і суворо насуплена. І тут-таки — будівля першої третини XIX століття з потужними колонами — Картинна галерея.

Той, хто любить музеї малих міст, знає, що саме в них іноді якось раптово проявляються найтонші візерунки в багатобарвній і багатошаровій тканині історії. У міській Картинній галереї Умані я виявив невеличку стару картину, написану на дереві, у полисках свіжого лаку. Типажі — ніби брейгелівського типу селяни; вони злегка напідпитку, вервечкою рухаються темною вуличкою, пританцьовуючи під сопілочку. Під картиною на аркуші формату А4 текст, видрукуваний на принтері. Смисл: Нідерланди, XVII століття, невідомий художник; картина повернута Німеччиною за договором про реституцію.

Тамара Іванівна Гай, завідуюча Художнім музеєм Умані:

— Під час німецько-фашистської окупації, у період із 1941-го по березень 1944-го, з Уманського краєзнавчого музею було викрадено значні культурні цінності, у тому числі роботи Рембрандта, Айвазовського, археологічні знахідки, рідкісні монети. І ось у липні минулого року до нас приїхав посол Німеччини Дітмар Штюдеманн, його супроводжував Олександр Федорук, який очолює в Україні комісію з реституції національних цінностей, і цю картину в урочистій обстановці повернули місту. Спочатку вона зберігалася в Німеччині в якійсь приватній колекції, після смерті власника потрапила до муніципального музею, де при перевірці фондів з’ясували, що вона з уманського музею. Німці її відреставрували й повернули нам. Ця картина поки що єдина, яка повернулася після війни до Умані. Решта осіли десь у приватних колекціях.

Уманський художній музей розміщується в будинку колишнього костелу. Невисока перегородка, обшита сірим полотном, розділяє приміщення музею надвоє. Ліворуч — виставка робіт із фондів картин радянського часу; по центру — тематична, присвячена творчості Т.Шевченка; праворуч — постійна експозиція, твори XVII—XX століть. Серед них і нещодавно повернутий «малий голландець» (до речі, сучасник Михайла Ханенка), і православні ікони XIX століття, і несподіваний Іван Хруцький, і вишуканого письма «Циганча» Якова Козловського, уманського вчителя малювання. Та найпомітніше тут полотно — «Христос і самарянка» Джузеппе Беццуоле (1784—1855). Т.Гай каже, що Беццуоле немає ні в Ермітажі, ні в Пушкінському музеї, ні в Києві. Це полотно в 1985 р., після багаторічної реставрації, експонувалося на виставці зарубіжних шедеврів у Москві, потім повернулося до Умані...

Костел, освячений у пам’ять Успіння Діви Марії, збудований графом Олександром Потоцьким 1825 р. на місці давнього дерев’яного костелу святого Антонія. У 1929—30 рр. вежі з хрестами і банями нащадки перших зодчих знесли; надалі покалічений будинок використовували по-різному, у тому числі й під склад. 1977 р. тут відкрили Картинну галерею, згодом перейменовану на Художній музей. Зараз (із 1998 р.) в Умані ведуть, як тут кажуть, проектно-дослідницькі роботи з відновлення втрачених елементів будинку, тобто веж і бань із хрестами. По неділях у приміщенні музею відбуваються католицькі богослужіння.

— Мабуть, колись цей будинок передадуть католицькій общині, — каже Т.Гай. — А під музей нададуть інший. Ми б хотіли, щоб це було спеціальне приміщення, пристосоване. У нас великі фонди, 4 тисячі експонатів, ми могли б добре розгорнутися.

— Цікаво, православна громада веде переговори про повернення їм ікон?

— Кілька років тому приходив настоятель православного собору, хотів забрати їх для іконостасу мурованого храму. Православна громада тоді зверталася в Міністерство культури. Та їм відмовили, оскільки це ми зберегли ці ікони, і вони не в запасниках у нас, а в постійній експозиції представлені як жанр. А для відновленого храму написали нові ікони. Зараз усе затихнуло.

1832 року, коли в Олександра Потоцького за несміливу участь в антидержавному повстанні конфіскували маєток, в Умані на вулиці Палацевій спорудили православний Військовий собор. Багатобанний, із високою дзвіницею, витончений і суворий. У 1929—32 рр. цей собор перебудували на кінотеатр. І відтоді вулиця Палацева зримо перелицювалася на вулицю Жовтневої революції. У той самий період (1930-го) у столиці молодої неосяжної держави виготовили кам’яний мавзолей-трибуну, облицьовану, як пишуть енциклопедії, мармуром, лабрадором, гранітом, порфіром. Про те, що при облицюванні використовувалися матеріали, які були елементами інших будівель, енциклопедії мовчать. А за чотириста кілометрів на схід від Умані споруджувався Дніпрогес (ім. Леніна), який змінював не лише побут народу та культурний ландшафт, а й ландшафт планети. Після Великої Вітчизняної війни кінотеатр-переробка став носити ім’я знаменитого уманця, двічі Героя Радянського Союзу генерала армії Івана Даниловича Черняховського. Воєнна слава відгукнулася у небесах над фундаментом Військового собору. Іван Черняховський звання Героя отримував у 1943 та 1944 роках, командуючи армією і фронтом, і тридцятидев’ятирічним помер від ран у лютому переможного року. На батьківщині, як було заведено, поставили йому пам’ятник: високий кам’яний постамент, бронзове погруддя. На п’єдесталі, угорі, над золотими буквами — дві великі золоті зірки й ще більший блискучий орден Леніна між ними. Так було роки й роки. Та ось тепер немає ордена, дві дірки на його місці, як пробоїни від великокаліберного кулемета. Він виламаний нащадками, які, розібравшись у шкалі нових цінностей, засвоїли: кольорові метали в ній посідають гідне місце.

Реституція мовою юристів — відновлення у колишньому правовому, майновому становищі. Реституція в міжнародному праві — повернення однією державою іншій майна, незаконно захопленого нею під час війни. Держава Німеччина повернула державі Україні викраденого на території УРСР «Малого голландця». Уманська мерія в принципі готова повернути католицькій громаді будинок колишнього костелу, фактично вкраденого у громади. Держава Україна, в особі свого Міністерства культури, поки що відмовилася повернути православній громаді ікони зі зруйнованого державою храму. Не просто викраденого храму, а й знищеного. Пояснення просте: ми (держава в особі своїх культурних установ) ці ікони зберегли. Було приблизно так. У 60-ті роки космічного ХХ століття приїхав до Умані схвильований чоловік і сказав, що в сусідній Вінницькій області валять храм, попросив музейників врятувати ікони, написані 100 років тому ченцями Києво-Печерської лаври. Працівники музею, отримавши благословення керівництва, сіли в рейсовий автобус і вирушили у вінницьке село на переговори з головою сільради. Голова, пам’ятаючи долі руйнівників 30-х років, пристав на пропозицію. Ікони музей зберіг. Так само, як і костел міськвиконком зберіг, і «Малого голландця» зберегла Німеччина.

Мабуть, якщо православна громадськість буде активною у справі реституції ікон, ікони знову опиняться в діючих храмах. Мабуть, і революційне ім’я вулиці згодом може бути замінене на колишнє. А кінотеатр, нині похмурий і закинутий, придатний хіба що для зйомок фільмів жахів, теоретично може бути перебудований знову на храм. Швидше за все, і орден Леніна якимось чином повернуть на постамент.

Складність розплітання візерунка, створеного часом, видається майже неймовірною і скидається на багатократно ускладнене завдання про вовка, козу й капусту, яких треба по одному перевезти на протилежний берег, при цьому щоб вовк із козою, а коза з капустою не залишалися на березі без нагляду. Правду кажучи, найбільш гнітючою з названих втрат бачиться можливе розчинення бойового ордена у вариві з наркотичним зіллям. Історія рухається шляхом, на початку якого за ворітьми Раю стояв незримий покажчик з одним словом, яке ми можемо перекласти лише приблизно: втрати. Спроба повернути на свої місця картини, собори, ландшафти — зворушлива, але наївна спроба повернутися дорогою назад, не пройшовши шлях по колу до кінця.