«Українська Грета Гарбо» на півночі Італії

Фестивальні «Дні німого кіно» 31-й раз відбулися на півночі Італії в маленькому містечку Порденон. Саме тут можна було побачити якісну відреставровану копію «Звенигори» Олександра Довженка. І тут можна було оцінити стихію гри нашої співвітчизниці - актриси Анни Стен, яку вважають однією з найбільших кінозірок 20-40-х років ХХ століття (дехто величав її «другою Гретою Гарбо»).

Чорно-білий екран, таперський акомпанемент, експресивні пози акторів, чия «розмова» з глядачем відбувається мовою тіла й міміки (незважаючи на відкриття таємниць монтажу, у Росії і Америці актори продовжують заламувати руки й інтенсивно кліпають віями на великих планах)...

Для нас - сучасників - німе кіно залишилося чимось на кшталт жанру, не найпопулярнішого, але потенційного для хороших стилізацій, як фільм «Артист».

Але ж на початку ХХ століття кіно, що заволоділо думками, вже було величезною індустрією, що набирала обертів. У ній швидко і яскраво спалахували відкриття художнього і комерційного характеру.

Про так звані пошуки мови, нових форм нового мистецтва, яке тільки-но з’явилося в людства, і говорити нічого. Той, хто не бачив, - обов’язково чув про «Броненосець «Потьомкін».

Фестиваль у Порденоні, незважаючи на середній вік учасників 50+, збирає тих ентузіастів, які невтомно вивчають і пропагують поховане в синематеках кіно. Ці спеціалізовані фанати - історики кіно, кінознавці, архіваріуси - за сумісництвом і зірки «Днів німого кіно». Зірки інтелектуальні - охоронці часу, спеціалісти з Гриффіта чи англійських екранізацій Діккенса в німу еру.

Такі, як, наприклад, відзначений два роки тому «Оскаром» за внесок в історію кіно британець Кеві Браунлоу, який знімав усе життя науково-популярні фільми про історію кінематографа. У 1983-му він зробив серіал про Чапліна, повністю побудований на невикористаних дублях великого коміка. А набагато раніше, вже понад півстоліття тому, 1958-го, знайшов у провінційній британській бібліотеці й довів до екрана мелодраму, яка тепер стала фактом історії: «Та, що пасе гусей» (1925), де свій останній зоряний успіх пережив брат Мері Пікфорд Джек.

В оригіналі назва The Goose Woman звучить витонченіше, але сьогодні абсолютної чарівності фільму надає саундтрек.

Коли колишня оперна примадонна, що деградувала до гусей і пляшки, ставить на грамофон свій запис, із подвоєною драматичною силою майже у цілковитій тиші до глядача долинає ледь чутне сопрано…

Акомпанемент німих фільмів - один з головних напрямів фестивалю. Озвучені завжди «живою» музикою перегляди Великого німого займають нішу якихось незвичайних концертних заходів. Але існування цим не завершують. Синематека Фріулі - ініціатор фестивалю в Порденоні - видає згодом СD з оригінальним записом. Нинішнього року «Страсті Жанни Д’арк» Карла Драйєра показували й записували прямо в міському соборі Святого Марка. Для нього та двох інших німих шедеврів - «Патсі» Кінга Відора і «Жінка справи» з Гретою Гарбо - фестиваль в особі одного з директорів Девіда Робінсона (британський патріарх кіноісторії, один із найбільших знавців Чапліна) ангажував європейських композиторів дати нове музичне прочитання.

З іншого боку, у цьому ж процесі беруть участь місцеві італійські шкільні оркестри. Дітям пропонують на вибір німих коміків. І, як помітили організатори фесту, найчастіше вони вибирають фільми Бастера Кітона. Далі починається самостійне озвучування.

Варіанти шкільного кіносупроводу запалом, вигадкою та делікатністю до внутрішньокадрової дії дають фору професійним таперам. Ну, і зайве співати оду тому, як в одному дійстві зрощені просвітницькі завдання і креативні.

Бастеру Кітону не дуже пощастило нинішнього року. Дитячі симпатії пішли на користь дуету коміків Стена Лорела й Олівера Харді. Гадаю, з не меншим задоволенням діти взяли б участь в озвучуванні недавно відкритої у Французькій синематеці і показаній на фестивалі 12-хвилинної версії «Пригод Робінзона Крузо», знятої Жоржем Мельєсом, з ним же в головній ролі.

Для фахівця в Порденоні, звісно ж, щастя побачити так звані втрачені фільми. Так, три роки тому синематека Буенос-Айреса зробила справжній подарунок російським дослідникам, знайшовши у приватних кіноколекціях фільм, який примушує переглянути поетику радянського кінематографа пізніх 20-х. Ідеться про стрічку Євгена Червякова «Мій син», що вважалася загубленою. Головну жіночу роль у ній зіграла наша співвітчизниця Анна Стен. Довженко називав Червякова своїм натхненником: «він перший створив у нас ліричний жанр!» Але від перекованого на радянського пропагандиста режисера - автора фарисейського опусу про «шкідників» з ГУЛагу «Ув’язнені» (1936) - зразків німої лірики майже не залишилося.

Кілька частин «Мого сина» увійшли в ретроспективу Анни Стен і стали ключовим предметом обговорення її творчої долі, з якою українська культура через якусь дику нерозторопність не поспішає себе пов’язати. А тим часом на таких фестивалях, як у Порденоні, легко можна побачити виразно прописаний український слід у цій закінченій главі про зорю кінематографа. Світу ми відомі завдяки не тільки канонізації Довженка, а й викресленим з вітчизняної історії зіркам міжнародної величини. Якою була Анна Стен, що добралася до Голлівуду, грала з Гаррі Купером і носила титул «другої Гарбо». Цю несправедливість поспішив виправити Національний фонд Довженка, організувавши паралельно Парденону показ фільмів Анни Стен у Києві…

- Справді, Україна у 20-ті роки ХХ століття мала одну з найпотужніших кіноіндустрій, - розповідає DT.UA Іван Козленко, заступник директора Національного центру Олександра Довженка. - Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), під керівництвом якого розвивалося вітчизняне кіно у 20-х роках, мало власне обличчя в контексті радянського кінематографа. Наші фільми були орієнтовані на глядача. На Одеській і Ялтинській студіях ВУФКУ знімалися масштабні байопіки, пригодницькі стрічки, історичні драми. Але не ці картини принесли успіх ВУФКУ. Найвідоміші українські стрічки 20-х - це кіно експериментальне, авангардне. На жаль, більшість цих картин на Заході сьогодні рідко римується з Україною. «Одинадцятий» і «Людина з кіноапаратом» Вертова, «Арсенал» і «Земля» Довженка, «Два дні» Георгія Стабового, «Нічний візник» Георгія Тасіна… Усе це вважається радянським кінематографом… Хоча могло б стати потужним транслятором художніх смислів у полі національної ідентичності, з якою в українців часто великі проблеми. Постать Анни Стен - у цьому ж розрізі - теж знакова для нас. Вона стала міжнародною кінозіркою. Але один із її перших фільмів - «Провокатор» - було знято саме в Україні. Взагалі, німе кіно передбачає мову універсальну. Це невербальна мова чистого кіновираження. Цій мові не потрібен словник…