Триповерхова жертва

У період літньої «блокбастеріади», коли мегабюджетні слони топчуть у прокаті будь-яку елітну «моську», на екранах вибраних кінотеатрів «тишком-нишком» з’явився фільм-тріумфатор останнього «Кінотавру» — «Зображуючи жертву» режисера Кирила Серебреннікова за мотивами однойменної п’єси братів Прєснякових.

Упевнений, ніхто не здивується, якщо років десь так через «надцять» у якомусь пафосному російському глянці напишуть «Серебренніков — це наше все». Забігаючи наперед, хотілося б роздробити цю можливу формулу на три джерела і три складові.

39-річний «Серебренні-
ков» — нині найуспішніший російський режисер (постановки у МХТ, «Современник»). «Зображуючи жертву» — його дебют у великому кіно (й одразу приз), доти були похмурі і в’язкі серіали на кшталт «Щоденника убивці».

«Наше» — певний стереотип, пов’язаний із пошуками режисера, котрий обожнює естетизувати сміття життя і просувати в академічні бастіони драматургічні тексти не так суперечливого, як скандального змісту (Прєснякови, Равенхілл, раніше, на узбіччі, фактично відкритий ним Василь Сігарьов із «Пластиліном»).

«Усе» — феномен (що трохи-потрохи зароджується) певного естетичного «абсолюту», постаті, якою за інших обставин уже мав би зацікавитися «антимонопольний» комітет: Серебреннікова виявилося не просто багато, враження – що на світі тільки він.

Спектакль «Зображуючи жертву» недавно потряс підвалини МХТ імені Чехова. А розлогий монолог героя-майора на тему недосконалості життя і регулярних прольотів збірної Росії з футболу, присмачений три- і чотириповерховим матом, гадаю, не лише потривожив спокій батьків-засновників Художнього, а й остаточно регламентував статус оновленого МХТ під керівництвом Табакова як театру-«супермаркету». Все найкраще (у значенні — жваве, хвацько продається, скандально пахне, уніфіковано-розфасоване) — людям! («Усі квитки продано!»)

Після вузького театрального успіху п’єса наче просилася у «широкий світ» — на великий екран. Режисеру Серебреннікову гріх було цим не зайнятися. І не здрейфив. І майже переміг (журі). Замінив деяких маловідомих акторів МХТ на виконавців з іменами — Михалкова, Ахеджакову, Башарова. «Переосмислив» відв’язану трагікомедію — тепер це, вважай, рефлексії на тему російської душі: більш ніж великі плани, естетика домашнього відео, елементи комп’ютерної графіки, зони умовчання та інші глибокодумності на тлі загальної мілини. Загалом, усе за шаблоновими розкладами: якщо площа — то Красна, якщо сонце — то втомлене, якщо будинок — то на набережній, якщо душа (російська) — то загадкова. У цьому — і виграш (фестивальний), і програш — художній! Фільм вийшов не так глибоким, як манірним — за виражальною манерою і засобами ретрансляції якогось режисерського месиджу. Для того щоб глибоко впірнати, треба хоча б приблизно знати, де ж те «дно». Обличчя антрепризних зірок на екрані взагалі перетворюють, за задумом, негламурну історію Прєснякових у виїзне засідання «Кривого дзеркала». Особливо у фіналі, коли бенкетує бенефіс Ахеджакової в ресторані — у кімоно і з гілкою сакури на голові. Головний «провідник» сюжету, нитка історії, герой на ймення Валя, зіграний молодим актором МХТ Юрієм Чурсіним рівно, звичайно, без «родзинки», — так може зіграти кожен посередній актор із Київського ТЮГ. Однак головне — власне «концепт» ніби «справжньої» історії — вичищено з п’єси заради манірного фільму, наче тельбухи з курки, перш ніж її перетворять на гриль. Це головне — знущання й самознущання не так над російським характером, як над людиною у стані соціальної невагомості. Це нахабний, навіть знущальний сміх (інколи крізь сльози) з приводу і без нього, бо інколи більше нічого й не залишається, як «гоготати». Це безглузда і пустопорожня багатослівність, за якою «раптом» мерехтить якийсь туманний сенс...

…Оригінальний текст, не сценарій, а п’єса єкатеринбурзьких філософів Прєснякових (один із них, здається, доктор наук) у чомусь навіть чарівний. З «живинкою». Із присмаком комічного абсурду. З відвертим літературним блазнюванням, із блискучою, по-своєму навіть оригінальною драматургічною фабулою у стилістиці «поганого анекдоту». Коли телепень-телепнем (це головний герой на ймення Валя) 30 років від неробства, нудьги і вроджено-соціальної загальмованості влаштовується працювати в міліцію, зображуючи жертв реальних злочинів. Тобто він ніби приміряє на себе чужі життя і смерті, оскільки, мабуть, реальний щоденний мікросвіт для нього а) порожній (як квартира зі старим ліжком); б) дурний (особливо сім’я — несвіжі салати, смердючий туалет, мама-квочка, примарний батько); в) страшний (підступи терористів маряться йому навіть у вінегреті, який може бути отруєний). А світ трупаків — те, що нам треба. Це єдина втішна для нього «атмосфера», оскільки начебто і дихати більше нічим, і бігти більше нікуди, а тут — гра, підміна, копія, «зображення». Ілюзія життя. Найважливіше з «мистецтв» — усередині принизливого побуту і принизливого буття.

І хвацький матірний опус Прєснякових, які творять на трохи каламутній хвилі так званої «нової російської драми», і штучно-манірний фільм Серебряннікова, який у цих хвилях купається, умовно-композиційно розщеплюється, знову ж таки, на три фази (майже як у казці — три шляхи, три долі, три випробування). І кожна фаза прошита нитками інтимно-сімейних або ж медитативно-філософських страждань «бідного Вертера». Перша «фаза», власне – перше місце слідчого експерименту, де герой у ролі жертви, — громадський туалет. Там «замочили» подружку відморозка Карася, і наш герой за обов’язком «служби» стає подружкою, звиваючись над унітазом. Друга «фаза», як чергове місце злочину, — басейн. Там інший відморозок затягнув під воду красуню, бо невдячна не відповіла йому взаємністю, і наш герой уже на бортику басейну грає утопленицю. І, нарешті, третя «фаза» кримінально-слідчих «екзерсисів» — заклад громадського харчування, японський ресторан; там ще один недоумкуватий прикінчив іншого...

Якщо поставитися до цього «життєдайного» тексту трохи несерйозно, поглянувши на нього крізь призму псевдодослідницьких «методик», то вибудується, друзі мої, ну просто цілісна «модель буття». Відверто знущальна, однак. Вважай, тут метафоричне і метафізичне замкнене коло «днів нашого життя». Коли спочатку всією фізіономією — в унітаз (занурення), потім усім тілом — у басейн (обмивання), а потім усім черевом — у ресторан (наповнення)... І так по колу. По замкненому колу. Туалет–басейн–обід. Як вулиця–ліхтар–аптека. У задачці запитується: причому тут «Гамлет», якщо твір Прєснякових-Серебреннікова і так самоцінний? Притягнуті за вуха тіні «Гамлета» — привид убитого батька раз у раз тривожить нашого «принца» ментівського — все одно що таблетки віагри у борщі.

Власне, драматургам видніше. Утім, як і режисерові. Він напередодні прем’єри взагалі допіарився до того, що возвеличив доньку Михалкова в ранг «великої актриси» (хоча, може, малися на увазі габарити?) Але мені ж навіть боляче думати, як то тепер, після прохідного епізоду міліцейської прапорщиці з відеокамерою на плечі, з Михалковою збираються конкурувати Нейолова, Чурикова і Дороніна — хай продовжить Господь їхні світлі дні... Бо за кого – за кого, а за взагалі обдарованого зображувача «Жертви» хвилюватися не варто. Він чудово реалізував «трирівневу» схему глянсового успіху. Модна назва — на афіші. Неоднозначна тема (у соусі естетських рефлексій) — на екрані. Донька Михалкова — у титрах. Життя вдається. До нових зустрічей.