Титанічними зусиллями людей, котрі глибоко шанують мистецтво, схоже, вдалося врятувати безпрецедентний за своєю духовною потугою проект «Гранди мистецтв»...
Для приїзду в Київ Грузинського академічного театру ім. Шота Руставелі бліцкриг задля його здійснення провів Надзвичайний і Повноважний Посол Грузії в Україні Григол Катамадзе, вклавши у цю стратегічну, таку важливу для наших обох країн операцію і душу, і сили, і час, якого, до речі, було дуже мало. Меценати проекту — компанія «Євросервіс» та її відділення в Україні, а також Торговий дім «Українські харчові продукти» — проявили своєю акцією не лише тонкий естетичний смак у виборі предмета фінансової підтримки, а й на прикладі довели, що «не хлібом єдиним»...
Гідним «ескортом супроводу» гастролей стала виставка історичних портретів «Царі та громадські діячі Грузії» пензля грузинського художника Георгія Гегечкорі. У галереї парадних портретів — духовний наставник царя Давида Будівника Георгій Чкондіделі та велика просвітителька Свята Ніно, причислений грузинською православною церквою до лику святих поет Ілля Чавчавадзе і чудова цариця Тамар. Роботи ці тонко передають національний колорит, тож прикрашають парламент Грузії та мерію Тбілісі, міністерство юстиції та банки. Радість кольору органічно поєднується в них із мудрістю і глибокою повагою до художніх національних традицій.
Та все ж головна точка відліку — театр. Чудовий театр ім. Шота Руставелі, який нещодавно відзначив своє століття. У його стінах, які сам Бог зберіг у трагічному повсякденні сьогоднішньої Грузії, грали Медея Чахава і Серго Закаріадзе, Саломе Канчелі і Рамаз Чхіквадзе. Список можна продовжувати довго, адже імена цих артистів належать історії світового театру. Вже кілька десятиліть його незмінний лідер — непередбачуваний, у найвищому сенсі цього слова, режисер і тонкий філософ, просто геній Роберт Стуруа не перестає дивувати театральний світ своїми постановками.
Три вистави, привезені театром до Києва — «Гамлет», «Дванадцята ніч» В.Шекспіра і «Чи людина він?!» Іллі Чавчавадзе, навіть затятим театралам відкрили нові бездонні світи, тим більш цікаві і хвилюючі, що населені вони, здавалося, знайомими образами. Незрівнянне творче тріо — Роберт Стуруа (режисер), Гія Канчелі (композитор) і Георгій Алексі-Месхішвілі (сценограф) — створює настільки досконалий художній образ сучасного світу, вміло залучаючи в однодумці класиків, що треба бути дуже зухвалим, намагаючись з допомогою слів тлумачити правомірність цих театрально-філософських утілень.
Та ж і правда, на тлі сьогоднішнього кровопролиття, варварських терактів, замовних убивств і війни компроматів трагедія в Ельсинорі й духовні метання принца Датського набувають балаганно-фарсового характеру. Добро йде в задзеркалля, і точкою відліку стає зло, яке в нескінченному своєму повторенні перетворюється на фарс. Бо ні плакати, ні страждати без кінця неможливо.
Цілковито інша, камерна за звучанням п’єса Іллі Чавчавадзе з тонкою іронією, болем і сарказмом намагається розібратися в особливостях національного характеру, сягає загальнолюдських висот, так і сяк розглядаючи співвідношення добра і зла в нашому житті. Трагізм ліричного мотиву її героїв, взаємини яких нагадують гоголівських «Старосвітських поміщиків», посилюється музикою канчеліївського «Стікса».
І цілковито несподіваний фінал «Дванадцятої ночі від Різдва», у якому виникають Голгофа та Розп’яття, вражаючи, повертає нас до майже забутого в повсякденній метушні поняття «побутового гріха». Тим більш небезпечного, що поранити душу ближнього свого безневинним, на перший погляд, обманом чи байдуже зроненим словом і не трактується нами як гріх, а насправді не тільки ранить довколишніх, а й нашу душу з’їдає.
Актори точно вціляють у камертони режисерського задуму, випліскуючи своєю майстерністю в зал бурю емоцій, що стимулюють роботу думки і почуттів. Добре грають усі — від центральних героїв до епізодичних персонажів, жаль, що назвати всіх не можна — задовгий список вийде. Але не згадати багатоликого Зазу Папуашвілі (Гамлет, Мальволіо), гутаперчеву Ніно Касрадзе (Гертруда, Віола) чи яскраву індивідуальність Нани Хусківадзе (Дивна у виставі «Чи людина він?!» і Марія, камеристка Олівії) було б просто злочином.
Роберт Стуруа, творець понад ста вистав на власній сцені і в найбільших та найвідоміших театрах світу, володар численних престижних премій, що прославився постановкою «Кавказького крейдяного кола» Б.Брехта і «вінком» шекспірівських вистав — «Річард III», «Король Лір», «Макбет» та три різних(!) «Гамлети», знайшов, попри надщільний графік, час для розмови з кореспондентом «ДТ».
— Роберте Робертовичу, хоч би хто був автором п’єси, хоч би яка літературна першооснова лежала у підмурівку, у виставі завжди є контрапункт — ви розбираєте стосунки людини і влади, людини, яку ця влада розтлила. Звідки така червона нитка?
— Мені здається, цим, хоч як дивно, у першу чергу займається драматургія. Для давніх греків це основна тема, навіть у моїй улюбленій п’єсі «Цар Едіп» — розмова про владу і про збоченість самої професії політика, і підступність крісла, в яке сідає взагалі-то нормальна людина. У нашій країні ми бачили, на що може перетворитися така людина і яке горе вона може принести своєму народу. Коли переглядаю фільми й вистави, поставлені у демократичному і вільному світі, бачу — там теж цієї теми торкаються. У юності це дивувало. Але є якась загроза. Певне, у людини, окрім пристрасті любовної, є пристрасть керувати іншою людиною, знищувати, принижувати. І коли людина стає чиновником, досягає вершин, ця пристрасть починає виявлятися в ній. Коли ставив «Макбета», я казав молодому актору: коли він убиває короля Дункана, він мусить переходити з земного існування в існування божественне. Він уявляє, що може розпоряджатися долею і життям іншої людини. І відчуває насолоду. Я з родини більшовиків, дуже ортодоксальних, дідусь був головою ЦВК, найактивнішим керівником, із боку матері дід був керівником комуністичної організації Тбілісі, його розстріляли. Я бував у цьому колі. Може, тому я так відчуваю.
— Тому що з ортодоксальної комуністичної родини чи тому, що рідні від цього постраждали?
— Не тому, що постраждали, хоча, напевно, це теж вплинуло. Пам’ятаю, дядько зателефонував і сказав, що ми повинні прийти (це був 56-й рік) й одержати компенсацію за розстріл дідуся. Реабілітація була після приходу Хрущова. Я вчився тоді в 10-му класі, нам дали чек, і ми пішли в банк одержувати 2000 карбованців. І дядько зрозумів — це компенсація за життя його батька. Він подивився на мене і, бентежачись, дав мені третину цієї суми. Я взяв гроші, для мене це було одне з найсильніших юнацьких вражень. Але це теж зіграло якусь роль. У театрі закладене основне завдання— звертатися до людей і попереджати їх, щоб вони не були бездумними. Візьмімо будь-яку п’єсу, навіть «Ромео і Джульєтту», і побачимо, що боротьба між двома сім’ями — боротьба політична. Не можу навіть назвати п’єсу, де б цієї боротьби не було.
— Ви ніколи не робили вистав на потребу дня. Ви єдиний, хто ніколи не повторюється, і те, що ви робите, абсолютно органічне в часі. Ми говорили про три «Гамлети», — чому ви читаєте одну й ту ж саму п’єсу, ніби це різні речі?
— Я шукаю і шукав у «Гамлеті» форму й жанр. Здавалося, ця п’єса не зовсім так написана, як її читають. Час дивно повівся з нею. Вона стала популярною у XIX столітті, її грали як романтичну трагедію. Досить довго, до середини ХХ століття. Звісно, хоч би як жорстоко повелися з головним героєм, романтизм у ньому не можна знищити. Я повільно і послідовно доходив висновку, що стилістика Шекспіра містить у собі фарс, який дуже нелегко приховати. Для себе я визначив цю річ як трагіфарс і «трагічний балаган». Вважаю, що театр сягає своїх висот у змішуванні різних жанрів. Майстерність артистів і режисера максимально виявляється так. Природно, працюючи в цьому жанрі, я несвідомо привношу реальність. Коли ми ставили «Гамлета» у Лондоні, у Грузії йшла громадянська війна, а я не міг поїхати додому. Ми були в досить нервовому стані. Намагався у виставі прибрати всю політичну підкладку. А коли з’явилися перші відгуки, там було сказано, що, напевне, дія відбувається на батьківщині режисера. Отже, усе-таки це якось відбивається.
— Ви сказали, що вищий прояв театру — трагіфарс. Але в комедії «Дванадцята ніч» знайшли зворотний бік — трагічний. Чому ви це зробили?
— Я хотів торкнутися комедій Шекспіра. Вони важчі для постановки. Мені здається, це дуже серйозні п’єси, і коли деякі театри намагаються змінити їхні жарти, дуже важко буває сміятися з цього. Коли читаєш і не дивишся коментаря якихось жартів, тобі здається, що це не дуже смішно. До 2000 року, до ювілею Христа, хотів щось присвятити цій даті. І на початку 90-х придумав поставити «Страсний тиждень», узявши канонічний текст чотирьох Євангелій і зробивши спектакль-містерію. Потім став думати про розподіл ролей, кого візьму на роль Христа. Кандидатури були, але подумалося, що люди дивитимуться на молодого чоловіка, якого вони знають по вулиці, по ресторану, по якихось гріховних справах. І облишив цю ідею. Паралельно згадав, що існує п’єса Шекспіра, написана спеціально для різдвяних святкувань. І придумав, що герцог Орсіно готується до Різдва, ставить якийсь спектакль, де сам грає архангела Гавриїла. Він без взаємності кохає, його кохання триває вже два роки, він хоче забутися. Сам режисирує, але не може цього довести до кінця, його мучить історія кохання. Він, напевно, хотів запросити Олівію на свій спектакль, ще раз намагаючись у такий спосіб виявити свої почуття. І відбувається дивина: ці біблійні герої починають діяти самі собою. Наприкінці йде сцена Голгофи з розп’яттям, без цього фіналу спектакль не може вийти. У ньому немає особливих грішників. Здається дивним, чому ж їх усе це так покарало. Остання фраза Мальволіо: «Настане час, коли вас прикличуть до відповіді». Він іде геть, а Олівія каже, що якось страшнувато тут стало. І в цей час розпочинається процесія з Христом. Глядачі не знають, хто грає Христа. Мені здається, попри те, що наш світ став злочинним, ми якось зміліли і не можемо навіть скоювати великих гріхів. У моїй історії все почалося з того, що Віола, закохана в Герцога з розповідей батька, вирішивши зблизитися з ним, перевдягається у чоловічий одяг. Цей маленький грішок, це маленьке перевдягання руйнує всю природність життя і, як виляск у горах, викликає лавину непорозумінь, що призводить до дуже серйозної катастрофи. Слід замислитися — ми не вбиваємо фізично, ми вбиваємо духовно. Ми щось забираємо. У маленьких гріхів виявляються дуже серйозні наслідки.
— Ви говорите про глобальне бачення людського гріха, а може, ви ще намагалися сказати, що буває після хепі-енду?
— Може бути. Там є ще дивний вірш. Я вже немолодий, і мені здається, життя, коли воно добре закінчується, не може викликати напруги і неприємного осаду. Є грузинське прислів’я, воно існує в усіх народів: коли багато смієшся — це на нещастя. Ми самі свідки, чим наші веселощі закінчуються. Йде нормальне життя. Воно не може бути весь час трагічним чи драматичним, воно змінюється. Коли ставлю виставу, намагаюся забути попередній успіх, щоб не було самовдоволення. Усі види мистецтва і жанри дозволяють творцю бути задоволеним, але в театрі бути задоволеним не можна, може трагічно закінчитися. Проводячи репетицію в Києві, я зрозумів, що вже звільнився від цього страшного стану, дуже незручного. Багато бачу, що можна було зробити краще. Хоча вже не повернуся до «Гамлета», але постараюся щось виправити.
— Ви дуже багато їздите по світу. Грузинська акторська школа особлива. І в кожній країні є свої акторські особливості. Яким чином ви пристосовуєтеся до них?
— Це дуже складно. Ти йдеш в інший світ театру, генетично інший. У кожної нації існує свій світ театру. У росіян — побутовий, реалістичний добротний театр. І навіть ХХ століття, що дало таких яскравих режисерів, як Вахтангов, Мейєрхольд, усе одно не змогло змінити цієї тенденції. Для грузинів театр — певний рітуал, глядач повинен прийти і подивитися щось таке, чого не може ніде побачити в суміжних видах мистецтва, ні в кіно, ні на телебаченні. Він повинен прийти саме в театр, для нього важливо побачити свято, видовище. Він отримує там якусь інформацію про життя в нежиттєвих формах і, може, від цього ясніших. А є країна, де існує серйозніше ставлення. Зараз у театрі несподівано почали займатися дуже жорстоким, сильним, нудним. Нудьга стала естетичною категорією сучасного театру. Якщо не нудно, то не серйозно. Не можу витримувати нудьгу, не можу бачити на сцені людей із дуже серйозними обличчями, дуже жорстокі сцени. Мені здається, вони не відображають життя. Може, вони відображають якусь нову філософію?
— Як вдалося зберегти свіжість і молодість театру Руставелі?
— Я його не створив, він був до мене, я його лише дорощую. Те, що заклали мої попередники, дуже життєстійке. Звернув увагу на таку річ: кожні 15 років театр видозмінюється, починає виникати щось нове. Це тому, що грузини не можуть довго існувати в одному стані. Наш театр кожні 15 років стає новим. І зараз готуємося...
— Що допомагає вам працювати, жити, що дає натхнення?
— Як і кожній нормальній людині — любов. Якщо немає конкретики — вигадаю, кому присвятити роботу. Гадаю, я за природою людина позитивна — люблю життя і люблю радіти життю. Незабаром ми всі зустрічатимемо Новий рік, бажаючи одне одному добра, — це чудове свято. А коли над ранок залишишся сам, перед сном завжди думаєш про майбутнє, часто приймаючи серйозні рішення. Може, й я придумаю, що далі робити.
— Роберте Робертовичу, ви так багато ставите по світу і так часто з ностальгійною любов’ю говорите про Україну... Може, і в нас щось зробите?
— Ми говорили про це з керівництвом театру ім. Франка. Із задоволенням приїду. Хочеться поставити якусь маловідому українську п’єсу.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google