ТЕРИТОРІЯ Б

Ось мій приятель Андрій Кокотюха написав роман. До цього, стверджує він, писав лише повісті. Тепер ось виріс до роману. Загрозлива тенденція, скаже хтось.

Письменник Андрій Кокотюха безперечно виріс. Якщо хтось пам’ятає (або скажу інакше — якщо хтось читав) його попередні «твори», то в них, як правило, йшлося про накладання жанрової матриці на ніжинський діалект автора. Себто, його герої кидались валютою і літали до Нью-Йорка, зберігаючи при цьому вроджену безпосередність і широту душі, характерну для випускників тих-таки ніжинських або чернігівських профтехучилищ. Що не могло не насторожувати. Одне слово, пошук свого місця під щедрим помаранчевим сонцем масової літератури ускладнювався відсутністю належного матеріалу. Непереконливо виглядали його гангстери, особливо у сприйнятті тих, хто письменника Кокотюху знав особисто, а читають письменника Кокотюху, зрештою, як і всякого українського письменника, передусім друзі й родичі.

Натомість у новому (першому) романі Кокотюхи — «Нейтральна територія» з приємністю можна констатувати вгрузання автора в розлогі широти психологічних характеристик і об’ємних соціальних портретів. Більше того, як усякий дорослий прозаїк, Кокотюха ненав’язливо нав’язує читачеві свої примхливі архетипи — головні герої його роману поводяться концептуально і послідовно і наділені при цьому скупими, але вичерпними характеристиками — якщо це мен, то він обов’язково п’є, обов’язково водяру, носить просту, але стильну вітрівку і справжній (справжній!) джинс. Якщо ж це вумен, то вона так само п’є (інколи для ґендерної диференціації дозволяє собі «каніну»), як правило, це блондинка з чорною білизною, варіант зі зміною кольорів тут не канає. Можу заручитись, що і в наступному романі автора герой буде в «левісах», а героїня в чорній комбінації. Стиль, як відомо, потребує дотримання, і Кокотюха це добре розуміє, в цілому не вибиваючись поза мальовничі дискурсивні береги «містичного трилера», якщо під містичним трилером розуміти історію про кількох перейнятих алкоголізмом наших сучасників.

Цей останній нюанс, щоправда, дещо видає Андрія, нагадуючи, що все-таки, попри авторські декларації про автентичність і симптоматичність подій роману, найбільш автентичними тут виглядають сцени, пов’язані з розпиванням спиртних напоїв. Мабуть, саме так в Андрієвій інтерпретації і має виглядати національний колорит розроблених Гічкоком конструкцій. Адже очевидно, що в романі дещо переплутані поняття чистоти жанру. Взагалі-то на сторінках подібного «містичного трилера» мала б рікою литися кровища, проте, в силу ментальних особливостей авторського світогляду, на кожній сторінці твору щедрою рукою самого автора розливається згадана нами вище водяра. Причому водяра в Андрія має відверто сублімативний підтекст і потойбічний характер — вона приваблює і губить водночас. Але сам прийом, згідно з яким нечиста сила має яскравий сивушний віддих, заслуговує бодай на повагу до автора і сміливості його фантазії. Адже, якби цей роман писав автор із Галичини, можна не сумніватись, що в нього нечисть відгонила б сіркою і це ще раз підкреслювало б дитинність вітчизняних бестселеротворців. Але як пахне сірка письменник Кокотюха може й не знати, тому його роман сильно пахне перегаром, від чого роман хочеться гортати і перечитувати.

Загалом же, читаючи трилери Кокотюхи, я кожного разу ловлю себе на думці, що мені, як якому-небудь танцюристу з другого складу трупи Писарєва, щось заважає. Я думаю, що жанр. Себто, там, де письменник Кокотюха пише про алкоголіків, наркологів і журналістів, мені читати цікаво, а там, де в нього з’являються супермени, бетмени і термінатори, стає чомусь сумно й бентежно на душі і рука мимоволі тягнеться, як писав інший український прозаїк, аби перегорнути книгу назад — на улюблені місця зі стійким приємним запахом. Можливо, він колись доросте і до того, аби писати про «правду жизні» без домішок палпфікшну — цієї дитячої хвороби лівизни в сучасній українській літературі. Тим більше, що як потверджує практика, дійсність виявляє повну недоречність і палпу, і фікшну. І книги все одно читають друзі та родичі.

Поза всім цим хочеться все ж заохотити ймовірного читача до прочитання цього твору і запевнити його, що в найкращих своїх місцях роман справді спонукає до його перечитання чи принаймні перегортання. І що в цих трагічних місцях, густо скроплених авторовою працею, справді можна знайти й ліричні сторінки (там, де автор хотів простібатись), і сторінки гумористичні (там, де він хотів налякати). Головне знати, що шукаєш і для чого. Адже, зрештою, всі ми вийшли з шинелі (перепрошую — теплої бейсбольної куртки) старого Кінґа. За що і вип’ємо!