ГАЛИЦЬКИЙ РОЛЛІНГ СТОУНЗ

І дався Андрієві Пустогарову той станіславський феномен. Взагалі — звідки такий потяг до антологійності, міг би, зрештою, взяти та й перекласти «Воццека» не шматками, а всього відразу, або зробити ще один російський переклад «Перверзії». Ні, все якісь дайджести друкує, не може без концепції та школи. Тактик...

Як у такому разі слід оцінювати перекладацьку діяльність Андрія Пустогарова? З одного боку, він сам постійно акцентує на власній нефаховості. Мовляв, перекладаю для себе і за свої, і антології свої так само видаю. З другого боку, на його антології з’являються справжні рецензії і в Росії, і в Україні, і добре, якби рецензії всуціль були негативні. Чи навіть всуціль позитивні. Тоді б і говорити не було про що. А так — комусь щось подобається, комусь не подобається, ну, але це вже така справа, хто б зважав. За критичними відгуками на його антології спостерігати інколи навіть цікавіше, ніж за самими книгами, особливо коли російські критики таврують Пустогарова за те, що він, мовляв, псує своїми перекладами чудесне враження від братньої слов’янської поезії. Ще зовсім недавно, скажімо, років так сім-десять тому, перекладацька діяльність Андрія і видані ним двомовні (себто україно-російські) цитатники, де розміщені були твори українських і (чомусь) китайських авторів, одностайно б віталися, перш за все, самими авторами (українськими, мається на увазі, від китайських класиків, тим більше покійних, фіг дочекаєшся подяки). А сам автор перекладів імовірно отримав би який-небудь вимпел від президента і почесну грамоту від спілки письменників «Чуття єдиної родини» за підписом Тичини (посмертно). Проте часи змінились, українські письменники зажерлись, та й з боку російської критики чуття єдиної родини, слава богу, вже не таке палке і свіже. Тож і до перекладів з цієї самої української дедалі частіше ставляться вимогливо і недовірливо. Тут би й обламатись перекладачеві Андрієві Пустогарову, мовляв, справа мало того, що марудна, так іще й невдячна. Аж ба — він собі і далі перекладає, причому робить це з гідною поваги упертістю — себто перекладає лише те, що йому самому подобається, навіть якщо для цього потрібно розчленувати такий, здавалося б, довершений у своїй клінічності твір, як «Воццек» незабутнього Іздрика.

Але своєю останньою антологією, книгою івано-франківської прози «Галицкий Стоунхендж», Андрій перевершив навіть власні ж попередні збірники зі вміщеними в них китайцями. Зробивши з кількох книг — і то досить об’ємних — короткий путівник «Літературна Франківщина», Пустогаров доволі чітко окреслив перспективи власної діяльності. Гадаю, що тепер він видасть книгу крилатих висловів. Уміння Андрія скорочувати зачаровує, і якщо у випадку з Єшкілєвим, думаю, багато хто його підтримає, то препарована «Перверзія» жахає і насторожує — хто ж стане наступним? Ну, гаразд, усе це звичайно добре — і приватні уподобання перекладача, і чуття єдиної родини, але все одно не покидає відчуття зачудованості — як усе-таки можна було так безбожно пошматувати Іздрика з Андруховичем. Усе-таки Пустогаров поет, він і прозу перекладає за таким принципом — вибирає щонайліричніші кусні, а там дивишся — і справді, виявляється, можна читати ту ж таки «Перверзію» не від початку до кінця, а поодинокими шматками. Так, по-своєму, теж цікаво, хоч і не зовсім зрозуміло.

Загалом же Андрій, як на мене, створив таку собі шпаргалку, яку вже тепер могли б використовувати учні яких-небудь наших російськомовних шкіл, складаючи іспити з сучасної літератури, та й для шкіл україномовних, гадаю, можна було б зробити адаптований переклад цієї антології, все ж простіше, ніж читати оригінали. Навіть короткий курс історії Галичини, вміщений у книзі як післямова, Андрій написав так, ніби взяв підручник з історії України і вибрав звідти шматки, які йому найбільше сподобались. Вийшло, до речі, досить гарно, самі галичани так би не написали, вони б там обов’язково почали розводитись про центр Європи, Франца Йосипа та інші галицькі соплі. Пустогарову, натомість, якщо і можна щось закинути, то хіба що поодинокі моменти на шкталт маловмотивованого: «На Украине в политическом авангарде шли галичане». Ну, але цей пасаж можна виправдати комерційними інтересами перекладача. Він ніби звертається до довірливого у своєму невігластві читача — любиш, мовляв, авангард? Тоді почитай Єшкілєва, осьо, тут небагато.

І можна скільки завгодно сперечатися, що краще: майже сосюринська «квітка піхви» в оригіналі «Перверзії» чи анатомічний «цветок влагалища» в перекладі Пустогарова, фраза Іздрика «як мені це все остогидло» чи її відлуння (і видіння) «как мне все это обрыдло», але вже те, що Пустогаров наважився повністю перекласти монолог Джона Пола Ощирка — річ, яку і в оригіналі читаючи, рідкісна птиця долетить до середини — вже можна поставити йому в плюси.

Загалом же ця антологія, як і решта перекладних книг Пустогарова, пропонує доволі цікаву візію всього того, що тут, у нас з вами, відбувається. Адже творить Андрій, як би це пафосніше сказати, з любові, з безкорисливої і дещо причмеленої любові до літератури, хай навіть української, що й дозволяє йому чудесно обходитись без політики, боротьби за духовність та іншого лайна, яким наші літератури, зазвичай, і славляться, знаходити серед всього цього бедламу симпатичні йому феномени і цілком закономірно отримувати свій особистий сатісфекшн.