ДЛЯ ЧОГО КИШЕНІ УКРАЇНСЬКОМУ КОПУ?

Я свято переконаний, що міліція створена для того, аби заважати громадянам при пересуванні. Міліціонери — це ніби вершники апокаліпсису, послані сюди на своїх диявольських бобіках, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби і повсякчас нагадувати нам, смертним, що слід завжди пам’ятати про свою моральну вертикаль і не забувати тягнутися до неба, що не слід особливо вимахуватися і нехтувати накладеними на нас Господом обов’язками. А в разі якщо ми все-таки порушуємо хоча б одну із десяти заповідей морального кодексу будівника комунізму — вони вже тут як тут, щоби вчасно дати дубинкою по нирках і відновити в тобі метафізичний страх перед Сущим. Міліція безсумнівно несе в своїй діяльності вищий знак божого переситу: є якийсь надмір у самій ідеї існування внутрішніх органів, подумати тільки — для чого нам стільки внутрішніх органів, їх же солити на зиму можна — цих вічно незадоволених перебігом подій чуваків у шкіряних кожухах і загиджених черевиках на титановій підошві. Вони ніби й самі відчувають свою зайвість у цьому вертепі, десь там по небесних картотеках наплутали щось, вигадуючи міліцію, для мене це очевидно, на їхньому місці мало бути щось інше, я навіть не знаю що, може, які додаткові рідкісні хом’ячки або пристосовані до наших суворих зим скунси. Тому що я справді намагаюсь уявити собі, як же вони з’явились, і уявити не можу. Очевидно, що беручи до свого ковчега попарно всю наявну на той час фауну, старий Ной міг взяти і міліцейський наряд, все-таки всякої тварі по парі, ось він і взяв собі пару сержантів. Щоправда, як вони при цьому розмножувалися?

Хоч би як там було, але за все своє яке не яке, але життя міліція (поліція) лише одного разу надала мені справжню допомогу. До речі, сталося це зовсім недавно — я в якомусь такому, знаєте, доволі сутінковому стані свідомості спускався в метро і чисто за інерцією пішов на ескалатор, який підіймає громадян нагору. Ще й дивувався при цьому, що це за прикольні пасажири мені назустріч трапляються, і ось тут, десь на сьомій секунді мого забігу в нікуди, на виручку мені кинувся черговий по станції сержант. Ну і врятував, слід віддати йому належне. Хоча що там було рятувати — і так хвилями викинуло би на берег, себто підняло би нагору. Ось, і це все. Весь позитив у моїх численних контактах із міліцією. Натомість міліція арештовувала мене на вокзалах (залізничних і авто), коли я намагався кудись виїхати чи звідкись приїхати, на перехрестях, коли я вперто переходив вулицю на червоне світло (подумаєш!), у пасажирських поїздах за розпиття спиртних напоїв, у поїздах метро за відсутність у мене документів і совісті. Московські органи брали мене через мою велику торбу, німецька поліція шмонала мене за нездоровий колір очей, швейцарський наряд робив мені перевірку за те, що я в’їжджав до їхньої гостинної країни в шкіряній куртці (щоправда, діло було в червні, але це не аргумент), польські лягаві не впізнавали мене на моєму фото в паспорті, а австрійські поліцаї, теж було діло, штрафували мене за порушення громадського спокою (це коли мої сусіди-росіяни до п’ятої ранку слухали Кобзона). Скажіть мені, чому в нас нікого не арештовують за опівнічне слухання Кобзона?! За це потрібно арештовувати саме тут, повірте мені! Зрештою, я міг би продовжити, проте висновок можна робити вже: жодного разу, крім того героїчного витягування мене з ескалатора, рідна (і чужорідна) міліція мені не допомогла. А потреба в їхній допомозі час від часу таки виникала. Але — не допомагали. Зазвичай, коли нашу міліцію просиш про допомогу, вся ця їхня зовнішня жорсткість і внутрішня похмурість раптово перетворюються на плаксиву безпорадність і безідейність. Я ніколи не забуду, як жалюгідно виглядала наша ментура під час акцій опозиції в Києві взимку 2001 року, коли вони бачили, що перед ними стоять якісь опозиціонери в якихось чорних хустках, і хрін його знає, що з ними робити — команди не було, а самим щось не думається. Тим більше, з одного боку, вони ніби нічого й не порушують — не мочаться в під’їздах, не п’ють із горла, навіть Кобзона не слухають, а, з другого, видно ж — вороги, і треба було б їм ввалити зараз, а ось якось не складається. Бридке видовище, одне слово. Зрештою, й поза цими конкретними випадками спостерігання за почесною службою органів важко отримати естетичне задоволення від вигляду поодиноких представників чи цілих гомінких компаній у синій обвислій уніформі, старообрядних шапках-ушанках і з руками в кишенях — у них постійно руки в кишенях! — мені це відразу нагадує давнє: «Мужчина, кишені вам не для цього». Хоч я, в принципі, не естет, очевидно, тут надто суб’єктивно підходжу до їхніх, з дозволу сказати, мундирів, ну, але що тут скажеш — назвався ментом, полізай у бобік.

У моїй особистій рецепції майбутнього, в моєму, сказати б, приватному комунізмі я знаходжу місце для багатьох громадян і громадянок нашого стрьомного суспільства. Я не мізантроп, не маніяк, навіть сексуальний, тому доволі терпимо ставлюся до більшості індивідуумів, які мене оточують. Я бачу в майбутньому місце для пролетаріату і для селянства, навіть для інтелігенції я його там бачу, та що там інтелігенції — навіть для творчої інтелігенції, хай живуть. Я бачу місце для безробітних, для безпритульних, для професійних бомжів, для юродивих і покриток, для багатодітних матерів і для чуваків, які не сплачують аліментів. Для криміналу загалом: ну, мається на увазі, для дрібного криміналу, не для олігархів — олігархів потрібно розстрілювати, тут я згоден із президентом Росії. Я бачу місце для віруючих, незалежно від їхньої конфесії, для атеїстів, для сатаністів, для всіляких вудистів та інших покидьків — без них я би відмовився жити в майбутньому, без них було б не так весело. Я бачу в майбутньому місце для сепаратистів і партизанів, для фанатиків і просто божевільних, для торчків і для убуханої гопоти, я навіть бачу місце для Папи Римського — хай він навіть не українець. Але я не бачу місця для міліції, зовсім не бачу, міліція в майбутньому не потрібна, вона просто не вписується в щойно розписану мною райдужну картину ідеального суспільства. Міліція — це той паркан, який простіше не фарбувати, а знести, і я щиро сподіваюсь, що вона таки не дотягне до мого майбутнього. Себто я не жадаю одночасної загибелі всіх каральних органів нашої цивілізації, борони Боже, просто я бажав би їм розсмоктатись, як апендиксу під умілими руками Ісуса чи ще якого екстрасенса, хоч і розумію, що мої шанси тут невисокі. Бо справді, куди подітися списаному за непотрібністю дільничому? В поле працювати він не піде, в ливарний цех — так само. Загалом, я боюся за них, вони не пристосовані до нормального життя, вони як динозаври або диплодоки які, — в них надто розвинені щелепи, проте наглухо атрофоване почуття соціальної справедливості. Забери в міліцейської роти дубинки і пусти жити в ліси — вони ж там помруть без вогню, м’яса й армійської дисципліни. Я можу припустити хіба що існування в майбутньому резервацій для колишніх копів, де-небудь на сопках Маньчжурії, де вони житимуть за своїм внутрішнім гарнізонним розпорядком, вранці встаючи за сиреною, виколупуючи з-під землі своїми смугастими паличками корінці й іншу земноводну смакоту, ганяючи по вечорах неозорими преріями на могутніх «уралах» із колясками, під’їжджаючи до кордонів резервації і визираючи звідти в зовнішній світ, не наважуючись проте перетнути останній кпп — оскільки хто його зна, що там за люди живуть, чим вони займаються, як ставляться до внутрішніх органів, а головне — чому вони не ходять строєм. Думаю, десь так ми й могли б розійтися з миром, у разі чого.