«ТЕАТР СОНЦЯ» У ЗЕНІТІ

Ще не відвідавши жодного паризького театру, просто гуляючи містом, почуваєшся немов у величезному театрі з пишними декораціями, увесь час перебуваючи то в ролі глядача, то актора. Всі стільці придорожніх кафе розташовано так, що відвідувачі сидять обличчям до вулиці, роздивляючись перехожих, і спілкуються не очі в очі, а через публіку. І платити за це задоволення треба, як у театрі, бо ціни на таких місцях вищі, аніж біля стійки бару. І рухаються перехожі-«актори» під прицілом очей якось сценічніше, у вигаданих на ходу образах. До речі, як на мене, саме в цьому секрет паризької елегантності, а не в самих вбраннях, які здебільшого нічим не перевершують одяг київської публіки.

У парку Тюїльрі можна взяти напрокат вудку з черв’яками і половити рибу у великому фонтані — ось ви і рибалка на тлі Лувру. Дівчата з Пегалі такі раді вам, їхні погляди і розмови такі закличні, що оволодіває всією суттю ален-делонівська поблажлива і рятівна неприступність. У музеї д’Орсе, що розташувався у величезному стародавньому вокзалі, немов гудок паровоза, видає внутрішній радісний вигук вітання з дитинства знайомим за репродукціями картинам. У «Лідо» пір’я, блискітки, трюки а-ля американський балет на льоду, у відремонтованому «Фолі бержер» — «Паризький канкан» на вісім пар, чотирьох солістів і оркестр із десятьох музикантів, у «Мулен-руж» дуже популярні недорогі обіди для туристичних груп.

Кількість же і розмаїття драматичних театрів просто приголомшує. Але найбільш яскравий, глибокий, сучасний — за містом, у колишніх складах, — «Театр сонця», організований легендою режисури XX століття Аріаною Мнушкіною (D’ariane Mnouchkine). Вона не з’явилася на церемонію вручення їй мольєрівської премії у Французьку академію мистецтв, за репетиціями не встигла урочисто прийняти вищий приз за свою останню виставу, але щовечора, у штанах і просторому светрі, вона зустрічає глядачів у своєму театрі, розсаджує їх у півтисячному залі і ладна після вистави сперечатися про нього і розмірковувати про театр.

Наша бесіда зав’язалася легко — і тому, що дід Мнушкіної був киянином, а сама мадам Аріана мріє побувати в нашому місті, і тому, що тему розмови не довелося довго шукати, бо хвилює нас спільне — місія театру, не тимчасова чи національна, а вічна і загальнолюдська.

Роздуми режисера з цього приводу зримо, докладно і цілком вмотивовано прозвучали у виставі за стародавньою японською п’єсою для театру маріонеток «Дамби».

Містком із сьогоднішнього життя в японську старовину стали буфети, які мальовничо розкинулися у фойє театру, зі східними стравами, циновки, ікебани. Провідники-офіціанти, вони ж актори майбутньої вистави, що, від обов’язків гостинних господарів переходять у гримерну і доповнюють свій грим та зодягають костюми тут же, у величезній, відкритій поглядам відвідувачів гримерці, розташованій у фойє.

На сцені японське сільце. З узвишшя, від старих будиночків до нижніх будинків, де живуть багаті, тече сумирний струмочок. Вдалині видно пейзаж у стилі Утамаро. Втім, таких далеких пейзажів виявилося чимало, і щораз вони велично обпадали, не падали, а саме звільнялися і згасали, відкриваючи наступну картину природи, обриси якої дедалі більше втрачали контури й оголювали нескінченність простору. Дерев’яні містки, чайні будиночки, пергаментні стіни не пересувалися чи ставали, а пропливали і опинялися в різних місцях, перетворюючись на матеріал для дамб, які поступово поглинає безодня води. Так-так, саме на абсолютно реальну безодню води, на яку від дощів перетворився сумирний струмочок.

Професіоналу завжди важко дивитися, не задумуючись над тим, як і що зроблено. У даному випадку все стало ясно в перші хвилини — «Театр сонця» засвоїв технічні можливості століття, що відходить, які, дай нам Боже, встигнути збагнути за століття прийдешнє.

32 актори — 16 «маріонеток» і 16 «лялькарів» розігрують просту історію про повінь, яка загрожує життю селища, від якої не врятуватися дамбами ні бідним, ні багатим, а тільки разом — і тим, й іншим. Але, не знайшовши спільного рішення через особистісні амбіції, переконаність багатьох, що не всі люди мають однакове право на життя, гинуть усі.

Цю історію знає кожний. У когось виникає асоціація з ковчегом, у когось із «Титаніком», у когось із Чорнобилем, а в когось зі СНІДом. Усі знають, але не чинять так, а живуть роз’єднано, в розбраті, не усвідомлюючи, що кожен рівною мірою відповідає перед усіма й усі —перед кожним. У певний момент життя то нас хтось веде, то ми головні, то лялькарі, то маріонетки, але при цьому в будь-якій іпостасі відповідальний кожний — і за себе, і за всіх.

Це філігранно зіграно акторами, які проживають на сцені долі своїх персонажів як лялькарів, так і маріонеток, через абсолютну єдність устремлінь, у яких повністю різні шляхи досягнення. Маленькі дамбочки, котрими кожний намагався відгородитися від могутнього потоку, разом із людьми накриває вода. Від трупів її очистить хтось — чи то той, хто залишився в живих, чи то безсмертний, чи то спостерігач сторонній, чи той, хто цей експеримент ставив. Він не спустився з небес і не вийшов з-під землі. Він кимось був і в кожній сцені на різні лади, схоже, говорив увесь час про одне — про єдність усіх із усіма й усім існуючим — землею, небом, водою, вогнем. Але тільки було усе якось не до нього — персонажам і глядачам, у залі і на сцені, лялькарям і маріонеткам, а може, зараз і завжди.

Виставу репетирували понад рік. Вона настільки відточена у кожному жесті, погляді, подиху, що спочатку навіть лякаєшся — а чи не єдиний це його зміст? Але раптом починаєш відчувати одномоментність творчості в суворо окресленому малюнку ролі, і наступає благословенний момент співтворчості і співпереживання, що мовби єдиним променем освітлює пошук праведного змісту, і не споживацьке, а саме спільне генерування в душі кожного — вже без поділу на акторів і глядачів.

Мені було радісно. Я бачив, чув, я пережив торжество театру. Всезагальною радістю озвалося в мені чудо виживання нашого українського театру. Але недаремно підтверджують медики, що інфарктів від радості більше, ніж від суму. Мене поглинула тривога, котра так довго бриніла в душі: а чи вистачить нашому театру сил прорватися крізь темряву безгрошів’я, сили та сміливості повести за собою глядача виходженими стежками в нову театральну далечінь, говорити глибоко і серйозно, без знижок на інтелектуальну загальнодоступність, перемінити спочинок пристойної заповнюваності залів на ризик духовної праці? Нехай осліпить нас сонце радості пізнання вічних таємниць буття.

«Театр сонця» осліплює своєю сміливістю, піднесеністю помислів і глибиною почуттів, розташований на околиці Парижа, він опиняється в самому центрі театральної думки і відкриває новий сценічний погляд.

О, Париж! О, Київ! Якими близькими ви виявилися! Каштан звалився прямо в чашечку з кавою, але чорні сльози на моєму обличчі лише розсмішили мене і перехожих, а може, глядачів і актора, котрі писали та читали!