ТЕАТР МИТНИЦЬКОГО — СЦЕНА І ЖИТТЯ НАША КРАЇНА ДУЖЕ ПОТРЕБУЄ РЕЖИСЕРІВ. ТАЛАНОВИТИХ І ПОРЯДНИХ

Дехто, познайомившись із ним особисто, мало не обожнює цю неординарну людину. Інших його парадоксальне мислення, їдкий сарказм, уміння безпомилково визначати мету й так само точно в неї влучати тримають у сильній напрузі. Та байдужими він залишає дуже небагатьох. Київський державний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, заснований Едуардом Митницьким 23 роки тому, за віком годиться найстаршим драматичним колективам української столиці якщо не в правнуки, то вже в онуки точно. Однак без театру Митницького, як називають його коротко багато глядачів, культурне життя Києва важко собі уявити. У цієї трупи чимало вірних і палких шанувальників. На прем’єрах тут яблуку ніде впасти.

А взагалі, ви не замислювалися над тим, що наше сьогоднішнє життя дуже потребує режисерів? Хороших. Різних і поганих нині, на жаль, більш ніж досить. Розмовляти з художнім керівником і директором Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, народним артистом України, професором Едуардом Митницьким, відверто кажучи, непросто. Він і журналіста тримає в такій самій напрузі, як глядачів на своїх спектаклях. Проте зізнаюся, зустріч із ним була дуже навіть ненудним заняттям.

Демократ
чи диктатор?

— Мені здається, щоб стати режисером, мало самого лише таланту, ну й, зрозуміло, професійної освіти. Така людина за своїм психологічним складом має бути лідером. Мабуть, їй потрібні навіть авторитарні задатки. Ви з цим згодні? Чи трапляються серед представників цієї професії, так би мовити, демократи за покликанням?

— Можливо, у режисерському цеху вони поки що не вимерли, як мамонти. Проте з фінішної прямої сходять досить швидко. Людей не обов’язково підкоряти з допомогою насильства, хоча деякі постановники намагаються побудувати кар’єру саме на цьому. Артистів можна завойовувати силою духу й переконань, знаннями, умінням, дипломатією. Нарешті, якщо хочете, певними виявами, які заведено називати політикою. Відразу зізнаюся, цього стилю і самих таких «політиків» не люблю. Та, хочемо ми того чи ні, будь-яка форма підпорядкування авторитарна. Не києм, то палицею. Як інакше згуртувати й об’єднати в колектив дуже несхожих людей? Адже вони по-різному мислять і настільки ж неоднаково почуваються. Отже, тягнуть у цілком протилежні боки. І якщо йти за артистами… Хоча зрідка трапляються режисери, які, терпляче вислухавши актора, кажуть: ну, показуйте…

— А серед великих постановників, які залишили яскравий слід у світовому мистецтві, були люди з м’яким характером?

— Ті, кого я знав особисто, всі як один запеклі авторитарники. Інша річ, як це відбувається на практиці, якими методами реалізується: грубо, прямолінійно, а то й взагалі по-хамськи — чи все ж таки якось інакше. Краще, коли інакше.

— Отже, ви прихильник інтелігентної авторитарності?

— Швидше, навпаки — авторитарної інтелігентності.

— Якось, коли під час ранкового спектаклю ви тихо ввійшли до глядацької зали (А слід сказати, мій співрозмовник з вигляду надзвичайно благовидний. — Д.К.), малюк, який прийшов на ранок разом із мамою, вигукнув: «Дивіться, ось Бог!» Та характер у вас, як плещуть язиками артисти, зовсім не божественний. Імпульсивність і запальність не заважають вашій роботі? Адже головреж чимось скидається на дипломата. Він має бути не лише тонким психологом, а й майстром компромісів.

— Дивлячись, що під цим терміном розуміти. Для мене межа компромісу позначена дуже чітко. Є рамки, за межі яких я ніколи не вийду. Погодження можливе у способі втілення моєї точки зору. Та в жодному разі не в зануренні у невластиві мені води. Тому йдеться лише про «авторитарний» компроміс. Принципами та переконаннями не поступаюся.

— І все ж повернемося до вад характеру. Звичайно, тема не з приємних. Та про вашу імпульсивність у театрі ходять легенди. Розповідають, що коли якийсь начальницький меценат під час однієї з репетицій запропонував відразу, у залі, накрити стіл, а потім, попри всі умовляння, став реалізовувати свій задум, — ви його просто виставили на вулицю.

— Не «просто» і, звичайно, не власноручно. Коли непроханий гість почав пояснювати, звідки він і хто, працівники нашого монтувального цеху, на моє, зрозуміло, прохання, взяли його під білі рученьки й спустили зі східців.

— Ви гадаєте, щось подібне можливе? Мені здається, це міф. Інколи чуєш: ось, мовляв, майже неграмотний артист, а як грав... Я в таких випадках відповідаю: коли б він був ще й грамотним, ціни б йому не скласти. Для мене виключно важливий людський чинник. Якби мені довелося вибирати між розумним і талановитим, я б не вагаючись зупинився на розумному. Така людина добре уявляє свої можливості чи, висловлюючись точніше, чітко бачить планку. За хмари його не занесе, та й об землю він не вдариться. А талановитий може…

— Та ж він здатний дати в спектаклі такий потужний сплеск, що…

— Усе, хоч як сумно, минає. «Сплеск» врешті-решт розпливається. Та не забувайте, по сусідству з ним можна чекати всього: і себелюбства, і презирливого ставлення до колег. Одне слово, він «пуп».

— Отже, талановитого себелюбця, егоцентриста й бешкетника ви до своєї трупи не запросите?

— Ось це вже точно. Нізащо!

Феномен
«Варшавської мелодії»

— Шанувальники Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки однією з його кращих повоєнних постановок вважають «Варшавську мелодію». У чому ви, режисер того знаменитого спектаклю, бачите причину такого багаторічного нев’янучого успіху?

— П’єсу Леоніда Зоріна грали в Москві, Ленінграді, Мінську та інших містах. У «Варшавській мелодії» були задіяні кращі актори країни — Борисова, Фрейндліх, Климова, Ульянов. Та ті широко відомі спектаклі були поставлені на виконавців. А наш — на ідею, причому протестну. Моє покоління режисерів вважало за свій обов’язок протестувати проти тоталітаризму й насильства. Звичайно, скажімо, Юрій Любимов у Театрі на Таганці це робив сміливіше й відвертіше за інших. Ми, провінціали, таких можливостей не мали (та й його популярності теж). І ось з’явився привід вилити душу, висловити свій біль, заявити протест із приводу того, що всі ми ходили в коротких штанцях, а коли робили крок убік, нам, у кращому разі, суворо погрожували пальцем.

— Хіба п’єса Зоріна на це тягнула?

— Цілком. Коли Сталін свого часу заборонив шлюби з іноземцями, його дике рішення стало знущанням над почуттями, насильством над коханням — найпіднесеннішим, великим і важливим, що залишалося в нашому несолодкому житті. Недаремно п’єса піддавалася тоді такому нещадному остракізму. Відразу після прем’єри на театр обрушився шквал розгромних рецензій. «Культура і життя» назвала наш спектакль «бездарним і безпорадним». «Правда Украины» їй заперечила. Ні, мовляв, це неправильно. Спектакль дуже талановитий, але... антирадянський. Адже час був тривожний: 1968 рік — чехословацькі події. Чесно кажучи, ні я, ні колеги не уявляли, як виборсатися із тієї ситуації. В газетах — потік негативних відгуків, автори яких ніби змагаються один з одним у доборі лайливих епітетів, а глядачі валять валом. Театральні критики наввипередки вислуговувались перед владою, витираючи ноги об нашу роботу.

Нарешті подивитися «Варшавську мелодію» прийшов перший секретар Київського міськкому партії, член політбюро ЦК КП України Олександр Ботвін. Ну, думаю, пан або пропав. Після закінчення спектаклю підходимо до відповідальної особи, а вона (особа) всміхається: «Бачите, скільки у вас глядачів і який прийом (виконавці головних ролей Ада Роговцева й Альфред Шестопалов виходили кланятися 14 разів)! Ось це і є головний суддя. На решту не зважайте». Погодьтеся, почути таке в 1968 році з вуст члена політбюро було більш ніж незвично. А слідом за цим відбулися гастролі театру імені Лесі Українки в Ленінграді. І, уявіть, перша ж рецензія на нашу «Варшавську мелодію» виявилася цілком позитивною. І пішло, і поїхало! Як за помахом чарівної палички, все змінилося. Що б не писали про спектакль, усе було зі знаком плюс.

Знаєте, так буває, коли в повітрі ніби щось витає.

— Хто ж найбільший винуватець успіху «Варшавської мелодії» — драматург, режисер, актори? Чи всі однаковою мірою?

— Якщо в ті суворі часи нас ніхто не зміг посварити, то й сьогодні вбити клин вам не вдасться. «Винуватцями» були ми всі. Спектакль показали 811 разів. Він йшов би ще, та в Польщі розпочалися події, пов’язані з «Солідарністю». А наші перестрахувальники на такі речі реагували блискавично. Коли в Польщі кепсько, міркували вони, то п’єсу на польську тему слід негайно зняти з репертуару. Таких метаморфоз у моєму житті було чимало. Пригадую, в Казані поставив п’єсу чехословацького драматурга Павла Когоута «Дім, де ми народилися». Я отримав за спектакль першу премію на Всеросійському фестивалі. І раптом трах-бах — його з тріском знімають. Виявляється, Когоут із Гавелом стали організаторами і натхненниками Празької весни.

Втім, навіщо далеко ходити? Ось приклад свіжіший. У 1994 році в Театрі імені Лесі Українки я поставив «П’ять пудів кохання». Повірте, це був гарний спектакль. Та одній дуже впливовій людині потрібно було за всяку ціну прибрати мене з театру. І що ви думаєте? Знайшлися покидьки-критики — інакше назвати таких людей не можу, — які розпочали цинічно виконувати «замовлення». Моя робота знищувалася холоднокровно й цілеспрямовано. А нещодавно я прочитав в одній з газет: «Легендарний спектакль «П’ять пудів кохання»...»

Театральне розлучення
по-київському

— Те, що ви пішли з Театру російської драми імені Лесі Українки, було цивілізованим «розлученням» чи розривом, який супроводжувався серйозними моральними травмами, що залишили рубці в душі?

— Почнемо з того, що я йшов двічі. Потрапив я сюди на початку 60-х років як колега-помічник видатного режисера і педагога Леоніда Варпаховського, який ставив у Києві два спектаклі. А в 1965 році, коли художнім керівником театру став Юрій Лавров, мене запросили на постійну роботу як режисера-постановника. Першим моїм спектаклем стала «Піднята цілина». Потім були «Традиційний збір», «Варшавська мелодія», «Дивна місіс Севідж», «Справедливість — моє ремесло», «Варвари», «Марія», «Людина зі сторони» та інші роботи. Тим часом головним режисером російської драми призначили Бориса Еріна. Пам’ятаю, на перегляді «Варварів» одна розумна людина мені сказала: «Подивися на обличчя Еріна... Ти йому не потрібен...» На жаль, театральний провидець не помилився. Невдовзі Ерін вивісив список членів нового складу художньої ради. Я, режисер, до неї не ввійшов, хоча траплялось, у місячному репертуарі з 26 спектаклів 19—20 були моїми. Що залишалося робити? Лише одне — подати заяву. Тоді я пішов уперше. Тепер поговоримо про другий випадок.

У 1978 році з легкої руки тодішнього міністра культури — дуже розумної й освіченої людини Сергія Безклубенка — у Києві вирішили організувати нову драматичну трупу. Так я став художнім керівником Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. А через чотирнадцять років інший міністр культури — академік Іван Дзюба — запропонував мені очолити Театр імені Лесі Українки, і я ризикнув пристати на його пропозицію.

— Мені здалося, ви підкреслили слово «ризикнув». Чому таке рішення ви вважали ризикованим?

— Бачите, це був дуже розбалансований колектив. Його слід було в основному дисциплінувати. Тут не існувало ні художніх позицій, ні художньої лінії. Кожен артист був сам собі режисером і теоретиком мистецтва. Треба було обережно, без різких рухів спробувати таку ситуацію змінити. Оскільки на жодні домовленості художнього і творчого характеру я йти не збирався.

— Хіба театр зірок — це зле?

— Такого поняття взагалі не визнаю. Оскільки в усіх зірок одна й та сама сумна доля. Врешті-решт вони гаснуть. А міцний професіонал, навіть міцний ремісник — надійна опора театру. Коротше кажучи, переді мною постала дилема: чи зважуватися на серйозні компроміси, чи...

— Кажуть, причиною того, що ви пішли з театру вдруге, стало ваше ставлення до двох акторок — улюблениці киян, широко відомої в усіх країнах СНД Ади Роговцевої та молодої, енергійної, висхідної зірки.

— Мабуть, це, й справді, вже секрет Полішинеля, хоча мені дуже сумно повертатися до цієї теми. Пожертвувати Адою Миколаївною?! І високі покровителі «висхідної зірки» зробили все можливе, щоб мене з театру прибрати. А виконаний цей задум був дуже оригінально: ліквідували посаду художнього керівника! Випадок у нашій практиці безпрецедентний. І я повернувся до свого Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра…

—У чому, на вашу думку, причина якогось театрального феномена? Сьогодні, коли можна ставити практично все що завгодно, окремі київські трупи (які конкретно, знаємо, але не називатимемо) збиваються на малозначущий, легкотравний репертуар. Вочевидь, вони це роблять, щоб догодити найневимогливішому глядачу, з суто меркантильних міркувань. Ви нерідко чините навпаки. Свідомо ризикуєте?

— Зі мною вже чимало років працюють мої талановиті учні. Юрій Одинокий, Дмитро Богомазов, Дмитро Лазорко, Олексій Лисовець — люди, які гостро відчувають час. Щоправда, і час їх «промацує»: мої учні більше почали збиватися на візуальний театр. Проте, завдяки своїй обдарованості, наші режисери можуть ставити найскладніші твори, в яких відбивають загальнолюдський біль і надії...

— У повоєнний час про політику й чимало суспільно значущих речей радянські драматурги та режисери говорили переважно езопівською мовою. Та наприкінці 80-х — початку 90-х років у п’єсах почали дедалі виразніше виявлятися політичні мотиви. Деякі з таких спектаклів, часто з натяками і навіть напівнатяками, мали шалений успіх у глядачів. А сьогодні, коли зі сцени можна сказати все, публіцистичні мотиви не в моді. Чому ваш театр не прагне поставити спектакль, який брав би людей за живе, будив від сплячки, потрясав, змушував робити вибір, шукати відповіді на найактуальніші, найгостріші проблеми, які стоять перед країною? Немає таких п’єс?

— У кінці вашого запитання пролунала відповідь. Справді немає. А, власне, звідки їм узятися? Зважте, що лихоліття позначається і на естетичній системі суспільства. У тому числі на драматургії. На початку 90-х років країна нарешті отримала можливість почути всю правду про радянську владу. І про неї вже сказано чимало. Та сьогодні ми починаємо розуміти, що історія є історія. Не все за радянських часів було погано. Звичайно, є речі страшні. Та не поставиш хрест і на тому, що захищало людину від сміттєвих баків. Гарне, як і погане, пізнається в порівнянні. А тепер запитаємо себе: про що говорити сьогодні? Давайте зізнаємося чесно. Писати про все вже також не можна. Хоча б із тієї причини, що дуже важко що-небудь видати. Це потрібно робити за свої кревні або за кошти спонсорів — людей із голеними потилицями, одягнених у червоні піджаки. Їм твори, які серйозно досліджують життя, не потрібні. Ви ж бачите, які «літературні» перли лежать на прилавках.

А як живуть сьогодні наші «інженери людських душ»? Скажемо прямо, кепсько. Багато хто здав свої просторі квартири в письменницькому будинку на вулиці Богдана Хмельницького і переїхав в однокімнатні. На різницю в їх вартості вони існують. Не дивно, що художніх творів, які відбивають час, розкривають його виразки й прогнозують майбутнє, нині не знайдеш удень із вогнем. Може, вони й пишуть, та хто видає? Гадаю, лихоліття в естетиці триватиме довше, ніж лихоліття в суспільстві. Щоб осмислити, що відбувається, необхідна дистанція.

Театр за радянської влади був знаряддям пропаганди й агітації. А нинішнім можновладцям він не потрібен взагалі. Навіщо їм підтримка мистецтва, коли достатньо викласти мішок із грішми, і всі проблеми дивовижним чином розв’язуються. Театр зараз політиків не цікавить і нікому не заважає. На нього просто не зважають.

Навіщо роздягати героїню?

— Послідовники Зігмунда Фрейда вважають, що в роботі багатьох людей мистецтва, у тому числі, природно, і режисерів, виявляються їхні підсвідомі сексуальні комплекси. Чи помітно вони впливають на ваші постановочні рішення? Як приклад можу навести епізод зі спектаклю «П’ять пудів кохання», коли героїня залізає в бочку, в якій сидить її коханий чоловік.

— Якщо не впливають, то режисер просто спектакледілок. Людина творча неодмінно існує на вивороті душі. Та, зрозуміло, світ, який він вивертає, не можна буквально співвіднести з окремими мізансценами. Якщо ж ви хочете запитати, чи не збоченець я, то відповім: ні. Та я прихильник пристрастей. І вважаю, що людина народилася для Кохання. Воно є моєю найголовнішою темою. Оскільки вищим, цікавіших, багатшим від цього нічого в житті немає.

— Сьогодні, щоб режисер видавався модним і сучасним, у його спектаклі повинні роздягнути героїню. Як ви ставитеся до такого прийому? Чи не вважаєте його недозволеним? Чи, якщо акторка молода й гарна, то чого б не поділитися радістю від споглядання її тіла з глядачами?

— Мода панує на кону вже не одне століття. Торкнулася вона й нашого часу. Що ж тут неприродного? Зараз доступ до жіночого тіла значно спрощений. Нинішню мораль не назвеш пуританською. Згадайте, як поводяться на вулиці молоді люди. Вони з пісні слів не викидають: і він — матом, і вона — матом. Причому це цілком сучасна і «цивілізована» молодь. З погляду високої моралі, тут явна аномалія. Та в ній перебуває все суспільство — як кажуть, по горизонталі й вертикалі. Чи можуть раптом етика й естетика опинитися осторонь? Звісно ж, це торкнулося і сценічних підмостків. Чимало хто нині впевнений: якщо є що показати, гріх не скористатися. Нічого страшного тут не бачу. У моїх спектаклях «ню» було, є і, можливо, буде. Та важливе уточнення: неодмінно до речі. Це залежить від такту, смаку й здібностей режисера. Хоча що може бути прекраснішим від породистого й стрункого жіночого тіла!

— Едуарде Марковичу, ви людина влюблива? Не траплялося, що до кінця репетиційного періоду без героїні спектаклю не могли вже жити?

— Відповім чесно: бувало. Та ви вдало висловилися. Саме без героїні. Хоча її часто ототожнюють із акторкою, яка грає в спектаклі. Я взагалі більше люблю п’єси, де головна дійова особа — жінка. По-моєму, жіноча душа значно багатогранніша, складніша й цікавіша за чоловічу. Втім, моя закоханість звичайно бувала, як би точніше висловитися, короткочасним відрядженням у невідоме.

— Якби вам запропонували шикарний особняк у районі крутого дачебудування — поблизу Кончі-Заспи чи кругосвітню подорож із відвіданням Мадагаскару, Нової Зеландії, Австралії та, скажімо, острова Пасхи, — що б ви вибрали?

— Місяць відпочинку на своїй скромній дачі в Ірпені. Вона мене цілком влаштовує. Знаєте, я стільки поїздив по світу, що від далеких мандрівок, мабуть би, відмовився. Розумію, ви хочете з’ясувати, як я ставлюся до матеріального статку. Нормально. Якщо запропонують хороший гонорар, візьму, але виривати гроші з горлянки не стану. Я люблю комфорт. Та добротні речі, зі смаком обставлена квартира й розкіш — поняття різні. Добре, коли не думаєш про хліб насущний і ні від кого не залежиш. Моє життя має бути пристосоване до роботи. Це — найголовніше.