Театр часів «війни» і демократів. Режисер Едуард Митницький: «Публіка сьогодні йде в театр, як у бомбосховище»

Новий сезон Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра відкриває 8 вересня спектаклем «Черга» (п’єса Олександра Марданя, постановка Дмитра Богомазова). У такій метафоричній черзі, погодьтеся, нині нудимося всі ми. Хто — за ілюзорними благами, хто — за пропіареними ідеалами. У цій самій черзі потерпає і наш Театр. Український театр, який у силу суспільно-політичної кон’юнктури вічно «у хвості» — державних пріоритетів, естетичних політуподобань. До Театру вічно не доходить черга. Електорат, очевидно, надійний?

…А тепер — так: відсуньте вбік свої жовтопресні скрижалі (про лободу на світському городі), відпочиньте хвилин двадцять від перманентних конфліктів по телевізору. І послухайте одного мого мудрого співрозмовника. Людину, котра точно знає цей світ краще за вас, тому що давно живе на світі. Режисера, який поставив понад півтори сотні спектаклів в Україні, Росії, Німеччині, Литві. Художній керівник «лівобережної драми» — Едуард МИТНИЦЬКИЙ — напередодні чергового сезону розмірковує про час, про театр, своїх учителів, учнів і зовсім трошки — про себе.

— У результаті постійного антагонізму в театрі ім. Лесі Українки мої стосунки з драматургом від самого початку були напруженими. «Друзі» мої і Роговцевої не втомлювалися звертати увагу автора на зміни місця дії в спектаклі порівняно з п’єсою та на інші аж ніяк не принципові моменти. Оцінкою тієї моєї роботи, напевно, можна вважати особисте запрошення автора на «чаювання» з приводу 100-го
спектаклю... Відзначалися і 200-й, і 300-й, і 400-й спектаклі, але, пам’ятається, без мене.

— Орієнтиром у режисурі ви називаєте Леоніда Варпаховського. Чому саме це ім’я?

— Ось переді мною фотографія Леоніда Вікторовича, яку він підписав: «Дорогому Едуарду Марковичу, на згадку про нашу творчу дружбу, про порозуміння та схожі версії стосовно режисури. Бажаю Вам якнайбільших успіхів і радощів. Л.Варпаховський».

Відразу й згадалося, коли дивився на цей знімок, як, працюючи режисером літературно-драматичного мовлення українського радіо, я спілкувався з акторами театру імені Лесі Українки. Вони й порекомендували мене Варпаховському. Леонід Вікторович ставив тоді два спектаклі одночасно — «На дні» М.Горького та «Двері грюкають» М.Фермо.

«Двері грюкають» Леонід Вікторович доручив мені і приймав роботу раз на тиждень. Потім до Києва приїхав Іллічов — секретар ЦК КПРС з ідеології (відбувалася ідеологічна «чистка»), і спектакль зупинили. Тоді зібралися всі в театрі, відсвяткували «похорон» готової першої дії. А потім Варпаховський повернувся з Москви і розповів, що звернувся до чиновників: «Яка крамола в цій п’єсі? Чому потрібно знімати спектакль? Йому відповіли: «Ніякої крамоли. Але краще ми знімемо на одну іноземну п’єсу більше. Раптом комусь спаде на думку запитання, чому ми її залишили!» Це схоже на анекдот, але що було, то було...

От у Варпаховського я й навчався практичної режисури. Ми з ним дуже подружилися. Він приїжджав у Рязань до мене на прем’єру, в Києві дивився «Підняту цілину» Шолохова (за його порадою я зняв одну досить виразну сцену, але вона за стилем випадала із загальної структури спектаклю, на що один з корифеїв театру на мене жорстоко образився).

Дивився ще «Дивну місіс Севідж», яку сам ставив у Москві в театрі Московської Ради з Фаїною Раневською у головній ролі. Приїжджаючи до Москви, я дивився всі його роботи, у різних театрах, зокрема й знаменитий «Гліб Космачов» у театрі ім. М.Єрмолової. Пішки йшли від Малого театру, де служив Леонід Вікторович, до нього додому, до Казанського вокзалу. Він жив на Садово-Спаській, поруч із пам’ятником Лермонтову. Дорогою розмовляли про спектаклі, я йому казав, що думаю про театр, і він уважно слухав. Леонід Вікторович був надзвичайною людиною...

— Колізія ваших творчих стосунків з Адою Роговцевою має параболічну форму. Зустрічі—розставання, відходи—повернення... На якій ноті цей діалог сьогодні? Чи не засмучує високооплачувану приму скромна ставка в муніципальному театрі?

— Наші стосунки з Адою Миколаївною в ранзі багаторічної дружби — і творчої, і людської. Сьогодні їй подобається працювати в нашому театрі. Що ж до зустрічей—розставань... Із цього приводу мудрий Олексій Арбузов висловився так: «Розлука любов береже».

Мені здається, скромні умови в муніципальному театрі з надлишком компенсуються здоровим духом у здоровому тілі. Через відомі хамські обставини, пов’язані з театром ім. Лесі Українки, ми не зуміли зробити те, що видавалося нам вичерпним у тому часовому періоді. Але Ада Миколаївна з тих актрис, амплуа яких не знають обмежень. І наш діалог триває.

— Ще одне гучне ім’я в контексті цієї театральної розмови — Георгій Товстоногов. Ви неодноразово казали, що одним із взірців ідеального спектаклю вважаєте його «Історію коня». Здається, ви були особисто знайомі з Георгієм Олександровичем...

— У 1976 році ми — Гогі Цабадзе, Отіа Іоселіані, Гогі Месхішвілі, чиї сценографічні роботи відомі далеко за межами Грузії, Михайло Водяний, широко затребуваний у Грузії хореограф Юрій Зарецький і я — завершували підготовку до репетицій мюзиклу «Серце моє тут». Водночас у Тбіліському театрі ім. Шота Руставелі розпочав гастролі «Історією коня» БДТ, тоді ім. М.Горького (сьогодні — БДТ ім. Г.Товстоногова).

Видовище (користуюся цим визначенням як вищою атестацією побаченого) — справило приголомшливе враження!

За день ми зустрілися з Товстоноговим у готелі «Іверія», це був досить зворушливий епізод...

Проте безпосереднє знайомство з Георгієм Олександровичем відбулося кількома роками раніше. Він приїхав на випуск спектаклю «Правда! Нічого крім правди!» у Київ, у Театр ім. Лесі Українки. У БДТ цей спектакль ішов з великим успіхом. Перенесення на київську сцену здійснював режисер Юрій Аксьонов. Товстоногов подивився кілька репертуарних спектаклів театру й зустрівся з трупою. Дуже делікатно він сказав, що з переглянутих спектаклів йому ближчий за інші «Справедливість — моє ремесло», раніше спаплюжений деякими оскаженілими київськими критиками — запопадливими ідеологічними вертухаями. Про клімат у театрі він був, певне, поінформований і, зустрівши мене у фойє, запитав: «Я підтримав вас?» — «Безперечно, спасибі», — відповів я. Власне, із цього стислого діалогу й розпочалося наше знайомство.

У Чехословаччині (тоді Чехія і Словаччина були єдиною державою) я ставив «Тихий Дон». В основу спектаклю лягла інсценівка Товстоногова. Я просив дозволу внести деякі зміни й доповнення. Георгій Олександрович дозволив. Згодом я повідомив його через Діну Шварц, завідувачку літературної частини, про прем’єру . Фестиваль у Брно відкривав «Тихий Дон» БДТ, а на закритті грали мій «Тихий Дон».

— Яка визначальна якість цього художника і керівника, на ваш погляд, більшою мірою допомогла йому створити і великий театр, і свій стиль, і окремі великі спектаклі?

— Можу відповісти з урахуванням моїх окремих спорадичних зустрічей із Георгієм Олександровичем: його розум, його воля, його екстрасенсорна переконливість, його глибоке знання теми та її бачення. Усе це — складові таланта.

— Едуарде Марковичу, от ми з вами говоримо про високі матерії, про Товстоногова, а актори ваші розриваються: між вульгарним «милом», де змушені заробляти, і, скажімо, репетиціями «Трьох сестер». Чи вдасться їм бодай на бігу ловити щось «чеховське»?

— Я про це кажу постійно... Серіали, де знімаються і наші артисти, —естетична диверсія. Досить часто люди, які не відбулися на сцені, раптом стають «режисерами» чи «зірками» примітивно-сюжетних видовищ рівня танцмайданчика. Цілковита неспроможність — із погляду художніх цінностей, дуже небезпечна для театру. Але є винятки, коли професійний режисер, якого приваблюють передусім художні завдання, на тому ж таки ТБ у стислий термін може зняти пристойне телевізійне кіно.

— Тепер — власне до «Сестер», до чеховської п’єси, над якою ви давно працюєте. Які жанрові відтінки для себе визначаєте насамперед? Адже барв безліч. І кожний режисер малює то пастеллю, то авангардними мазками. Якщо пам’ятаєте, у Някрешюса були відверто «чумні сестри» (одна з рецензій так і називалася). А, наприклад, у Галини Волчек це, швидше, жіноча тема: безрадісність зустрічей, неможливість кохання.

— Думаю не про жанрові барви, а про «мову». Тобто про спосіб акторського існування в майбутньому спектаклі. Що далі, то наполегливіше намагаюся розкрити нерв чеховського «таємного смислу», проникнути в почуттєвий світ знайомих нам героїв. Ще максимальним «аптечним» мотивуванням намагаюся вживити в актора першопричини вчинків персонажів: чому так подумав, так сказав; чому так зробив або чому не зробив того, про що подумав і не сказав.

— Ну то що ж там сталося насправді з Вершиніним і Машею, які тягнуться один до одного, але?.. І це «але» — одна із загадок великої п’єси.

— Вершиніну у п’єсі 43, Маші — приблизно 26. Їхня зустріч — щастя. І приреченість! У нього, як відомо, в «іншому» житті є «дружина, двоє дівчаток, притому дружина — дама нездорова...» Можливо, старий біль, який і досі ятриться, пов’язаний із першим шлюбом... І обоє вони — Вершинін, Маша — з першої зустрічі розуміють, що щастя для них неможливе. Ніколи. Коли Вершинін розмірковує про життя, про право людини на щастя, кажучи, що людина тільки створює передумови для майбутнього, для людей завтрашніх, він мимоволі обгрунтовує нереальність будь-яких змін у своєму житті. «І як би мені хотілося довести вам, що щастя немає, не повинно бути і не буде для нас»... Маша все розуміє. Розуміє, що жити треба сьогоднішнім днем, ні на що не претендуючи. Ці розумні люди роблять вигляд, що можливо жити й такою-от ілюзією, а у сховках душі розуміють, якою є реальність...

— Коли в Товстоногова Машу грала моя улюблена Дороніна (залишилися фрагменти запису того спектаклю) і в одній із «тихих сцен» притискала склянку до скроні, а потім — раптом — несамовито починала кричати про лукомор’я, мені були зрозуміло й про втрачені надії, і про зломленість сильної людини... Тобто частіше саме сильний актор і задає концепт рішення. У вас задасть — після зйомок у серіалах?

— Знайти «концептуального» актора, як ви кажете, сьогодні справді важко. Легше знайти — серіального. Але ще дуже важливо в сучасному театрі знайти актора порядного, готового самовіддано працювати на результат. Гадаю, що такі театри поки що в нас є. Зокрема й «лівобережні» актори. Вони на репетиції слухають і чують, про що говоримо у зв’язку з Чеховим, із приводу п’єси «Три сестри», що передбачає якусь задану відкритість і водночас немовби навмисну незавершеність, яка провокує режисуру різних країн і народів на необмежені тлумачення знайомих життєвих сюжетів.

…Спочатку ці сестри «стерильні» у душах своїх. Їхній батько — генерал — немов захищав доньок від світу зовнішнього, і якесь звільнення їх від обов’язків... Та ні, мабуть, це звільнення і є егоцентризм. Він може стати «дороговказною зіркою» у житті, а може й перемолотися в стражданнях. Тут спрацює те, що закладено генетично. Якщо коротко — історія банальна. Генерал Прозоров — не стандартний службист. Підтвердження цього — очевидна духовність дітей. І звідси складність «акліматизації» у справах та поворотах життя. Рішучість притаманна чітким установкам якщо не програмної, то бодай осмисленої людиною мети. Ми зустрічаємося з дітьми генерала Прозорова в момент формування поглядів на сенс життя, що, погодьтеся, для інтелігента завжди є «сходженням на Фудзіяму».

Щоправда, сестри трохи запізнилися з пізнанням цього казуїстичного «смислу». Теж зрозуміло: життя не відразу відкриває свої «гостинні обійми».

…Частина людства взагалі-то живе за кон’юнктурною моделлю, що істотно спрощує ставлення до Бога. Такий спосіб життя передбачає відсутність принципів моралі, любові. А в наших героїнь вихований неабиякий запит до себе і до оточення. Вони шукають свою дорогу до Храму. На цьому шляху людина проходить через усі диявольські, сатанинські випробування. Головне — не зламатися. Чеховські сестри не зламалися, переживши страждання, помилки, втрати, хвороби свого часу...

— А яка, на ваш погляд, найнебезпечніша хвороба сучасного українського театру? І чи є засіб для лікування?

— Це запитання до психіатра. Хвороби і здоров’я суспільства формують хвороби і здоров’я держави. Очевидний і зворотний зв’язок. І допоки суспільство—держава не перейметься інтелектуалізацією «всієї країни» і, зокрема, однією із складових цієї майже утопічної мрії — посівом режисерських кадрів, недуга і далі переслідуватиме наш театр.

— Чудово розмірковував про «Чайку» художник Олег Шейнцис: «Найголовніша дійова особа в «Чайці» — це, звичайно, озеро. Тільки я назвав би його не озером, а вирвою. Вирва завжди асоціюється зі смертю, і люди, які потрапляють у радіус впливу вирви, починають поводитися за законами вирви. Якщо ми розмовлятимемо «біля» атомного реактора, то й наша логіка видозмінюватиметься».

…А тим часом, завважте, і наше життя — «біля» атомного реактора! І ніхто ж не знає, коли станеться вибух — і що від нас залишиться?

Ну й яка «чайка» виживе вже після цього — у нашій вирві?

Замість ремарок

Едуард Митницький — народний артист України, художній керівник і засновник Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, професор театрального університету ім. І.Карпенка-Карого. Поставив десятки спектаклів у театрах України, Росії, Німеччини, Словаччини, Литви, Латвії. Цікаві періоди його творчості — у столичній Російській драмі ім. Лесі Українки (60—70-ті, початок 90-х): «Піднята цілина» М.Шолохова, «Варшавська мелодія» Л.Зоріна, «Дивна місіс Севідж» Дж.Патріка, «На дні» і «Варвари» М.Горького, «Чайка» А.Чехова. Рівно 15 років тому — відразу як прийшов до влади Леонід Кучма — Митницький змушений був піти з Російської драми (через політичні інтриги тодішніх гравців із Банкової). А ще наприкінці 70-х ХХ століття режисер заснував Київський театр драми і комедії, його перша постановка в цьому театрі — «Найвища точка — любов» (1979 рік). У подальшому у своєму театрі часто звертався до сучасної драматургії (Е.Олбі, Я.Стельмах, О.Гельман, О.Володін, Е.Радзинський), до класики — «Гамлет» В.Шекспіра, «Анна Кареніна», «Живий труп» Л.Толстого, «Лісовик» А.Чехова. Балтійська преса пише про нього: «Цей режисер — метр. В українській театральній режисурі, мабуть, фігура номер один. Якби він працював у Москві, то потіснив би багатьох із тамтешніх корифеїв...» («Литовский курьер», 2006 рік). Театр Митницького — у нас єдиний (задумайтеся!), де здійснюється якісна режисерська «селекція». Крім його відомих учнів, таких як О.Лисовець, Д.Богомазов, Ю.Одинокий, активно заявляють про себе й інші, поки що молоді, постановники — А.Білоус, К.Холоднякова, Т.Трунова. У новому сезоні «лівобережна драма» обіцяє «Три сестри» А.Чехова, «Івана Чонкіна» В.Войновича та одну сучасну п’єсу для Ади Роговцевої.