Тарас Штонда: «Всередині мене вже тридцять років живе Шаляпін!»

У недавній прем’єрі Національної опери України - «Іоланті» П.Чайковського - Тарас Штонда виконав одну з головних партій… Публіка, як нікого іншого, приймала його захоплено.

В інтерв’ю DT.UA - у рамках наших уже традиційних літніх зустрічей у редакції - Тарас Штонда розповів, що в його житті означають… Шаляпін, Київ, Большой, Годунов, а також сценічні партнери та диригенти.

Спочатку хотілося б відзначити, що феномен Штонди - це яскравий приклад успішної кар’є­ри самородка в мистецтві. За ним, за великим рахунком, ніхто ніколи не «стояв». Окрім його сильно­го голосу. Бо виріс він у простій родині (яка, втім, до само­забуття любила музику). Батько - із села Шкарівка Білоцерківсь­кого району (Київська область), мати - зі столиці. Ще в дитинст­ві Тарас переспівував різні арії. За всіх героїв відразу: і за Карася, і за Одарку (в «Запорожці за Ду­наєм»). Сам виконавець зізнається, що українське село - це дивне музичне середовище, яке ще в дитинстві правильно його підживило. А вже згодом - серйозні університети. У консерваторії він обожнював свого педагога Галину Станіславів­ну Сухорукову. Її не стало чотири роки тому… Але пам’ять про цю світлу людину Штонда зберігає завжди. Колись, ще під час першої зустрічі, педагог сказала йому: «Тобі б треба в консерваторію, бо голос занадто гарний, щоб так погано співати…»

З цього все й розпочалося.

- Тарасе, а ви не намагалися підрахувати кількість оперних басових партій, які виконали за час своєї діяльності?

- Якщо їх порахувати, залишивши тільки оперу, відкинувши ораторіальний жанр, то набереться близько тридцяти.

- Яка з цих партій була для вас найважчою у виконавському плані?

- Найскладніша ще не проспівана! Зараз - «Парсіфаль» Вагнера. Партію з цієї опери розучую для того, щоб уже навесні 2012 року виступити на прем’єрі у Швеції.

Водночас, озираючись на минуле, зазначу: складні - і Борис Годунов, і Досіфей (у «Хованщи­ні»). «Вивчалися» вони впродовж усього мого життя. Самі собою! Починаючи з платівок Ша­ля­піна, вперше прослуханих у 16-річному віці. Вже тоді я жив цією музикою.

Так, називаю партії переважно в російських операх… Оскіль­ки це основа басового репертуару…

- І як часто виходите на сцену у басовому репертуарі нашої Національної опери?

- Хоч я багато працюю в Єв­ропі, але й удома - на сцені... Зав­дяки досить лояльній політиці нашого театру. Повернувшись ще наприкінці весни з великих гастролей по Швеції (там я співав у «Казках Гофмана» Оффен­баха), виступив у Києві в шести спектак­лях. Серед них - «Князь Ігор», «Іоланта», «Алеко»… От­же, у середньому за сезон виход­жу на рідну сцену разів 10-12!

- Нинішній київський глядач ходить у наш театр «на Штонду»?

- Ну… Мені б хотілося так думати… Але я не можу цього стверджувати! Це ж ніким не зафіксовано, а видно лише на сольному концерті.

У зв’язку з нашим театром… Мені жаль, наприклад, що «Тарас Бульба» йшов востаннє у жовтні 2009-го. Відтоді, на жаль… Я ж поки що не бачу себе в образах «гумористичних». Таких як Карась у «Запорожці за Дунаєм»… Думаю, це в майбутньому.

А так… Частіше співаю Годунова, Алеко, князя Греміна в «Онєгіні», князя Ігоря, Рене в «Іоланті», Мефістофеля у «Фаусті»… І, зізнаюся, це мій улюблений репертуар.

- Проте хотілося б і чогось більшого?

- Так… Наприклад, хотілося б співати в Києві те, що виконую в Європі. Ті ж таки «Казки Гофмана». Це вершина французького оперного репертуару. Хотілося б, щоб і у нас були опери Вагнера, «Катерина Ізмайлова» Шостаковича. Адже купця Бориса Ізмайлова в знаменитій опері мені так і не довелося виконати. Але… живу цим образом.

- А були у вашому репертуарі твори, які спочатку вам не подобалися, але… робота є робота?

- Виконував у Большому партію Фауста («Вогненний Ангел» Прокоф’єва). Ніколи особливо її не вирізняв. Але спробував, щоб вона сподобалася мені бодай у процесі виконання!

- До речі, ви ж виступаєте майже одночасно і в нашій Національній опері, і в Большому театрі… Могли б розповісти про різницю в діяльності цих двох великих театрів?

- Справді, з 2002-го - я у Большому. Правда, останнім часом там співаю нечасто. Бо основна сцена закрилася на ремонт і в усіх стало менше роботи.

Ну, а різниця? Вважаю, там більше відповідальності… Тут - я свій, рідний. А там - не все проходить… Адже в мене статус запрошеного соліста. Таким чином, надалі завжди постає запитання: запрошувати чи ні?

Був у мене в Москві якийсь пік діяльності, коли проспівав двадцять спектаклів за один сезон 2004-2005 рр. Рекорд.

Коли я тільки почав співати у Большому Годунова, для мене це стало справжньою епохальною подією. Мені було тоді років 40. Адже про таку партію, тим більше на такій сцені, мріє кожен бас.

Заради Годунова в Большому мені довелося відмовитися від підписаного раніше контракту в Німеччині, у Бонні. Я тоді подумав: якщо в 40 років Большой кличе на «Бориса», то наступного разу, можливо, покличуть уже років у 50… Якщо взагалі покличуть… Загалом, проспівав я Годунова 14 разів! А це, уточнюю, найвідоміша роль у басовому репертуарі. Уже потім Мефістофель, Дон Базиліо. І зізнаюся, що музичний рівень Большого - дуже високий. Оркестр проходить такий конкурс, якого тут, у нас, немає й близько. Це факт, який навіть не припускає дискусії…

- Тарасе, а як вам працювалося в Большому зі знаменитим Робертом Стуруа над «Мазепою»?

- Він дуже цікава людина. Деякі сцени в «Мазепі» Стуруа придумав блискуче. Я співав Кочубея. Цю оперу поки що зняли з репертуару Большого, тому що декорації не вміщуються на Малій сцені. В «Мазепі» ж сценографія з претензією на актуальність і концептуальність. Дію перенесено… у сталінські часи! А мій Кочубей - у костюмі колгоспника часів «трудоднів». Мазепа й Орлик - комісари в шкірянках. Не дуже люблю такі повороти в сучасній режисурі, але мушу співати й не можу не погоджуватися. Так, я ретроград! І мені подобається традиційний підхід. Винятки бувають лише в тих випадках, коли в опері немає чіткої прив’язки до часу. Наприклад, «Фауст» - це вічна тема, бо диявол може з’явитися у будь-який час!

- Тарасе, а хто конкретно запросив вас у Большой у Москву?

- Знаменитий співак Олександр Ведерніков. Прекрасний бас! Він сказав, що у Большому його син став головним диригентом, ось, мовляв, і їдь, Тарасе… Я з’явився на кастинг «Хованщини», претендуючи на Досіфея… І заспівав!

- У Москві ви вже маєте оперних шанувальників?

- Все одно у Києві їх більше! Адже там мене кличуть на певну постановку: я підписую контракт. Не на рік, не на два, а на постановку… Але в Москві шанувальники підходять після спектаклю. Є такі, хто їздить зі мною… До цих людей ставлюся максимально сердечно, щоб вони отримали те, чого від мене очікують.

- На ваш погляд, для оперного виконавця має значення драматична гра чи тільки голос?

- Гра, звісно, важлива. Я 20 років у професійному співі, не беручи до уваги консерваторію. І неухильно прагну до осягнення гри у співі… Щоб дія органічно зливалася з голосом. Це важко! На­багато легше «стати на рампі» і співати без жодної гри та мізан­сцен. Але для цього є концерти. Однак буває, що навіть своєю «нерухомістю» ти вже граєш!

Згоден, оперна гра досить скупа. Ми підпорядковані музиці, співу. Не можемо грати так, як артист драматичний. Головне - професійно відтворювати якісний, гарний вокальний звук. А можна загратися й забути, де перебуваєш!

- Хто, крім вас, у Большому сьогодні на перших позиціях серед басів?

- Є такий - Казаков Михайло Володимирович, бас, зірка… Талановитий, надійний, чудовий співак. Мені приємно й почесно співати у Большому навіть другу прем’єру… Адже Большой мені потрібен. Наша Національна опера, на жаль, не всіма сприймається як міжнародний театр. Ми чомусь мало цікавимо Захід… Але я самодостатня людина. Співаю і в Україні, і в Росії, і на Заході.

Коли, наприклад, виконую «свого» Годунова, то в Большой приходить «моя публіка». Не хвалюся, однак мені вдається поводитися там просто й скромно. Зауважу, що й колеги поважають. А в Європі творчий колектив - взагалі одна сім’я. Уявляєте, на кожну європейську прем’єру вони дарують одне одному подарунки!

- А з ким із диригентів ви найкомфортніше почуваєтеся на сцені?

- Власне кажучи, з тими, хто мені акомпанує і йде вслід за мною. Хоча розумію, що диригента-зірку треба «пожирати» очима. І не дай Боже розійтися з його музичною концепцією, вираженою «через» диригентську паличку.

У моєму житті траплялося подовгу затримуватися в європейському театрі. Але там справжніх зірок за пультом мало… Можна назвати Володимира Федосєєва. У нас в опері - Гамкало, Кофман. По-своєму цікаво з кожним.

- А хто все-таки важливіший для опери сьогодні - режисер чи диригент?

- На оперному спектаклі, звісно, диригент… Якщо співак «розійшовся» з оркестром - це помітять усі. І взагалі: можна так інколи заворожити музикою, що людина не помітить, яка режисура на сцені.

- Як ставитеся до екстремальної сучасної оперної режисури, коли старі сюжети обставляють несподівано по-новому? Наприклад, режисер Серебренніков поставив у Большому «Золотого півника» Римського-Корсакова, де, кажуть, старі герої в сучасних костюмах під офіс…

- Не люблю я цього... Музика ж стара? Хіба Римський-Корсаков мав на увазі якийсь офіс у «Золотому півнику»? Переконаний: коли опера переноситься в епоху сучасну, то й музика губиться. Проте співаки - люди підневільні. Ось і намагаюся полюбити ту режисуру, в якій беру участь. Колись мене шокували костюми в «Мазепі». Та й у «Казках Гофмана» - теж. Політика проста: режисер знає, що люди більше пі­дуть на епатаж. Show must go on!

А ось режисура нашої недавньої «Іоланти» в Києві, взагалі-то, була традиційною… Звісно, не без деяких нових ідей. Не всі, наприклад, сприйняли чотири символи сліпоти. А це ж були елементи символізму! Я міг вести свою партію в тій режисурі досить упевнено, й ніщо не відвертало мою увагу. І режисер Микола Третяк придумав деякі мізансцени, які допомогли мені розкритися в цій опері й повніше показати себе та героя.

- У вас сильний голос… Чи є якісь особливі методи, яких дотримуєтеся, щоб зберігати його у повнозвучній красі?

- Це ж усе казки про сирі яйця! І про те, що не можна насіння… Усе можна - і їсти, і пити! Я навіть морозиво їм! Але у відповідальний період особливо бережуся. Наприклад, в Осло колись був мороз мінус 19. І я, звісно, не пішов дихати таким повітрям перед спектаклем. Найголовніше - не простуджуватися. Не кажу про паління - оскільки не курю. Ще треба, звісно, не перенапружувати голос…

- У пресі писали, що Шаляпін - ваш кумир… Як ставитеся до того, що в Москві вас інколи порівнюють із самим Федором Івановичем?

- Знаю, там дехто ревно ставиться до того, що в Києві є бас, який… добре співає… Але ж я не наслідую Шаляпіна! Все одно він у мені живе вже майже 30 років… Мимоволі вчуся прийомів і манер видобування звуку в цього великого співака. Тому, коли я в чомусь і схожий на нього, це приємно.

Сам Шаляпін не виник на рівному місці. Він увібрав найкраще, що було в італійській школі. Його голос вільний. І взагалі, є лише одне правильне положення гортані у співі - відкрите горло. А вже на це ремесло накладаються безмежні барви, якими володів Шаляпін. Саме цього не можна сліпо скопіювати - придиху, стогонів та окремо взятих звуків Шаляпіна. Але порівняння втішні…

- Чи часто виникають казуси під час спектаклів, де завжди багато артистів хору, балету?

- Зі мною трапилася одна знаменита «неявка» на сцену, яка вже увійшла в історію театру. Було це 17 років тому, коли я не з’явився під час виконання партії Дона Базиліо. Люди казали: чому ж немає Базиліо? Чому вирізана знаменита арія? Поверніть квитки! Так, я затримався, «зайшов у медпункт», «прокаш­лявся»…І не знав, що спектакль розпочався…Потім хотів надолужити, але було пізно.

- З ким зі співаків, із котрими доводилося ділити сцену, найповніше виникає відчуття партнерства?

- Я всіх їх люблю! Приємно виступати разом із Тетяною Ганіною, Лілією Гревцовою. У Большому - Максим Пастер. Тенор Артуро Чакон-Крус - взагалі зірка нової генерації. З Нетребко, правда, ще не співав. У неї прекрасний голос. Але… все-таки це не голос найбільших співачок минулого. Втім, вона гарна жінка. Очевидно, зірки захотіли, щоб вона засяяла. У нас є Оксана Дика - чудова співачка, зараз одна з прим Ла Скала… В Оксани теж комбінація розкішного голосу й винятково гарної зовнішності. Але «друга Нетребко» неможлива: російський піар спрацював, і той продукт уже випущений у світ.

Якщо ще про партнерів… На жаль, рідше я співав з Ольгою Микитенко, Дмитром Поповим, Михайлом Дідиком, Людмилою Монастирською. Але це справжні зірки! Недавно у Швеції співав у «Казках Гофмана»: був жорстоким, гордовитим. І англійською тоді ж попросив вибачення у партнерів, - мовляв, вибачте, що я так до вас звертаюся, це ж не Тарас Штонда… Вони мене обіймали й казали: «Тарасику, грай так і далі, ми не ображаємося!» А я там маю самим поглядом спопеляти! Відгуки про ту постановку були позитивні. Казали, що такого спектаклю давно ніхто не бачив. Хоча костюми мені не подобалися, я сперечався з режисером. Мене одягли в генеральську форму. Мої колеги навіть сказали, що я схожий на Брежнєва - ордени, брови… Вийшов Леонід Ілліч…

- З ким із закордонних імпресаріо співпрацюєте сьогодні?

- Зупинився на одному агентстві - «Опера Коннекшн», що курирує мою роботу в Європі. Останнім часом кастинги були вдалими...

- Не мрієте про своє майбутнє саме на Заході, як співак в одному з тамтешніх театрів?

- Найвигідніше становище для нашого співака - бути званим гостем у Європі.