ТАНЯ Д’АВІНЬЙОН: «ПРОСТО БАЧИШ!..»

Щоб ми могли присісти, господині довелося розчистити куток вільного місця на краю канапи. На ньому, як і по всій кімнаті — на столі, кріслах, полицях, — були розкладені незліченні слайди впереміж із альбомами та пачками фотографій. Господиня вибачилася за безладдя: робочий момент, потрібно відібрати знімки для книги, що готується до друку в Сінгапурі. Кілька десятків фотографій, які репрезентують Україну, видавці замовили їй — відомій американській фотохудожниці українського походження Тані д’Авіньйон.

Розглядаючи слайди, підсвічені лампами з-під прозорого столу, я впіймала себе на думці, якої найменше від себе очікувала (сучасна ура-патріотична пропаганда давно звела її до пустого банального гасла): адже ми живемо в неймовірно гарній країні!

Американцям, напевно, легше. Навряд чи їх дивує присутність на земній кулі ще однієї екзотично-прекрасної країни. Те, що вони дуже мало про неї знають, лише допомагає повною мірою оцінити цю екзотику і красу. Тому й фотоальбом Тані д’Авіньйон «Просто Україна» активно розкуповують у Штатах перед Різдвом, випускними в школах і коледжах, а також у всіх інших випадках, коли не можна обійтися без гарного подарунка рідним і близьким.

Вона не любить фотографуватися на офіційні портрети, тому в пошуках знімка для газети довелося прогортати кілька «сімейних» альбомів.

«Де я тільки була!» — усміхається господиня. Ось їй наливають суп із загального казана в їдальні для курсантів-морячків у Севастополі. Чи геть лиховісне фото: у руках у пані д’Авіньйон величезна сокира, а навколо розвішані на гаках м’ясні туші. А далі — мирна ідилія: літо, море, купальник... «Ні, не цю!» Лижний костюм і Карпати... «Може, ця підійде?»...

Колись вона поставила собі мету: об’їздити всю Україну. І сфотографувати. Сьогодні ці знімки тиражирують у всьому світі — в альбомах, путівниках, на листівках, календарях. З Танею д’Авіньйон співробітничає найбільший етнографічний журнал Америки — National Geographic. Її виставки регулярно проходять в Америці і паралельно обов’язково — в Україні. Взагалі, вона так і живе останні десятиліття: на два доми, на дві країни.

І якщо десь в українській глибинці залишився шматочок землі, що не побував у її об’єктиві, — це легко виправити. Життєва енергія так і б’є через край у цій по-американськи бадьорій і підтягнутій жінці зі слов’янським ім’ям і аристократичним французьким прізвищем.

Втім, д’Авіньйон — це прізвище її чоловіка. Його предки дійсно колись жили в Авіньйоні, а потім прізвище перекочувало з французькими переселенцями на острів Гаїті, потім у Луїзіану, Техас і далі в Канаду. У Бостоні, де живе Таня д’Авіньйон, їй вдалося розшукати лише одних своїх однофамільців. Ось коротко і вся інформація про «французьке коріння». А дівоче прізвище Тані — Михайлишин. І народилася майбутня фотохудожниця у Львові.

Професор Михайлишин викладав у Львівському університеті українську літературу. Якось на лекції за «Енеїдою» Котляревського один зі студентів поставив викладачу безневинне запитання: «Що це було за «пекло», куди спускався Еней?» Професор пояснив. Незабаром хтось із колег попередив його: у відповідні органи надійшов донос, що викладач Михайлишин веде на лекціях релігійну пропаганду. Як на той час — це було не смішно. Того ж вечора професор втік із міста, а через кілька днів у Самборі до нього приєдналася дружина з немовлям — Танею. Сім’я емігрувала з України.

Через Словаччину й Австрію вони добралися до Німеччини, де цілих п’ять років жили в таборах для переселенців. У той час знаходилися люди, котрі «у кредит» оплачували емігрантам дорогу з Європи до Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії чи Аргентини. Батьки Тані готувалися до переїзду в Аргентину й студіювали іспанську мову, але їхнім «спонсором» несподівано виявився американський фермер. Так сім’я потрапила до Штатів, де протягом двох років колишній університетський викладач трудився на фермі «спонсора», відпрацьовуючи квитки до Америки.

А потім життя потроху налагодилося. Сім’я Михайлишиних оселилася в Балтиморі. Там Таня закінчила середню школу та художній інститут, там же і вийшла заміж, а потім переїхала з чоловіком у Бостон.

Та набагато раніше у неї з’явився перший фотоапарат.

— Фотографією я зацікавилася років з одинадцяти. Мої батьки захоплювалися цим, мама була членом Львівського клубу фотолюбителів. Вона робила знімки навіть на кораблі, коли ми пливли в Америку, вони у нас збереглися досі. У неї був фотоапарат «Лейка». І ось мені дуже захотілося фотографувати цим апаратом. Однак батьки сказали мені, що не одержу його в руки, доки не покажу, як умію робити знімки. Це було незрозуміло: як же я покажу їм фотографії, не маючи апарата? І я вирішила зібрати грошей — «центами», як говорять в Америці. Збирала і здавала пляшки, доки не набрала три долари. І за ці гроші купила свій перший фотоапарат! Я можу вам його показати.

Перший «інструмент» Тані д’Авіньйон — чорна квадратна коробка з дірочкою об’єктива, одним коліщам згори і котушкою для плівки всередині. З виду простіше, аніж сьогоднішні «мильниці», — тільки, звісно, без усякої автоматики. Якось не віриться, що така штуковина взагалі може фотографувати.

— Я ганяла з ним усюди! Я була в українській організації «Пласт», їздила в «пластові» табори і скрізь була нерозлучна зі своїм фотоапаратом. Усі з мене сміялися, зате потім, коли фотографії були готові, у мене їх буквально крали! Просто забирали альбоми. За мною закріпилася репутація: дівчина, котра вічно з апаратом.

Тоді ж мене прийняли до художнього інституту. Але навчання давалося тяжко. Якщо в середній школі я вирізнялася своїми художніми здібностями, то в інституті, де було багато талантів з усієї Америки, я вже не виділялася. З малюванням у мене не виходило. І на третьому курсі я вирішила перевестися на фотографію.

Перші півроку все йшло дуже погано. Я була єдиною дівчиною в групі: фотографією займалися лише хлопці. Викладач порадив мені перейти на іншу спеціалізацію, і я ледве умовила його, щоб він дав мені ще півроку. І ось за ці півроку все в мене налагодилося. Я закінчила інститут зі срібною медаллю.

— Ви тоді самі проявляли, друкували і так далі?

— Усе абсолютно! Усе робила сама: спочатку на чорно-білій плівці, а потім, коли з’явилося більше грошей, перейшла на колір. Це була дуже довга процедура з хімією, температурою... Я просто жила в лабораторії! Це дуже цікаві речі.

— А нині фотографія стала дуже демократичною річчю: у кожного є апарат-«мильниця», усі процеси автоматизовані. Що ж залишається фотографу-художнику?

— Так, у кожного є фотоапарат. Але в кожного є і пензель, і олівець, а художників можна перелічити по пальцях! Те ж саме і з фотоапаратом. Якщо він у когось є, це ще не означає, що ця людина вміє знімати.

Це не якийсь секрет, це просто відчуття. Бачиш! Бачиш якийсь момент, маленьку частку, щось таке, що тобі підходить, ось воно... просто бачиш. З тобою може ходити хтось і дивуватися: ну що ти знімаєш? Вони цього не бачать. Чи бачать так часто, що перестають звертати увагу.

— Коли ви вперше потрапили в Украину?

— 64-го року. Я щойно закінчила художній інститут і подорожувала по Європі. Мріяла побачити всі ті картини, що бачила на репродукціях у книгах. Тож я їздила від музею до музею. Була в Амстердамі, Парижі, Празі, Венеції, Римі. Для мене це була фантастика! Я «живцем» бачила те, що вивчала чотири роки. Доїхала до Відня, а там рекламні проспекти — «Відвідайте Радянський Союз!» Вирішила зайти і дізнатися. Прикинула відстань між Віднем і Львовом — це приблизно, як Бостон і Нью-Йорк, чотири години на машині. Через десять днів одержала візу.

Коли батьки дізналися, що їду в СРСР, мама стала благати мене не робити цього. Часи ще були небезпечні, а я — студентка з американським мисленням, відважна, язик теліпає, кожному говорю в обличчя, що хочу. Мама говорила: «Я ж знаю, яка ти, ще скажеш щось, і будуть проблеми». — «Мамо, у мене є віза, я їду!» По-іншому для мене питання не стояло. Грошей залишалося дуже мало, я здала в ломбард свій радіоприймач, одержала гроші і поїхала до Львова. Усього на чотири дні — більше не дозволяли. Та я розшукала там свою бабусю, а це було для мене найважливішим.

Адже навколо мене росли діти з бабусями, дідусями, а в мене нікого не було. Батьки, брат, молодший на одинадцять років, — ось і вся наша сім’я. Мені завжди дуже не вистачало бабусі. І коли я приїхала й побачила її, то зрозуміла, що я — частина чогось більшого. Що не така самотня, як була в Америці. І я почала сюди приїжджати. У мене з’явилася мрія: об’їздити всю Україну! Тоді це було дуже тяжко. Дозвіл на перебування в місті давали, як я вже казала, лише на чотири дні, — потім треба було їхати далі. Неможливо було по-справжньому пізнати місто і людей, котрі там живуть. Однак моя мама казала: «Ти така вперта. Якщо чогось хочеш, то досягнеш цього!» Я дійсно була така. Я хотіла бачити Україну, і я її бачила.

З 80-го року мене почали запрошувати перекладачем або адміністратором для різних офіційних візитів. А з 86-го я почала співробітничати із журналом National Geographic, тираж якого 12 мільйонів. Того разу я приїхала в Україну ще не як фотограф, але мені дозволили фотографувати! А мені тільки цього й було треба. Не обов’язково, щоб фотографії десь публікувалися, — лише отримати доступ в Україну. А тоді в мене з’явився найширший доступ, нас офіційно возили по всій Україні.

— Можна сказати, що Україна стала основною темою вашої творчості?

— Так. Хоч я й об’їздила весь світ, все одно постійно повертаюся сюди.

— Чому?

— Важко пояснити. Кілька років тому, коли ще були живі батьки, я казала їм: «Шкода, що наша сім’я не асимілювалася. Мені було б набагато легше. Я була б американкою. А я живу однією ногою тут, а іншою там, і це набагато тяжче». Мене тягне сюди, я вже не та туристка, іноземка, якою була колись. У мене тут є дуже близькі люди. Частина мого життя — тут. Але частина і в Америці, адже там моя сім’я. Все це дуже тяжко.

— А з точки зору фотографа? Чому саме Україна?

— Я хотіла побачити Україну, бо виросла з тими казками, історіями, що розповідали про неї мої батьки. Хотілося переконатися, чи дійсно вона така. Зрозуміло, багато що змінилося... Та в мене була й інша мета: показати світу Україну, і показати дуже позитивно. Іноді мені закидають, що я фотографую хатки, стріхи, що я не бачу в Україні реальності. Однак «реальність» про неї проходить у пресі. Про хабарництво, корупцію... Про Україну думають погано, її бояться.

Я хочу візуально показати людям, що Україна — прекрасна країна. Що вона дійсно така, і її потрібно пізнати з іншого боку, який не висвітлюють у новинах. Коли вийшов мій альбом «Просто Україна», багато моїх знайомих американців були зачаровані цими фотографіями. Вперше вони побачили Україну такою, яка вона є: простою, невигадливою і дуже гарною. А решта... «маємо те, що маємо». Однак хочеться, щоб Україну бачили з усіх боків, а не тільки з одного.

— Де можна побачити ваші останні фотографії?

— Недавно вийшла книжка «Все про Київ», там майже 90 моїх фотографій - вони не підписані, але ті, хто знає мій стиль, одразу можуть їх вирахувати. Я часто виставляюся. Зараз проходить виставка в Чикаго, а були в Нью-Йорку, Хартфорді, Бостоні, Філадельфії... Зазвичай у мене йдуть дві виставки паралельно: одна в Америці, а інша в Україні. Остання була в лютому в Івано-Франківську. А тепер і Київ хоче, і Миколаїв. Мені просто бракує часу на все.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу сім’ю.

— У мене двоє дітей, Лариса й Марко. Лариса закінчила університет і вирішила працювати вчителькою в Нью-Йорку. Я багато пережила кілька тижнів тому через нашу американську трагедію. Я не знала, де моя дочка, що з нею, але, слава Богу, як виявилося, вона не була в тих місцях, які постраждали. А Марко закінчив університет за фахом «менеджмент ресторанів і готелів», учився у Філадельфії, а зараз працює в Бостоні. Діти говорять українською мовою, хоч їхній батько — американець. Лариса навіть якось приїхала до мене в гості, коли я була в Україні, і залишилася тут на три роки! Вона тоді потрапила у вир студентського життя, брала участь у голодуванні 91-го... Вона вжилася в це життя, і я бачу, що вона українка.

— А як діти сприймають ваше мистецтво?

— Пишаються! Хоч іноді вони і скаржилися, що мами вічно немає вдома, мама десь роз’їжджає, але тепер я бачу, що вони зрозуміли... як би це сказати... (Сміється). Я хочу, щоб діти звелися на ноги, а вони зрозуміли, що мама звелася на ноги. І стала кимось, а не лише мамою.