Світлана Матвієнко: «об’єктивності не існує»

Світлана Матвієнко — достатньо молода, їй нема й тридцяти. Для впевненого старту це забагато, якщо йдеться про топ-модель чи поп-зірку. Але для літераторки або мисткині іншого роду — якраз. А от для дослідниці літератури й культури — це навіть замало. Однак Світлана вже багато встигла. Вона привернула до себе увагу і в колах нового покоління гуманітарників, і в колах «старого офіціозу», представники якого ще й досі вважають, що гуманітарну науку можна рухати за допомогою ухвал і постанов.

— Світлано, cкільки обурених відгуків у пресі проініціювали ваші дратівливі матеріали?

— Було кілька обурених статей, я не підраховувала. А щодо «офіціозу», гадаю, це зовсім не обмежене віком явище. Навпаки, дехто з моїх друзів-ровесників із якоюсь несподіваною легкістю ввійшов у це коло. Людям подобається впливати на щось. А тут таку можливість можна здобути доволі легко — не текстами, не науковими здобутками, а буквальною владою. «Офіціоз» — це передусім владне коло. Після відвідин якогось чергового захисту дисертацій, я жахаюсь, як мало тут від науки, яка байдужість панує стосовно змісту кожної роботи, які зовсім інші чинники задіяні у відгуках на тексти дисертацій. Немає магнітного поля науки, немає інтриги досліджувати. Коли я була студенткою в НаУКМА, в нас все просто гуло: ми весь час перепитували один одного: «А чим ти займаєшся? А що ти досліджуєш?». Ми оцінювали один одного за цим. Ми були «Андрій, який пише про Бажана», «Аня, яка досліджує фольклор», «Віталій, який пише про Паламу», «Олег, який досліджує Шеллінга», «Наталка, яка досліджує Домонтовича», «Ростик, який пише про іронію».

А потім — поза стінами alma mater цього вже ми не побачили. А застосовувати себе і своє знання (за одиноким винятком) із різних причин доводиться поза її стінами, де такого середовища нема й не було. Особисто для мене це було надзвичайно болючим потрясінням. Я й досі не можу змиритися, що в багатьох предмет дослідження є ніби випадковим, не має нічого спільного із найглибшими уподобаннями. Саме тому, мабуть, мене не приваблює наукова толока, що практикується в стінах офіційних установ, де розсіюються прикмети індивідуального мислення (чого варта неможлива «Історія української літератури», яка незабаром з’явиться). В моєму розумінні — це нонсенс. Втім, я усвідомлюю, що це єдиний вихід, єдино можлива імітація руху для багатьох людей.

Світлана Матвієнко заявила про себе і як культуролог, і як журналіст, а головний напрямок її наукових зацікавлень — це літературознавство. Вона продовжує започатковану Соломією Павличко лінію української гуманітаристики, коли літературознавство є чи не цікавішим за літературу.

— Світлано, а наскільки об’єктивним є таке літературознавство? Наскільки воно є науковим? Чи це все-таки есеїстика, поштовхом до створення якої став той чи інший літературний текст?

— Так, можливо, це й певною мірою есеїстика, але це — висока есеїстика, яка вимагає пройти академічний вишкіл, і одночасно зберегти, розвинути своє власне письмо. Триматися обох берегів важко, але такими є найцікавіші зразки: кожна значуща теорія — це в першу чергу персональна інтерпретація попередньої традиції, певний поріг, зміна напрямку в русі. Так буває тоді, коли сам теоретик цікавий, самобутній завдяки особливостям свого мислення, світогляду, письма. Тому я й схиляюсь до ідеї самодостатності літературознавства. Як на мене, літературознавство — це не просто дослідження літературних текстів, коли їх «пояснюють», «розчленовують», «відкривають механізм», згідно з якоюсь теорією, або ще гірше — кажуть твору «добре» чи «погано» (цим мають займатися комерційно орієнтовані часописи, це їх завдання створювати штучні рейтинги та пожвавлювати суспільну розмову про літературу в категоріях «перший», «другий», «третій» «найкращий цього року», «найкращий минулого року» тощо). Літературознавство не повинно встановлювати жодної ієрархії. Романами називали дослідження про український модернізм Соломії Павличко та культурологічну працю Юлії Крістевої «Есей про огиду». Це дуже різні за стилем тексти, та романами їх називали за виразну самодостатність. Твори існують у часі, деякі забуваються, деякі не зникають із поля уваги сотнями літ, деякі щойно з’явилися — і всьому цьому є якесь пояснення… або його й немає. Відчуття цього хвилює і провокує говорити про наше співбуття з усіма цими текстами. Звісно, все починається з елементарного аналізу твору.

— І наскільки об’єктивним є дослідження тих чи інших текстів?

— А якої об’єктивності ми хочемо? Для сьогодні, для вічності? Все змінюється, єдина об’єктивність — це чесність, коли ти відгукуєшся про щось добре, бо тобі дійсно здається, що воно добре й цікаво, а не підтримуєш з якихось причин якусь думку. Я писала, що література — це те, що підриває буквальне значення слів, і ці моменти іноді можна відстежити. Об’єктивності не існує, проте трапляються потрапляння, влучність. Теорія літератури — це пропозиція діа- чи полілогу. Вона дарує можливості. Завжди є ти, твір, теорія. Не можеш, як-то кажуть, «накласти» теорію на твір, не можеш прочитати його тільки так, як хочеш сам. Це співдія, в процесі якої завжди щось опирається. Літературознавець мусить мати чуттєві мізки, розвивати в собі те, що Дельоз називав «логікою сенсу», яка дозволяє виловлювати смисл чутливістю.

— Вас вважають представником постмодерного літературознавства, як і тих, кого називають вашими «вчителями». Я розумію, що таке постмодернізм в літературі. А що ж таке постмодернізм в літературознавстві?

— Мені здається, саме поняття «літературознавець-постмодерніст» — оксюморон. Для постмодерніста «знати» твір — неможливо. Для постмодерніста з текстом можна вступати в будь-який стосунок, окрім моделі «дослідник — піддослідний», а якщо в такий, то піддослідним завжди будете ви, і тому писати зможете лише про себе — про себе і про те, як ви поводитеся в середовищі цього тексту. Літературознавець — це позиція «ззовні», і це — принципово. Інша річ, ми живемо в світі, де всі прекрасно розуміємо і відчуваємо його різноманітні умовності. На це важко не зважати, це не може не відбиватися на способі мислення, на письмі. Сьогодні літературознавство стало елегантним балансуванням на цій линві. І спосіб, у який ти пронесеш над цією прірвою порожнього, глупого чи беззмістовного свій маленький смисл — твій здобуток. А якщо хтось каже, що балансуючи, ти надто високо закидаєш ніжку — що ж, нехай йому буде добре від цього спостереження.

— Ваше головне наукове зацікавлення — автобіографія в літературі. Чи ви можете пояснити, чому вас привернула саме ця тема?

— Мене цікавить не так автобіографічність тексту в традиційному розумінні «розповіді про себе», як способи писати відверте, мене цікавить «вологе слово», як казав один грецький ритор про еротичний роман того часу. Якось я пішла до сауни в компанії малознайомих мені людей. Один чоловік роздягнувся зовсім, і не зробити те саме було вже неможливо. Саме тоді я вперше відчула, що відкриваючи тіло, я нічого особливого не відкриваю. Я взагалі нічого не відкриваю. Все інтимне нібито проникло крізь шкіру всередину, зникло з поверхні. Інтимне — глибоко, надто глибоко, що аж не надається так просто до висловлення. Що ж воно таке, що не можеш висловити, не дозволяєш собі оприсутнити? У кожного, ясна річ, різне. Коли Сергій Жадан виглядає комічним в своєму тексті — для нього це не відвертість. Але коли Забужко виглядає комічною — це вже відвертість або ж її недогляд. Звісно, це я спрощую дуже. Окрім того, в літературі винайдено надзвичайно багато різноманітних способів творити ніби-відверте, застосовуючи певні риторики. Про це цікаво думати. Я навіть пробувала писати дуже відвертий текст про себе, де намагалася виписати себе на межі свого сприймання певних подій та висловлювань про мене мого приятеля, і все це — на тлі наших інтимних стосунків. Я була там дуже різною. Смішною теж, а в більшості випадків розгубленою, мабуть. І все одно, мені здалося, текст не вдався, там було лише кілька фрагментів, досі цікавих мені. Але сам досвід такого писання — був дуже цінним. Та навіть він не допоміг мені здобути геть новий ракурс читання, а приніс лише незначне покращення «нічного бачення», дозволив мені трохи по-іншому відчувати текст. Це дуже тонкі речі.

— Які тексти ви розглядаєте?

— Переважно це тексти світової, європейської літератури, але починаю з-поза неї: буквально від текстів Григорія Богослова та, пізніше, Святого Августина.

— Всі дослідники автобіографій починають від нього.

— Так, можливо. Але справжня автобіографічна література почалася аж від кінця ХІХ століття. Від Пруста і Кафки. Жан-Жак Руссо, припустімо, пишучи хоч і дуже відверті речі, розглядає себе як іншого. І тільки вже у текстах Пруста присутнє неопосередковане «я» автора.

— Пруст і правда писав відверто сповідальні тексти, де, зрозуміло, йдеться про нього самого. Але Кафка писав сюжетну, сконструйовану прозу…

— Так, втім у Кафки «я» розлито у всій його творчості, і це «я» таке трагічне і таке відверте, автор справді не боїться виглядати болісно комічним. Це для мене зразок правдивої автобіографії.

— Тобто вас цікавлять не такі автобіографії, де автор відтворює події свого життя, а такі, де автор акцентує своє ставлення до цих подій?

— Точніше, автобіографії, де автор відверто демонструє свій спосіб думання та відчування. Серед українських авторів таким є Юрко Іздрик, наприклад. Уважному читачеві тексту «Воццек» мимоволі стає неприємно, незручно, такою є міра відвертості цього тексту. Також в цьому плані мені цікава збірка Сергія Жадана «Біг Мак». Якщо Іздрик занурений у свій неспокій, незатишність, якось борсається в цьому дискомфорті, тоне і ніяк не може потонути, то Сергій дещо відсторонений, просто рухається життям і тягне її, свою нестерпну легкість, за собою в своєму зашнурованому наплічнику. Багато хто, знаю, не зміг читати «Біг Мак», вони не збагнули, що це. «Подорожні нотатки, — казали мені, — навіщо це нам». Відверте спочатку завжди викликає бажання відвернутися, бо в принципі, воно не потрібне нікому. Воно «незастосувальне», «неприкладне», «непридатне». А взагалі, Іздрик і Жадан — це досить різний modus vivendi, буттєвий і текстовий.

— Цілком природно зараз запитати про такий розкручений твір сучасної української літератури, як «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. До речі, мені цей текст видається псевдовідвертим, десь навіть і брехливим.

— Я давно не перечитувала цього тексту, і тому мені важко про нього щось сказати тепер. Але, коли я недавно відкрила якусь його сторінку, то побачила, що цей текст мені не подобається. Втім, дуже плідно не подобається! Риторикою щирості Забужко володіє прекрасно, однак цей риторичний шар дуже легко відокремити від тексту, вона дуже зле зживається з його тілом, як у старому фільмі Жоржа Франжю «Очі без обличчя», де батько-хірург ніяк не може приживити чиєсь обличчя своїй постраждалій доньці, всі обличчя — не її, операції не вдаються, інородне болюче відживлюється. Щось схоже породжує недовіру до «Досліджень». І дискомфорт теж. Думаю, багато хто відчув це. Втім — наголошую — це сьогодні так. А для того часу, коли «Польові дослідження» було написано, це — зрозуміло, була бомба. Судячи з останніх доступних її текстів, Оксана Забужко, на жаль, так і працює на здобутому. Тому дуже чекаю її наступного роману.

Нещодавно Світлана Матвієнко покинула Україну. Вона виграла грант для проведення своїх досліджень в одному з університетів США і поїхала на досить тривалий період, протягом якого все може статися — як вже говорилося, Світлана ще зовсім молода. Тут можна вкотре почати «лити сльози», що з України їдуть молоді таланти, мало хто лишається. Але від’їзд Світлани можна витлумачити й по-іншому. Земна куля мала, кордони відкриті, циркуляція ідей відбувається достатньо вільно. Електронна пошта переносить нові й старі думки, щирі й нещирі привітання за лічені секунди. Поет Василь Махно поїхав до Сполучених Штатів на постійне проживання, а не на стипендію. І його цікаві пронизливі вірші прийшли в Україну, і вони не слабші за ті, які він писав тут. Яка буде доля того, що писатиме Світлана Матвієнко? Зрештою, і ті, хто лишаються в Україні, чи не більшою мірою ризикують втратити себе, зайнявшись для виживання зовсім не тим, до чого лежить душа?

— Серед українських текстів ви знайшли такі, які вписуються до вашої концепції, відповідають вашим зацікавленням. Чи сподіваєтесь ви своїм майбутнім дослідженням, яке ґрунтується на світовій, але й, зокрема, на українській літературі, привернути увагу до невідомої у світі української літератури?

— Я їду не популяризувати українську літературу, я їду писати дисертацію з теорії літератури. Можливо, ці речі співпадуть без надмірних моїх зусиль, зійдуться самі собою. Швидше за все — зійдуться, і мене це тішить. А що стосується «суму за домом» — я всюди відчуваю себе однаково. Мені добре там, де добре думається. Тут лишаються сестра, батьки, з якими я бачуся раз на рік, і кілька «моїх людей», яких я дуже люблю, але й так рідко бачу і спілкуюся з ними переважно мейлом. А значить, нічого не змінюється, в принципі. Мого поза мною так мало. Моє, в принципі, зі мною.