Місце, де письменників сприймають усерйоз

Подорожі за кордон віддавна є необхідним елементом життя митців. Але творчі люди навіть у найцивілізованіших країнах нечасто мають змогу подорожувати в далекі краї за свої кровнi. На щастя, існують різноманітні фонди як не на батьківщині, то в чужій країні, які оплачують поїздки літераторів, дають їм змогу усамітнитись або, навпаки, поспілкуватися з колегами, з якими б зроду не познайомилися, якби не такі системи підтримки митців.

Одна з відомих у світі програм аналогічного штибу, ще не дуже освоєна українськими письменниками, — Міжнародна письменницька програма в університеті штату Айова. Її директор, відомий в інтелектуальних колах Сполучених Штатів літератор Крістофер Мерілл, недавно відвідав Україну в рамках спікерської програми Посольства США в Україні. Пропонуємо розмову з Крісом про місце письменника у Сполучених Штатах, про міжнародне братство письменників, про можливості маловідомих культур пробитись на світову інтелектуальну арену.

— Письменники у Сполучених Штатах не відіграють такої ролі публічних інтелектуалів, як в інших країнах. Значно більшою мірою володарі дум там — журналісти й політики. Ті видатні люди, котрі заклали шляхетні принципи, що й досі декларуються як основоположні у Сполучених Штатах, славилися як великі інтелектуали. Гамільтон, Джефферсон, Медісон мали дуже потужний інтелект, були високоморальними і впливовими постатями. Але з середини ХІХ століття інтелект відійшов від центральних трибун Сполучених Штатів на марґінеси публічного життя. Те ж саме можна сказати і про письменників, чиє місце у Сполучених Штатах десь на узбіччі. Так, у США немає цензури, і списки бестселерів очолюють автори, які відверто демонструють своє неприйняття політики чинного президента. Ніхто не обмежує свободу творчості у США, але мало хто сприймає творчих людей дуже серйозно.

Під час своїх зустрічей із українськими студентами і навіть з українськими письменниками у відповідь на запитання «Що ви читаєте з американської літератури?» Крістофер чув у відповідь одне й те саме: Стівена Кінґа, Дена Брауна…

— Американські комерційні письменники, яких знають усі, — не найкраще з нашої літератури. Джон Ґарднер, Роберт Стоун, Вільям Гес, Ґрейс Пелі, Пол Остер та інші значно більше заслуговують на світову славу.

— А чи живуть вони літературною працею?

— Здебільшого ні. Багато хто з них викладає в університетах на літературних факультетах, яких у Сполучених Штатах сьогодні вже понад чотириста.

Найперший факультет художньої творчості у США було засновано саме в університеті штату Айова у двадцятих роках минулого століття. Його створив письменник Поль Енґл, син місцевого торговця кіньми. Він же 1967 року заснував знамениту Міжнародну письменницьку програму. Поль Енґл бував у тих країнах, звідки приїздили письменники на Програму, він взагалі багато подорожував, а 1991 року помер у барі в одному з аеропортів.

— Добра смерть для поета, чи не так? Поль Енґл не просто заснував перший у США факультет літературної творчості, він дуже підняв статус письменника. Особливо високим він став, коли почала працювати Міжнародна письменницька програма. Якщо не в усій Америці, то принаймні у штаті Айова. Не буде перебільшенням сказати, що Айова-сіті — літературна столиця Сполучених Штатів. Щороку в нас збираються 25–35 письменників, і я не перестаю дивуватись, який різний підхід до слова у письменників із різних країн світу.

Міжнародна письменницька програма давно стала частиною літературного життя багатьох країн — письменники бувають тут по черзі, діляться враженнями, що змінилося в Айова-сіті, відколи вони там не були. А в Україні про Програму практично не знають. Можливо, приїзд Крістофера до України і його знайомство з українськими письменниками, які володіють англійською мовою, наблизить Айову до України?

Під час зустрічей Крістофера Меріла з українськими студентами нечисленних факультетів художньої творчості лунали запитання, кого з українських письменників або поетів знають найкраще. Наївна українська творча молодь не може й уявити, що навіть дуже освічені люди Сполучених Штатів ніколи нічого не чули про їхню улюблену Ліну Костенко. А коли їх переконують, що це саме так, відразу постають запитання: що робити, аби про нас усе-таки знали?

— Країн, про культуру яких у світі нічого не знають, значно більше, ніж тих, про які щось знають. Кожна країна має своїх незрівнянних поетів і письменників. Наприклад, минулого, 2005 року у нас на Програмі була бірманська письменниця Ма Тіда. Бірма — це загалом одне з найгірших місць на планеті, її можна порівняти тільки з Північною Кореєю.

— Але американців туди все-таки пускають?

— Пускають. Я особисто нещодавно був у Ранґуні. А Ма Тіда провела там у в’язниці шість років. Вона хірург, працювала в лікарні для бідних і була радницею легендарної Нобелівської лауреатки Аунґ Сан Су Чжи, яка виграла вибори, але не змогла обійняти посаду, бо вже багато років перебуває під домашнім арештом, тривалість якого занесено до Книги рекордів Ґіннесса. А Ма Тіда – дуже добра письменниця, щоправда її творчість зосереджена виключно на страшному досвіді. Вона – дуже мужня людина, яка, до речі, повернулась із Програми до Бірми, хоча й могла отримати політичний притулок у США. Але хто знає про неї у світі?

— І навіть така доля не зробила її відомою у США?

— Наразі ні. Тільки одиниці мають шанс здобути славу в США. Але таке інколи трапляється. Наприклад, словенський поет Томаш Шалмун, поет дуже малого народу — словенською говорять тільки два мільйони, — видав у перекладі англійською десять збірок поезії. Йому пощастило знайти доброго перекладача, який зацікавився його поезією, вивчив його мову. Від перекладачів дуже багато залежить. Наша Програма заохочує переклади. Її засновник, Поль Енґл, писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ! Кожен народ світу має солідну діаспору в США, яка може пропагувати свою культуру. Але, я знаю, видатні постаті рідко знаходять спільну мову з діаспорою. Наприклад, Чеслав Мілош, якого наші інтелектуали дуже шанують і якого, до речі, я сам дуже люблю, мав перекладача-американця, який не був пов’язаний із польською діаспорою.

Програма не передбачає промоції творів своїх учасників на літературному ринку США. Головна наша мета — дати можливість письменникам здобути нові враження, нових друзів. Одначе наші гості можуть у співпраці зі студентами перекладацької майстерні здійснити якісний переклад своїх текстів англійською мовою. А це полегшить імовірну промоцію. Зрештою, трапляється так, що літератор знаходить собі видавців у країнах, звідки походять його колеги по Програмі. Гадаю, жоден письменник не пожалкував, що долучився до айовського братства.

— Чи відомо вам про «Форсування романа-ріки» Дубравки Угрешич, яка зо два десятки років тому побувала на Програмі й під враженням написала роман, де змальовує письменницькі зібрання аналогічного штибу як абсурдні? Мовляв, такі збіговиська влаштовуються тільки для пишних фуршетів, після яких іноді пишуться розлогі доноси. В одному з номерів готелю, в якому поселяють письменників з усього світу, неодмінно зарезервоване місце для диявола.

— Я знаю про цей роман. У ньому навіть згадано Мері Назарет (жінку, яка вже багато років ревно опікується побутом письменників під час їхнього перебування в Айова-сіті. — Є.К.). Я знаю, що є багато текстів такого типу в сучасній літературі, і вони бувають дуже дотепні, рясніють хвацькими деталями. Міжнародні програми для митців передбачають і таку інтерпретацію. Але ж автори таких романів ніколи не відмовляються від участі в чергових письменницьких програмах «від диявола»! А я все-таки передусім бачу великий позитив у таких зібраннях. Так, спілкування письменників на Програмі може бути тільки поверховим, інформаційним. Але принаймні один контакт неодмінно виявиться проявом справжньої дружби! А що може бути краще, ніж справжній друг у далекій країні! Сподіваюся, українські літератори також долучаться до наших зібрань в Айова-сіті.

— А які ваші враження від України?

— В Україні мене найбільше вразили три речі: великі холоди…

— Цим ми й самі вражені…

— Великі простори між містами…

— Але ж в Америці вони ще більші!

— Так, але це те, чого немає або майже немає в Європі. Поета завжди заворожують великі простори. А третє — це велика присутність Росії в усіх аспектах українського життя.

Під час подорожі Україною Крістофер весь час перепитував, якою мовою розмовляють викладачі, студенти, водії, офіціанти, якою мовою лунають пісні з динаміків, якій конфесії належать ті чи інші церкви.

— Ми добре знаємо, що Україна ще й досі сприймається у світі як частина Росії.

— Торік в Америці було багато репортажів про помаранчеву революцію, всі знали, що це відбувається в Україні. Але американські видавці не кинулись шукати перекладачів для української поезії й белетристики… До речі, і російська сучасна література в Америці мало відома.

— Здається, добре відомий тільки Йосип Бродський?

— Навіть Бродський не знайшов собі доброго перекладача, англійські версії його поезій не справляють великого враження. В Америці він відомий своїми блискучими есеями. До речі, Бродський був моїм викладачем, коли я вивчав поезію в Колумбійському університеті. Він примушував нас учити напам’ять величезні уривки з Одена, Мілоша, Кавафіса.

— Бродський чомусь дуже не любив України й наприкінці свого життя написав про нашу землю і культуру препаскудного вірша.

— Я не знаю нічого про це… А взагалі, Україна — далеко не найгірше місце на Землі. Я дуже багато подорожую і знаю, що кажу. В Україні чимало гарних міст, гарна природа, багато освічених людей. Тут є центральне опалення, водогін, каналізація, електрика. Зрештою, тут немає такого жахливого засилля військових, як у Бірмі, тут не стріляють, як на Балканах! Хоча українським письменникам є про що писати, однак, гадаю, українцям не варто скаржитися на долю!

Кристофер Мерілл навчався в Колумбійському університеті, магістерський ступінь здобув в університеті штату Вашінгтон, де вивчав англійську літературу й креативне письмо. Перші поезії Мерілла відбивають його футбольний досвід. Автор численних збірок поезії, за які отримав численні національні літературні премії, а також премію міністерства культури Словенії. Літературний критик, військовий кореспондент. Був незалежним журналістом на Балканах, про що написав дві книжки, другу з яких названо рядком із поезії Томаша Шалмуна «Залишаються тільки гвіздки». Остання книжка Мерілла «Захований Бог» передає досвід людини, яка після жахіть Балканських воєн була змушена шукати новий сенс буття і здійснила кілька паломництв на гору Афон. Зараз читає курс сучасної світової літератури в Університеті штату Айова, а також із 2000 року – керівник Міжнародної письменницької програми. Протягом майже 40-річного її існування в Айові побувало більше тисячі письменників із понад ста країн світу. Серед них ісландець Сіґурдур Маґнусон, румунка Ана Бландіана, турок Орхан Памук, британець Тибор Фішер, росіяни Віктор Пєлєвін та багато інших.

Із Кристофером Меріллом розмовляла Євгенія Кононенко, учасниця Міжнародної письменницької програми-2003