СУКові діти і наше нове кіно

Оглядів нових українських фільмів - чимало. І в рамках фестивальних форумів, і просто "в рамках". Недавно, знову-таки, "в рамках" ГогольFest відбувся показ фільмів-лауреатів премії "Золотий СУК", що позиціюється як найбільш демократична й відкрита.

Сьогодні, мабуть, це єдиний із небагатьох кіноконкурсів, які дають характеристику не тільки фільмам, а й глядачеві.

На участь у конкурсі було подано понад 200 фільмів, із них відібрали чотири десятки. І шляхом глядацького голосування визначили п'ятірку найкращих у різних категоріях.

У добірці були фільми режисерів, які перемагали на головних українських кінофестивалях, брали участь у престижних кінооглядах світу. Окремі критики відзначили, що цей конкурс став "однією з найсильніших програм українського кіно за всі роки".

Така пафосна характеристика, однак, не вилилася у відповідні результати голосування.

У категорії найкращий відео-арт переміг Денис Сполітак із роботою "Десерт". Герої - три колоритних персонажі, що грають у російську рулетку. Фільм густо декорований, насичений деталями та інтенсивною музикою. Він нагадує розкішно тюнінгований автомобіль, який вражаюче газує на старті й глухне десь на середині дистанції.

Розв'язка сюжету так і залишилася недодуманою або недознятою. Складається враження, що спочатку це замислювалося як ігрове сюжетне кіно. Принаймні до кульмінації сюжет фільму рухається за всіма законами драматургії.

Однак, проваливши фінал, стрічка, наче щоб виправдатися, була охрещена відео-артом. До якого, правда, вона причетна так само умовно, як і до ігрового кіно. Адже концепція в арт-кіно - те ж саме, що розв'язка в ігровому. Вона визначає.

Одне слово, якщо років 10 тому недоведений до розуму фільм маскували під визначення "артхаус", то сьогодні йому на зміну прийшло слово "відеоарт".

Наступним у програмі був показаний кліп Indytronics - Clone Fight, визнаний найкращим музичним відео. Кліпмейкерство - єдиний жанр української кіноіндустрії, що розвинений не гірше, ніж в інших країнах. Вітчизняних кліпмейкерів цінують за кордоном, а вартість музичного відео в нас нерідко перевершує бюджет короткометражного фільму. Тож перемога Indytronics - Clone Fight у цій категорії сприймається, щонайменше, як непорозуміння. Ввімкнувши навмання будь-який музичний канал, уже впродовж першої години побачиш кілька більш достойних українських кліпів.

Після двох слабких робіт творіння Саші Даниленка "Велопортрети" стає вагомим контраргументом бажанню піти посеред сеансу. Хоча стрічку було визнано "найкращою" анімацією.

Берлін, Київ, Харків, Нью-Йорк і ряд інших міст показані через особливості велосипедів, які трапляються на їхніх вулицях. Наприклад, для німецької столиці характерні велосипеди, пишно прикрашені всілякими дрібничками й дзвінками. А в Парижі безпечніше мати старий, брудний велосипед, - такого не вкрадуть.

Барвистий Вес Андерсон у цьому фільмі зустрічає схематичного Пітера Грінуея. Естетикою картина нагадує хвацький проліт по стрічці новин соціальної мережі, так якби в друзях у вас були самі велолюбителі, що живуть у різних країнах.

Даниленко прославився завдяки мультяшним кліпам на пісні "Дахи Брахи", ТНМК, "Очеретяного кота" та інших груп. Сьогодні він - один з ексклюзивних українських кінематографістів, які абсолютно справедливо мають статус "вільний художник". Кожен його фільм з'являється, наче з нізвідки, стаючи подією. Стилі й жанри він змінює так само часто, як покришки на своєму велосипеді. А місця мешкання - як диски з улюбленою музикою в плеєрі. Кожен такий диск зазвичай заслуховується до дір і виливається в чергове музичне відео.

Мрійливий драйв "Велопортретів" змінився у програмі сухою, рутинною картиною Ксенії Марченко "Там внизу тихо", відзначеною призом за найкращий документальний фільм.

Стрічка відкриває залаштунки київського метрополітену. Вона фіксує монотонне патрулювання чергових по станції, медитативне ковзання машиністів темними тунелями, важку працю прибиральників, механіків і монтерів, які непомітно працюють ночами.

"Там внизу тихо" захоплює насамперед темою. Адже багатьом пасажирам цікаво зазирнути за двері, на яких висить табличка "Стороннім вхід заборонено".

Незважаючи на те, що за своєю структурою стрічка плутана й розмашиста, в ній ясно прочитується уособлення театру в метрополітені. Тут є і своя вішалка у вигляді Бюро знахідок, і завіса - протипожежна стіна, яка щоночі піднімається перед входом на станцію.

Щоб кожен із тутешніх повсякденних спектаклів закінчувався добре, в метро трудиться 7,5 тис. фахівців. А глядачем є кожен з півтора мільйона пасажирів, які щодня користуються цим транспортом.

На жаль, тисячі метро-сюжетів, які б могли кристалізуватися в захоплюючі фільми, так і залишаються похованими під землею.

Найкращим ігровим фільмом назвали комедію Павла Острікова "Голден лав" (фільм недавно був відзначений і на "Відкритій ночі"). У ньому показана провінційна вечірка самотніх сердець, де кожен персонаж отримує можливість вибрати "другу половинку", кілька хвилин поспілкувавшись одне з одним. Перебіг подій глядач бачить очима сором'язливого Віктора, якому доводиться спілкуватися з дуже різними представницями прекрасної статі. Кожна розмова стає для нього справжнім випробуванням.

Усі персонажі нарочито комічні й банально ексцентричні, як у розважальних шоу. Режисером і автором сценарію картини виступив Павло Остріков, віднедавна відомий як гуморист. "Його сольний концерт нагадає вам ліверну ковбасу, адже чого там тільки не буде", - йдеться в анонсах його виступів.

Незважаючи на те, що режисерові всього 26 років, благочестивий гумор цієї картини обертається навколо середнього віку й місцями нагадує "хохмацтво" радянських комедій. Навіть у невинній голлівудській анімації цей гумор сміливіший і різкіший. Якби в нас був об'єктивний кіносвіт, зазначену стрічку звинуватили б у "консерватизмі" і заграванні з "татусевим кіно". А так - віддають головні призи. Навесні стрічка удостоїлася ще й головної нагороди конкурсу "Україна: шлях до миру".

Кожен із переможців одержав статуетку у вигляді сучка, пофарбованого золотою фарбою. Що криється під цим ловким символом? Алюзія на нові паростки українського кіно? Карикатура на "Золоту пальмову гілку"? Чи на поліно татуся Карла, з якого наш бідолаха-кінематографіст виготовляє власний шедевр, часто залишаючись із носом?

Конкурс проводила організація СУК (Сучасне Українське Кіно). Проект дав можливість поглянути на наше кіно під "масовим" ракурсом. Він діагностує стан справ і в кіно, і в головах глядача. І, як виявилося, за його допитливістю немає ані краплі вимогливості.