«Сценарій «Покаяння» виник із розповідей жінок-грузинок, чиїх чоловіків було розстріляно»

Наприкінці 80-х цей фільм вважався символом демократичних змін у СРСР. «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, очевидно, зробило для перебудови більше, ніж журнал «Огонек» і Єгор Яковлєв, разом узяті. Ця картина збирала переповнені зали. А фраза «Навіщо дорога, коли вона не приводить до храму?» - стала крилатою. Сценарій «Покаяння» Тенгіз Абуладзе написав спільно зі своєю ученицею Наною Джанелідзе.

В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Н.Джанелідзе (вона також відома як режисер) розповіла про роботу над фільмом, про новий проект, присвячений актору Кахі Кавсадзе, а також про перспективи національного кінематографа Грузії.

- Нано, ви ж ще студенткою стали сценаристом культового фільму «Покаяння». Наскільки це була самостійна робота? Чи все-таки тиснув авторитет Абуладзе?

- На той час уже був готовий кістяк історії, побудованої на реальному факті. Те, що сталося в західній Грузії… Коли викопали труп колишнього прокурора. І з’ясувалося, що це була помста хлопчика, який втратив своїх батьків. Його батька й матір цей прокурор (у минулому - чекіст) заслав у табір, а дитину відправив у дитбудинок.

На той час, коли хлопчик увійшов у доросле життя, прокурор помер. І сирота вирішив хоча б у такий спосіб помститися.

Я збирала матеріал для фільму років два. Зустрічалася з людьми, які пережили ГУЛАГ. У сенсі пройшли всі кола пекла. Кожна з історій для фільму була оригінальною. В основному їх розповідали жінки-грузинки, чиїх чоловіків свого часу розстріляли.

Для мене матеріал був абсолютно новим. Доти я знала про репресії лише з книжок Олександра Солженіцина та Надії Мандельштам.

А виявилося, все це було поруч, у грузинських сім’ях.

Наприклад, знаменита історія про колоди (з написаними на них іменами полонених) абсолютно реальна. Оскільки ж я була надто молода й енергійна, дуже довго, допитливо збирала цей матеріал.

Ну й, природно, читала газети 37-го року. Це були страшні статті. Неможливо повірити, що таке взагалі відбувалося… Визначення «ворог народу» - чи не в кожній передовиці.

Тепер слова «вороги народу» стали знову виникати в політичних колах, у політичному лексиконі. А тоді, у 80-х, для мене це звучало дико. Багато потрібно було вчитися.

Загалом, коли матеріал було зібрано, кістяк історії обріс плоттю, я й почала писати сам текст. Писала по кілька варіантів однієї й тієї ж сцени. У фільмі є епізод, де чекіст приходить у гості до художника. У мене було двадцять дві версії цього епізоду! І все не подобалося.

А в Тенгіза Євгеновича Абуладзе була геніальна манера: він умів довіряти людям. Ця довіра надихала настільки, що здавалося - людина може зробити все.

- Що найцінніше ви почерпнули зі спілкування з Абуладзе?

- Школи як такої у нього не було. І я думаю, це дуже важливо, бо, щойно з’являється школа, виникають межі.

У нього якщо й була школа, то школа повної свободи. Він ставив перед собою дуже високі творчі й моральні завдання. Неможливо сказати, що це була якась формула «абуладизму», адже він завжди робив нове кіно. Ніколи не повторювався.

- Ваш новий документальний фільм «Цікаво, там театр є?» - сповідь відомого грузинського актора Кахі Кавсадзе - торік був відзначений «Нікою». Фільм продовжує збирати призи на міжнародних фестивалях. Мені здалося, що це не арт-хаус, а прониклива історія про життя відомої сім’ї. Однак в одному з ваших інтерв’ю прозвучало, що фільму досі ніхто не бачив у Грузії. Чому?

- Ви знаєте, багато хто подивився цей фільм на дисках. Кахі Кавсадзе сам їх тиражував. І дарував. Річ у тому, що в нас у Тбілісі тільки три кінотеатри, в яких показують лише американське кіно.

Але про мій фільм багато говорили на грузинському телебаченні. І, хоч проект документальний, його все-таки взяли в обмежений прокат.

Там він ішов три тижні. Деякі люди про нього чули - прийшли подивитися.

- А скільки раніше у Тбілісі було кінотеатрів? Це ж взаємозалежні речі - виробництво й прокат. І яка зараз ситуація в Грузії у сфері кіно? Скільки картин знімається на рік?

- Близько 60 кінотеатрів було тільки в Тбілісі.

Тепер? Сподіваюся, ситуація невдовзі зміниться. Держава почала регулярно фінансувати кінопроекти. Правда, бюджети сучасних фільмів дуже маленькі. Однак виробництво почало налагоджуватися. За рік у нас знімають два-три художніх фільми й трохи документальних.

- А як же знамениті грузинські короткометражки? Є кому відродити цю традицію колоритних народних притч?

- Багато кінематографістів експлуатують тему «розрухи». Колишній аромат грузинського «короткого метра» ніби зник. Наразі щось робиться. Але це інше. Життя змінилося. І погляд на нього змінився теж. Молоде кіно більш модернове. Воно менше схоже на те, колишнє, пізнаване - грузинське.

Та є й хороші приклади. «Квітневий мороз» - емоційна картина про трагічні події
9 квітня. Фільми грузинські стали соціальними. Але, в принципі, все, що останнім часом роблять, добре сприймається на фестивалях, часто відзначається нагородами.

- У вашому фільмі про Кавсадзе запам’ятовуються карбовані монологи. Фільму передував моноспектакль, який сам Кахі поставив у театрі...

- Це був спектакль про великий співучий рід Кавсадзе. Про цілий клан. У співучих грузинських сім’ях побутувала давня традиція: фольклор передавався з покоління в покоління. Кавсадзе були такими співаками й водночас професіоналами.

Батько Кахі сидів у концентраційному таборі. Вперше я про це довідалася, подивившись їхній спектакль. Раніше актор ніколи не говорив про таке. Це була заборонена тема. Спектакль Кахі й спонукав мене зняти фільм. Бщо все було так емоційно, так по-новому, так щиро, що захотілося всю цю історію зафіксувати на плівку. Щоб вона залишилася на століття.

Ну а потім, коли ми отримали грант від грузинського Кіноцентру, подумала: спектакль був такий хороший, що ж ще більше можна зробити? Епізоди підтверджувалися співом різних грузинських хорів, але в ньому була зовсім інша форма…

Кавсадзе - актор надзвичайно високого класу. Це актор Тенгіза Абуладзе, Роберта Стуруа. Він ніколи не розмірковує над тим, що йому пропонує режисер. Відразу включається в задану атмосферу.

Текст відгранювали довго, сиділи разом по десять годин на день. Я розпитувала. Він розповідав. Щось брали зі спектаклю, щось з’являлося нове, так по частинках складався текст, доки не намацали потрібну форму. У цей період Кахі кілька разів оперували. Літав, його різали, щось вирізали, зашивали. У періоди між операціями він працював. І одного чудового дня я оголосила йому, що все готове. Потрібно вчити текст - і можна знімати.

- А чи правда, що коли вас запросили в Росію на вручення «Нікі», то чомусь не дали візи?

- Мені зателефонували з Росії - запросили. Але терміново візу зробити не змогли. Та й я не дуже хотіла їхати. Думаю, якби сильно захотіла, добилася б. Після всіх цих подій… Не дуже-то й хочеться їхати в Росію... Це різні боки медалі - інтелігенція, культура і політика.

- У вашому фільмі про сім’ю Кавсадзе є такий явний символ: звалище, буквально курган чавунних коліс. Це сприймається як символ втраченого життя. Втратили - динамічних, міцних, кращих.

- Я точно знала, що знімати Кахі вдома перед екраном телевізора не можна. У театрі - банально. Шукала інший простір. Ми почали ходити по заводах, тому що їх перетворили на склади. Наш оператор постійно запитував у мене й художника картини: «Що ми тут шукаємо? Навіщо нам завод?». Я не могла відповісти, але відчувала, що потрібна будівля, яке тисне своєю потугою. Тепер уже можу пояснити, чому й що ми з цього зробили. Цей вагоноремонтний завод ніби персоніфікував образ країни: потужної й водночас убогої. До речі, завод добре працює, але при цьому - абсолютно обшарпаний. Сам вигляд його підказував. Так буває, місце притягує як магніт, усі складові самі приходять. Усе зазвучало, знайшло сенс - і це звалище коліс, і зловісно розвішані гачки, і ці мости, які ходять туди-сюди. Завод для нас виявився геніальною сценою. Це як театр, тому що для актора обстановка - та ж таки декорація. Умовність і неумовність - усе разом.

- Колись ви розповідали про своє спілкування з Веріко Анджапарідзе, яка, в одному ряду з Фаїною Раневською, вважається у світі однією з найбільших акторок ХХ століття. Здається, це був фільм «Колискова»?

- Коли вона вже прийшла на зйомку, то я злякалася. Замкнулася у ванній… Не могла зважитися вийти до неї. Хвилювалася, як я буду великій Веріко розповідати, що вона має тепер робити?

А насправді вона виявилася простою у спілкуванні. Така смішна, чарівна, з великим почуттям гумору. Вона була акторкою геніального режисера, колишнього учня Ейзенштейна. Коли вона зрозуміла, що я ніяковію перед нею, прочитала маленьку лекцію: «Дитинко, ти не хвилюйся, я знаю, що в кіно головний - режисер. Усе в нього в голові. Отож диктуй, я все робитиму».

Ми добре з нею попрацювали. Я три дні її знімала. І вона залишилася задоволена.

Усі звикли, що вона - велика трагічна акторка, і раптом уперше вона в мене зіграла комічну роль. Їй це дуже сподобалося. Веріко потім із жалем сказала: «Ех, треба було більше комікувати!». Їй було вже вісімдесят п’ять! І це - її остання роль. Веріко визнавали не тільки в Грузії й Росії - в усьому Радянському Союзі, але все-таки, мені здається, не до кінця використали її талант: Веріко могла б більше й різноманітніше грати. Адже вона - акторка рівня Анни Маньяні, яка могла зіграти все!

- Це була її остання роль і ваша перша самостійна робота…

- Це була моя дипломна робота. Коли я працювала над сценарієм «Покаяння», диплома я ще не отримала. Мені запропонували захистити його якоюсь сценою із цього фільму. Я відмовилася: вирішила, що це буде малодушно з мого боку - проїхатися на відомому імені.

Пізніше я дуже ніяковіла на «Колисковій», коли прийшла до видатного композитора Джансуга Кахідзе й попросила його написати музику до картини.

- До речі, ви ж самі композитор…

- Я не композитор. Я просто була музичним оформлювачем на «Покаянні». Хтось неправильно надрукував, і так воно пішло в тираж. Я не композитор уже точно.

- Однак, схоже, ви у свого вчителя все-таки цю різність жанрів і новизну подачі матеріалу перейняли. Ваші фільми між собою зовсім не схожі. Ігрові, документальні - і тут абсолютно романтична «Колискова». Може, це пов’язано з різними періодами в житті?

- Знаєте, що найбільш дивно? «Колискову» я знімала, коли йшла війна. Тобто в період найстрашніших подій. Під час роботи над цим фільмом змінилося три устрої, чотири уряди. Я почала працювати в радянські часи, продовжувала за національного урядування, у перехідний період, під час громадянської війни, потім - війна з Абхазією…

Я працювала, а мені казали, що я з’їхала з глузду. Мовляв, тепер цей фільм нікому не потрібний. Я не слухала - і вперто знімала.

Правда, мене навіть на зйомку намагалися не пускати: був дикий розбій між войовничими групами. Йшла справжня кривава війна. Коли закінчила перезапис: ми на плівці працювали, потрібно було зводити звук (тепер це роблять на комп’ютері), «герци» впали у всій Грузії, не було нормального світла, для фільму необхідно було 48 Герц, - працювати над фільмом стало неможливо. Але ми проскочили! Встигли закінчити буквально за день до цього. Потім кіновиробництво повністю зупинилося.

Я закінчила фільм 27 вересня. І опинилася в страшній прострації. Плівку обробляли, до речі, у Москві. Фільм показали в нашому Будинку кіно.

І там я відчула, що такий фільм необхідний. Після всієї цієї розрухи, крові, біженців усі потрапили в інший світ, згадали себе й ту квітучу Грузію. Це був не те що успіх, це була радість і відпочинок, бо у фільмі йшлося про щось інше, забуте. Фільм дуже й дуже прийняли. Отож кожен час диктує свої закони і форми.