Стефаник, століття

1916-го, майже сто років тому, Василь Стефаник написав новелу "Марія" з посвятою Іванові Франкові. То часи Першої світової війни, Стефаник повертається на малу батьківщину в село Русів. Його душу руйнують - воєнне лихоліття, розлука з дітьми, втрати близьких. Усе це - спресований біль і запечена кров - у "Марії".

Перша світова, 1914-й, продовжила скорботний лік його втратам. 1914-го втрачає дружину. Троє діточок (Юрій, Кирило, Семен) лишаються сиротами. В серці письменника ниють рани попередніх трагедій (смерть матері, смерть сестри). Все це розхитує його здоров'я, провокує неврастенію.

Тривалий період на початку ХХ ст. він взагалі не може нічого писати - дається взнаки проклята хвороба.

Перша світова, коли Галичину окупують царські російські війська, примушує Стефаника шукати порятунок у Русові. Згодом, 1916-го (рік народження "Марії"), він вже у Відні.

Війна і втрати, розлуки і хвороба, вочевидь, провокують той внутрішній вибух, яким і став новий творчий період геніального прозаїка уже в період Першої світової. В кожній зіниці його жінок і діточок, синів і мужів - віддзеркалення "того" пекельного часу і ніби фантасмагорична проекція на часи грядущі.

Скажімо, на те, що станеться через століття. Коли багатьом матерям знову і знову доведеться чекати й оплакувати, синам - воювати і захищати, а батькам - орати нивку та поливати її кривавою сльозою, приказуючи, як старий Максим у "Синах": "А ти, мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох".

У прем'єрній виставі "Вона - Земля" (Івано-Франківський театр ім. І.Франка) на основі малої прози В.Стефаника, переважно періоду Першої світової, якраз і виникає оте відчуття, коли заплакані жіночі очі початку ХХ ст. вдивляються в інші, такі ж заплакані очі початку століття ХХІ. Тобто, вважайте, вже теперішньої, неоголошеної "третьої світової".

Два світи, два часи, дві війни, дві матері, дві родини, дві дороги - сходяться й розходяться - у цій метафізичній виставі. Утворюють магічне ритуальне коло, знаходять (ці самі світи) свій прихисток не на полі, не під стріхою - а в Храмі.

Певні побоювання, мовляв, бруківський "порожній простір" в окремих виставах інколи може перетворюватись на "порожнє місце", взагалі не стосуються конкретної прем'єри (режисери - Ростислав Держипільський, Наталія Половинка). Саме тут, у порожньому містичному просторі Храму, за півтори години Мати Божа перетворюється на матір земну, янголи небесні - на синів заблукалих. А старий Максим (актор Олег Цьона), потрапивши у просвіт іконостасу, інколи нагадає і самого Отця…

Душі героїв зі Стефаникових новел ("Моє слово", "Виводили з села", "Марія", "Сини", "Діточа пригода", "Вона - Земля") знаходять прихисток саме у Храмі, на основній сцені театру (глядачі також на сцені). Бо ж де іще сховаєшся від лиха, від війни, де випросиш у Матері Божої спасіння для сина, де проплачеш свою молитву за мир?

Різні новели в цій виставі не нанизані намистом на жорсткий композиційний каркас, а об'єднані якимось срібним павутинням. Чимось невидимим, крихким і летючим. Зайвий рух, гучний випад - відразу щось рветься. Бо це відверто "тиха вистава". Як тихою є молитва.

Це також непафосна і ніяк умисне не актуалізована постановка (попри паралелі першої та "третьої" світових воєн). Адже один із режисерів вистави, Ростислав Держипільський, із скепсисом ставиться до того театру, який воліє занадто оперативно реагувати на виклики дня. У театрі не про день треба дбати - про вічність.

"Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі…".

Ці та інші Стефаникові гіркі одкровення, та ще позачасові його прозріння, у франківській виставі, повторюсь, віддалені від публіцистичного накипу. Текст навмисно не ілюструється жвавими картинками сьогодення. У Храмі, де знайшли прихисток колишні Стефаникові і теперішні, наші, насправді жиє не актуальна миттєвість, а тривожне буття.

Юра Паливода

Тут органічний принцип режисури - у перемиканні зі щоденного на буттєве; у переході духовного - в трагедійний план.

Здається, джерелом цієї ґрунтово-символічної постановки є театр ритуалу, культура модерну, алхімія трансу (останнім щедро наповнює сценічну історію Наталія Половинка). І якщо занадто високо й дуже довго літати понад Храмом, то далебі можна міркувати і над ритуальністю в театрі Курбаса, в театрі ґротовського, Кучинського.

Голос, пластика, психофізика, енергетичний об'єм слова Стефаника - фундамент такого сценічного Храму (у бруківському порожньому просторі, у конкретному театрі). Іконостас, як сценографічний образ, тут повсякчас стає живим, а людина в серці такого іконостасу має бути соборною.

Вистава передбачає дві лінії симультанного руху. Поступальний - ближче- ще ближче до глядача, котрий також у Храмі. Реверсний рух - те, що повертає мінімалістичне сценічне видиво до витоків самої природи театру, яка розчинилася ще в обрядовості, в інсценівках релігійних свят.

Актори, герої, душі героїв - тут і зараз - одночасно паства і ченці. А справжнім Сонцем (посеред Храму), довкола якого обертаються різні-різні планети, є - Вона. Земля, Мати Божа, матір сільська. Вона народжує, вона проводжає, вона оплакує, вона молиться. І такий цикл є вічним.

Наталія Половинка у цій виставі, на мій погляд, творить навіть не окрему роль, не образ (образи), а ще й здійснює певну місію. Це, власне, і є місія того материнського сонця, довкола якого обертається світ. Її сходження з іконостасу - задля втіхи стражденних; її тиха молитва або потойбічний пронизливий спів - то плач за синами, які вже пішли і яких вона постійно чекає.

Енергетичний об'єм образу Матері, завдяки Наталії Половинці, - унікальний і часом навіть незбагненний. Через природу актриси драматичної і індивідуальну специфіку вокалістки містичної, вона - Мати і Земля - перетворює вище згаданий бруківський "порожній простір" - саме у храм, наповнений не порожнечею, а її шепотом, криком, голосінням.

У такій виставі правильно не передбачено жодних "нагальних" метафор. Тут задіяні лише делікатні символи.

Авторів вистави в їхньому Храмі хвилюють не лише сценічні миттєвості, а й - часи, сімейні узи, дві війни, одна віра.

Актори-читці-ченці (Олексій Гнатковський, Надія Левченко) - праворуч і ліворуч (на крилосі) - читають тексти Стефаника саме як молитву, як Святе Письмо. А з ікон - до матері - летять, як білі голуби, її діти у білих сорочках. Вже коли вона проводжає їх - одного за другим, - ці проводи перетворюються в нескінченний ритуал. На білі сорочки синів лягає новий чорний одяг. І вона (мати і земля), раз у раз, як мантру, повторює одні й ті самі слова. Бо ж над білими голубами скоро закружляє чорне вороння (вона знає).

"Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду позбираю їх і принесу на плечах додому".

Століття Стефаника триває.

І темною річкою перетікає в наш нерадісний час.

Вистава "Вона - Земля", на мій погляд, не "інтерпретаційний театр" (як, скажімо, у Д.Богомазова, коли він вишукано інтерпретує того ж таки В.Стефаника), а, швидше, -
театр буттєвий, театр ґрунтовий, театр інтуїтивний, театр ритуальний, театр релігійний - театр сутнісний.

У такому театрі на першому плані - не режисерський розрахунок, тут на авансцені - жіноче серце, чоловіча сила, дитяча чистота.

Інколи виникає враження, що це також дуже інтимний
театр. І сама вистава - як дорогий дитячий дарунок, виготовлений тремтливими руками - комусь найріднішому. Такий "діточий" дарунок під час (і після) вистави когось спонукає довго мовчати, когось - тихо плакати, а когось - говорити-говорити-говорити, але щоразу - тихіше й тихіше…