Старовинний «Годинник»

Напівзастиглу гладінь столичного театрального сезону потривожив спектакль Національного театру імені Івана Франка «Соло для годинника із боєм» за п’єсою Освальда Заградніка. Тією самою сентиментальною словацькою п’єсою, котра на початку
1970-х завдяки Олегу Єфремову й Анатолію Васильєву повернула на сцену Художнього театру великих стариків у їхніх бенефісних і, загалом, останніх ролях — Андровську, Грибова, Яншина, Прудкіна. Порівняння недоречні: інші часи, інші імена. Але сентименти неминучі: зворушлива історія, якщо її розказано людяно й неспекулятивно, хвилює як на старій кіноплівці (спектакль МХАТу, на щастя, записали), так і в київському залі — особливо у фіналі.

Найнадійніший театральний «екзит-пол», на мій погляд, це бабусі-доглядачки, які завжди насторожі біля театрального під’їзду, біля входу до глядачевої зали, при вході в бельетаж чи на якийсь ярус... Ці вічні «вартові» театру. Ці найвідданіші хранительки театральних таємниць і найперші «рецензенти» іноді значно чесніші за інших колег. «Як спектакль? Народ піде?» — запитую одну з доглядачок. — «Ви обов’язково дочекайтеся другого акту. І не кваптеся йти геть після першої дії, коли що не сподобається. Вони ж хвилюються. Для багатьох із них це взагалі перша в житті велика роль!» — відповідає. І я, звісно, нікуди не піду (та й не годиться).

Перша дія спектаклю (режисер Олександр Білозуб), як і пророкували, протікає зі скрипом, стосунки між персонажами не з’ясовані, виконавці немов ступають по тонкій кризі, боячись провалитися. Вони ще приглядаються-притираються одне до одного і до залу. На початку вони не володіють публікою. У кожного начебто своя окрема історія — у тих, хто дивиться, і в тих, хто грає. Актори — Станіслав Станкевич, Степан Олексенко, Зінаїда Цесаренко, Олексій Пєтухов, Євген Свиридюк, Олександр Форманчук — місцями працюють перебільшено театрально, урозріз із камерною тональністю п’єси. Хоча в їхній грі, загалом, немає ні фальші, ні брехні, ні естрадності. Але спочатку немає й контакту. Того енергетичного поля, без якого театр — все’дно що музей воскових фігур. Ну а стара п’єса, настільки люблена худкерами різних театрів, узагалі справляє таке враження, ніби на прабабусиній дачі ти гортаєш давній роман без обкладинки й року видання, і хоча прочитане не має жодних дотиків ні до твого реального життя, ні до твого особистого досвіду, воно все одно потроху починає дивно хвилювати і непокоїти... Чому?

Тому що в театрі давно сформувався майже спеціалізований розділ драматургії, орієнтований на ветеранів (передусім). Коли потрібно вшанувати «тих, кому «за», зазвичай згадують «Дерева вмирають стоячи» Кассона, «Старомодну комедію» Арбузова, «Поступися місцем» («Далі — тиша») Дельмар тощо. Природно, першість у цьому хіт-параді давно тримає «Соло...». Зовсім не видатна п’єса стала знаковою, оскільки текст Заградніка на початку
1970-х був відзначений знаком якості як у режисурі Єфремова—Васильєва, котрі витягали з невигадливого сюжету велику сувору простоту, так і в акторських одкровеннях. То був знак перелому епохи — передчуття відходу справжнього і навали удаваного. Віталій Вульф розповідав мені, як у «Соло для годинника...» Ольга Андровська грала пані Конті. Мхатівська акторка тоді виходила на сцену вже смертельно хворою. І на спектаклі її привозили прямо з онкологічної клініки. За лаштунками у акторки не було сил, але коли Андровська з’являлася на підмостках, усе навколо оживало... Звучала музика. Вона піднімала келих. Розпростувала руки, немов підбиті крила. Потім келих летів через її плече... І здавалося, вона от-от уже сама злетить у цьому пориві, і до ніг її нібито прив’язали землю.

…Усе розумію. Майже закотилася епоха великих режисерів, які вміли розчинятися і, коли треба, вмирати у зразкових артистах. Послідовно стираються в пам’яті і приклади блискучих акторських ансамблів, об’єднаних і сильною режисерською рукою, і якоюсь внутрішньою ідеєю, енергією. Напевно, можна було б уявити, як зіграли б у цій п’єсі знамениті українські артисти Ужвій—Пономаренко, Куманченко—Гашинський, Кусенко—Дальський, Сивач—Ніколаєва... Але до даної прем’єри це не відноситься. Спектакль театру Франка — не претензія «переграти». І, як мені здалося, зовсім не спроба довести, що саме ця робота — художність в останній інстанції. «Соло для годинника із боєм» франківців — приклад «доброго театру» (як визначив одного разу московський критик Григорій Заславський синхронний за духом спектакль «Долетимо до Мілана» у театрі імені Гоголя). «Добрий театр» — це коли не вбивають у голову цвяхи концепцій і не дражнять екстатичним самопоказом. Добрий театр — не територія ризику, а віддушина для вічних понять і істин, які сприймаються залом у старомодному, але тому ще більш точному значенні: кохання, смерть, час. Гадаю, «добрий театр» як ніякий інший нині перш за все потребує підтримки. Як потребує підтримки і всякої спроби моральної чистоти, роботи в руслі реалістичних традицій (представники цієї течії потроху тонуть у шаленому театральному вирі). Пам’ятаю, як Сергій Данченко незадовго до своєї смерті в одному дуже вузькому колі казав: «У театрі має боліти душа, якщо вона здорова...»

У київському «Соло для годинника...» є простота, але немає простацтва. Хоч постановник і намагається на свій смак і ризик «ускладнювати» і навіть прикрашати елегійну історію, подаючи її в симультанних ракурсах (завдяки елегантній сценографії Андрія Олександровича). На першому плані — стара квартира Франтішека Абеля: стіна, як напівпрозорий серпанок із портретиками, годинничками й іншою милою серцю домашньою дрібницею. Другий план — простір «за стіною» — тіні, постаті, фантоми, чи то черговий ангел, чи то таксист, чи то доктор. За серпанком, на подіумі, приєднався і «живий» ВІА з епохи
1970-х, котрий досить пристойно «лабає» хіт «Готель «Каліфорнія», підбадьорюючи життя наших божих кульбабок. Тих самих старичків, маленьких людей із великим серцем, котрі раз на тиждень, щоп’ятниці, в один і той же час обов’язково збираються в одній і тій же квартирі за одним і тим же столом, щоб придумати «інше життя». Те, чого немає. Можливо, не було. І вже точно не буде. Навколо — і за сценою, і за стінами (театру) — щось гримить, шумить, гуркоче, вирує, а вони як самотні зяблики все про щось про своє — співають, пишуть... Розповідають одне одному казки під гімн старовинного годинника. Обмінюються компліментами. Намагаються як можуть підтримати одне одного, щоб утриматися на світі. Примадонна цих «салонів» — пані Конті — (Зінаїда Цесаренко) — кокетка, солодкоголоса птиця зі своєї далекої юності. Її найулюбленіша казка — про сина, якого не було, та й не буде, але за її словами — він успішний, щасливий, любимий. (Щось бринить у душі у зв’язку зі схожою алюзією з п’єси Олбі «Хто боїться Вірджінії Вулф»). Жвавість і дитячий аристократизм віддані в спектаклі годинникарю Райнеру, якого строго й проникливо грає Степан Олексенко. Він ладен лізти через усі на світі паркани, огорожі та стіни, зупиняти стрілки на всіх чехословацьких циферблатах заради ілюзії і... відновлення захвату. Герой Олексія Пєтухова — пан Хмелик — вірний паж пані Конті, не слуга, але явний і таємний закоханий, згодний носити за нею валізи, нести їй оберемки квітів, одержимий зробити її дивну мрію майже бувальщиною в очах товариства... Не подумавши, що і мрія вбиває. Станіслав Станкевич — Франтішек Абель — резонер із тріскучим голосом і внутрішньою жовчю, для якого важливою й почесною є роль «хазяїна театру», хазяїна будинку, котрий хоче окупувати онук, позбавивши їх останньої пристані.

В другому акті якісь зірки дійсно сходяться. Спектакль оживає. Виблискують старі рубінові фужери на сервірованому столі, розвівають пахощі навіть бутафорські троянди на цьому вузькому святі життя. Нарешті склеюються їхні стосунки. Сплетіння рук, сплетіння доль. Виникає ефект твоєї особистої присутності в цих колізіях. І ще з’являється відчуття деякого третього плану, можливо, зовсім не передбаченого режисером.

Кожен із акторів, які сьогодні виходять на головну драматичну сцену країни в популярній п’єсі, міг би не зіграти, а прожити і своє власне «Соло...». Сюжети драматичні. Степан Олексенко (Райнер) у 1960-ті відразу став зіркою, зігравши Лаерта в геніальному фільмі Козинцева «Гамлет»; потім був період щільної роботи в Театрі Франка з різними режисерами в різній драматургії (від Корнійчука до Ібсена); був міцний сімейний і творчий союз із чудовою акторкою Мариною Герасименко, але завжди була в акторі внутрішня мука, певне, те, що виходить від тонкощів і інтелігентності натури; коли не стало Марини, плечі його немовби звузилися, голова схилилася, у голосі розплавився колишній метал, навіть бешкетного Бернарда Шоу в «Милому брехуні» (на сцені Російської драми) він грав сухо, сумно, ніби осмислюючи щось незбутнє у своїй долі. Олексенко в «Соло...» зустрічають оплесками, він на них заслуговує. Станіслав Станкевич (Франтішек Абель) прийшов у Театр Франка в середині 1960-х і, переконаний, немає в трупі (за рідкісними винятками) майстра, який буває настільки віртуозним у найгостріших сценічних формах, його універсальний тембр часто грає «над сюжетом» і навіть «за сюжет», у «Царі Едипі» в нього одна з найкращих робіт; а колись у «Візиті старої дами», досконалому спектаклі Данченка, його герой виявився суттю і духом продажного міста Гюллена з п’єси Дюрренматта... Але великих ролей у великого артиста завжди було небагато. «Соло...» — лише компенсація за незаповнені сезони. Вже не знаю, скільки таких сезонів мала акторка, яка виходить на сцену в ролі пані Конті — Зінаїда Цесаренко. Вона не народна. І навіть не заслужена. Колись, у ті ж 1960-ті, її запросили в театр Франка як «найкращу циганку Азу», зіграну ще в Запоріжжі. І кілька десятиріч вона тихо жила в Києві, без сварок-скандалів очікуючи свою головну роль, котру, як тепер уже зрозуміло, нарешті зіграно. Зіграно достойно, без непотрібного емоційного надриву. Бо іноді один тільки її дзвінкий голос заводить і зал, і сценічну компанію. Коли у фіналі лунає телефонний дзвінок від придуманого нею ж сина, щось різко змінюється в її образі і в її стані. Розгубленість, різкий емоційний злам, дрижання в голосі, застигла в руці слухавка — і миттєва смерть. Її кавалери, ті самі самотні зяблики, раптом застигли, принишкли... Ось тоді з-за напівпрозорого серпанку й виникає черговий ангел (таксист, лікар чи небесний наречений?) і, узявши свою пані за білу руку, місячною стежкою веде кудись в астрал... Туди, де чисто-світло. Туди, де нас (поки) немає.

Але ж будемо.