СПРАВЖНЯ АРТИСТКА, ДОЧКА ГОЛОВНОГО РЕЖИСЕРА

Поділитися
Це сьогодні Олександра Захарова, дочка головного режисера знаменитого Ленкому й акторка цього театру, грає перші ролі в «найударніших» спектаклях репертуару, її знають теле- й кіномани...

Це сьогодні Олександра Захарова, дочка головного режисера знаменитого Ленкому й акторка цього театру, грає перші ролі в «найударніших» спектаклях репертуару, її знають теле- й кіномани. А колись, після успішного закінчення Щукінського училища, її запрошували п’ять московських театрів, але Олександра, вірна дитячим уподобанням і батькові, вибрала Ленком, аби... десять років бути «на підхваті», у масовках у тому самому улюбленому театрі, очолюваному її батьком, шанованим у всьому театральному світі Марком Анатолійовичем Захаровим.

Спочатку суворий Захаров запросив молоду артистку Захарову попрацювати з ним у кіно. Оглушливий успіх фільмів Марка Анатолійовича «Будинок, що побудував Свіфт» і «Формула кохання», де Саша блискуче зіграла дві абсолютно різнопланові ролі, «переміг» у главі театру батька та спонукав його на театральні експерименти. Так народилася Офелія, Ніна Зарєчна, Поліна, графиня Альмавіва, Катерина I. Так утвердилася в знаменитому Ленкомі Акторка Олександра Захарова, сьогодні — народна артистка Росії, двічі лауреат Державної премії, володарка «Золотої маски» й «Турандот».

А зустріч із нею подарував, як завжди, «Кінотавр», який вона в ролі Катерини I відкривала з Олегом Янковським (Петро I). Тут же надійшло повідомлення про те, що її разом із трупою театру визнано гідною другої Держпремії за спектакль за останньою п’єсою Григорія Горіна «Блазень Балакірєв».

— Сашо, я вас ще раз поздоровляю з премією, це висока оцінка вашої роботи. А що для вас важливіше — процес чи результат?

— Це моя друга Державна премія. Приємно, що перша була за «Чайку». Хтось із великих полководців сказав, що до нагород можна ставитися як завгодно, головне, щоб вони були. Мені це дуже приємно. Стосовно роботи, то репетирувати завжди цікаво, хоча спектакль народжується, коли приходить глядач. А репетиції — завжди навчання, тим паче в такого режисера, як Марк Анатолійович.

— З історії сім’ї знаю, що свого часу мама пожертвувала акторською долею заради батькової творчої кар’єри, щоб йому було простіше працювати, адже коли в театрі чоловік — головний режисер, дружина — акторка, нерідко виникає складна атмосфера. Наскільки вам, дочці, там комфортно? І чи не було бажання піти від прізвища?

— Просто ніколи не було. У театрі, до Марка Захарова, був Віктор Монахов, і якийсь час театр був не в найкращому становищі. Вважаю Марка Анатолійовича генієм і наш театр найкращим. Він зібрав таку команду! І до мене ставляться дуже по-доброму. Авжеж, враховують, що я його дочка. Та позаяк люблять його, то й до мене ставляться непогано. Але, думаю, на мені не висить тягар прізвища. Не відчуваю цього.

— Керівник театру Захаров по-людськи і творчо ставить дуже високу планку щодо роботи, і водночас Марк Анатолійович декларує, що завжди «відпускає» акторів — вони повинні багато зніматися, брати участь в ангажементних спектаклях. Чи маєте пропозиції в ангажементні спектаклі, які дозволили б вам розкритися по-новому?

— Якісь є, але я дуже зайнята в театрі, приблизно 16 спектаклів на місяць. Тож фізично не можу. А знімаюся багато. Та однаково вважаю Марка Анатолійовича — Вчителем. І хотілося б ще чогось у нього навчитися. Антреприза, хоч як добре її було б зроблено, однаково поступається репертуарному театру. А кіно дає певну свободу, виходиш на інший рівень.

— Чи не було бажання спробувати себе в режисурі?

— Коли була маленька, батьки повезли з собою на гастролі в Кишинів. Пам’ятаю, ми йшли якоюсь алеєю, і я запитала тата, у якій професії жінці можна стати знаменитою. Батько відповів: «Можливо, балериною, співачкою, драматичною акторкою. Мабуть, і все». Думаю тепер, режисери-жінки, котрим удалося стати знаменитими, — винятки з правила. Режисура — нежіноча професія, як і політика. І Маргарет Тетчер, і Катерина I оточували себе розумними чоловіками й існували на чоловічій частоті. Ще в дитинстві подумала: щоб стати балериною, потрібно дуже багато працювати, та й дуже короткий творчий вік у неї, співачці потрібно мати голос і теж багато працювати. А артисткою? Не потрібно нічого вміти! Вийшов та й грай собі. І стала артисткою. І дуже захотілося стати знаменитою. Працюю дуже багато. Поганий той солдат, що не хоче стати генералом. Коли актор говорить, що не хоче бути відомим, вважаю це неправильним. Популярність дає свободу вибору. Не рівняю себе з великими акторами, але, приміром, Євген Леонов міг вибирати ролі, Олег Янковський — теж. Мені дуже хотілося б мати таку свободу вибору.

— Театр набагато вкорочує жіночий вік?

— Я з цим не згодна. Що означає вкорочує вік? Треба гідно ставитися до свого віку. Треба зуміти в 70 років не хотіти грати Ассоль. Ось, приміром, Тетяна Пельтцер — скільки в неї було робіт! І як гідно вона все сприймала.

— Так, але є амплуа. Усі, вступаючи в інститут, хочуть бути героїнями, а продовжують свій акторський вік характерні акторки...

— Безумовно. Але мені здається, найскладніше для жінки перейти до вікового репертуару. Є багато грандіозних вікових ролей. Інша річ — як усе складеться. Тетяна Пельтцер говорила, що в акторки 99% — талан і лише 1% — талант. Поталанить чи не поталанить.

— У вашому акторському авангарді багато жінок, захищених чоловіками. Ви не думали, як себе захистити в житті?

— На жаль, акторська професія така — що гірше в житті, то краще на сцені. З іншого боку, на долю кожної людини випадає однакова кількість бід і радостей. Усе залежить від того, як це сприймати. Не скільки книжок прочитав, а скільки замислювався з певних приводів. На жаль, повторюю, професія така, що коли ти плачеш у житті, то повертаєшся до дзеркала, щоб запам’ятати цей стан і використовувати у своїй роботі. Якось у квітні їхала Калінінським проспектом, була досить прохолодна погода, але визирало сонечко, а Новий Арбат — досить холодне, кам’яне місце, без зелені. Зупинилася в пробці й роззиралася довкола. І раптом побачила жовтого метелика. Він мене просто приголомшив. Як це в кам’яному мішку літає метелик?! І дуже пораділа цьому метелику. Я сентиментальна. Якось дивилася передачу про Токарєву, її запитали, чого вона найбільше боїться. Вона відповіла: «Злиднів». І я подумала, що це справді дуже принизливо. Загалом, переживаючи якісь почуття, ми живі. І тільки на таку, живу, мене на сцені цікаво дивитися глядачеві. А в житті пурхати метеликом легкокрилим можна дві-три секунди...

— Що ще «підживлює» в житті, крім роботи?

— Любов, метелики, птахи, квіти. Дуже люблю жовті тюльпани. Вірю в долю. У Толстого в «Війні та мирі» є така думка, що потрібно плисти за течією. У житті, на жаль, завжди перемагає інтелект. І важливо все витримати. Коли немає роботи — це катастрофа. Отже, потрібно себе відволікти, а там, дивись, тебе течія винесе. У Спінози є думка, що Вчитель не прийде, поки не готовий учень. І ніяка думка просто так не прийде, поки не будеш готовий.

— Є улюблена роль?

— Найулюбленіший мій спектакль — «Фігаро». Це грандіозно. З осені ми починаємо репетирувати Островського...

— Марк Анатолійович іноді, даючи яскраво спалахнути якомусь актору в одному спектаклі, втрачає до нього інтерес. Ви, ясна річ, не побоюєтеся, що він втратить інтерес до вас?

— Чому? Я 12 років не грала в театрі, сиділа в масовці на табуретці.

— Образи не було?

— Образа з’явилася тепер. А тоді дуже подобалося приходити на ранкові спектаклі, грати для дітей, працювати в масовці, спостерігати за головними акторами. А зараз стало шкода цих дванадцяти років. Але в кожного своя доля. Євген Леонов свого часу провів 10 років у масовці. Олег Янковський починав у Саратові. У кожного свій шлях.

— У репертуарному театрі дуже складно домогтися самовираження. Чи бачите таку можливість для себе?

— Не знаю, боюся говорити про те, яку роль хотіла б зіграти. Хотілося б колись потім зіграти в «Лесі». Хочу стати акторкою, що не боїться свого віку.

— Як ви вважаєте, у сучасній драматургії що могло б відповідати образу сучасної героїні?

— Важко відповісти на це запитання щодо театру. Стосовно кінематографу, якщо збирається якась компанія, режисер, котрого, приміром, навіть не знаю, цікаві ідеї — із радістю піду. Кіно — кіт у мішку, ніколи не знаєш, що вийде.

— А як у театрі намагаєтеся розв’язати проблеми «різноликості»?

— У мене дуже різні ролі, з одного боку. З іншого, усі говорять — треба змінюватися! Та якщо пригадати Чапліна, що, він так дуже змінювався? Ні. А дивитися на нього без спазмів у горлі неможливо. Головне — індивідуальність. Коли ти особистість, то можеш грати що завгодно, залишаючись самим собою.

— Як ви почувалися б, не будь ви Олександра Захарова?

— Історія не терпить умовного способу. Я народилася Сашою Захаровою, дуже пишаюся своїм батьком. Це моє життя.

— Хто з батьків сильніше вплинув на вашу творчість?

— Обоє. Марк Анатолійович, звісно, як режисер дуже вплинув на акторку. Він геніальний режисер. Коли він говорить, що потрібно щось зробити, потрібно це робити. Інакше ти колись наздоженеш цю думку, але минуть роки. І я дуже люблю маму. Вона вродлива жінка й ніколи мені не бреше.

— Щастя — поняття, яке існує тільки коли минає час. Можете визначити, якими є для вас його складові?

— Щастя немає. Є спокій і воля. Воно швидкоплинне, і лише через якийсь час розумієш — це було щастя. А ось стан внутрішнього спокою... Можливо, коли спокійна за своїх близьких, — це і є константа щастя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі