«СОВРЕМЕННИК» ГРАЄ... ШІЛЛЕРА! І НЕ ТІЛЬКИ...

Безумству хоробрих співав славу засновник соціалістичного реалізму ще на світанку минулого століття. Втім, горда ця пісня звучала свого часу не з приводу гастролей московського театру «Современник», які завдяки компанії GAL стали щорічним подарунком київським глядачам. Мені ж, гадаю, і не лише мені, хочеться співати її, одночасно шанобливо схиливши голову перед творчою хоробрістю і людським багатством вже понад тридцять років незмінного ідейного і творчого лідера цього театру — Галиною Борисівною Волчек. Головні режисери не часто допускають у стіни своєї alma mater постановників із усесвітньо відомими іменами: Галина Волчек, щойно очоливши «Современник», здивувала всіх, запросивши в театр Анджея Вайду і Георгія Товстоногова. Театр від цього, природно, лише виграв. А традиція запрошення до співтворчості кращих із кращих зберігається в Будинку на Чистих ставках і донині.

Виставу «Граємо... Шіллера!» (сценічний варіант трагедії Ф.Шіллера «Марія Стюарт») поставив один із найяскравіших і найсамобутніших режисерів сучасності литовець Рімас Тумінас. Він живе, дихає і мислить театральними категоріями, сміливо експериментуючи з класикою, зокрема російською. У себе в театрі поставив «Маскарад» М.Лермонтова, який, дасть Бог, київський глядач зможе побачити під час фестивалю «Київ травневий», у квітні має бути завершений «Ревізор» М.Гоголя в театрі ім. Вахтангова, у найближчих планах — робота над О.Островським у «Современнике».

На прес-конференції, що передувала гастролям, Галина Борисівна з ніжним гумором відзначила, що з жодним зі своїх чоловіків і взагалі мужчин у її житті вона так не «носилася», жодному не догоджала так, як Рімасу. «Париж вартував обідні» — поєднання двох різних, яскраво індивідуальних театральних естетик, «Современника» і тумінасівської, дали чудовий результат — щонайпотужніший духовно-театралізований імпульс, енергетичний вибух на сцені.

Руйнуючи розмірений плин «костюмної» трагедії, режисер спільно з художником-постановником Адомасом Яцовських та художником по костюмах Маріусом Яцовських розріджують атмосферу сцени до безбарвного вакууму, у якому зіштовхуються полярні індивідуальності претенденток на престол, що живуть різними пристрастями. Первинна у їхньому взаємонеприйнятті не велика політика (хоч куди від неї подітися коронованим особам), а різниця світосприймання. Повноправними учасниками спектаклю, що підкріплюють цю їхню відмінність, є дві екологічні стихії: земна у Єлизавети (Марина Нейолова) — сіно і прозоро-плинна в Марії (Олена Яковлєва) — вода. У мирному поєднанні вони могли б дати милий пейзанський пейзаж, але не відбувається єдності протилежностей, і чорна пристрасть накриває собою білу, знищуючи її. Щоправда, біла точка залишиться глибоко всередині на все життя і завжди проглядатиме на надломі.

Дует Нейолової—Яковлєвої бездоганний за своєю філігранною чуттєвістю й акторською точністю. Я дивилася виставу тричі з річними перервами, і щоразу вражалася вмінню змінювати нитку розповіді, розставляти інші акценти. Історична парвеню, Єлизавета раптом ставала аристократкою духу з блакитною кров’ю і домінувала над істеричними метаннями Марії. Іншим разом лілейна сутність Марії, її життєлюбність набували твердості діаманта, коли виникала необхідність захистити потоптану людську гідність. Пережиті зради додавали їй сил. Натомість вони ж, зради, допомогли, як залізні милиці, жіночим комплексам Єлизавети підписати смертний вирок сестрі.

Особливу роль у шіллерівській виставі, за Тумінасом, відіграє дивовижна, органічно вплетена в тканину спектаклю музика Фаустаса Латенаса.

Чергова зустріч із «Современником» принесла три аншлагових дні компанії GAL, що не лише здійснює серйозні проекти з популяризації кращих зразків російського театру в Україні, а й намітила плани експансії українських театрів у Москву та в інші регіони Росії, де проживає багато наших співвітчизників. Ці плани зацікавлено обговорювали ідеолог акції Оксана Немчук та Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в Україні Віктор Черномирдін, який активно підтримує не лише гастролі «Современника» через свою давню дружбу з Галиною Волчек, а й гастролі Маріїнського театру із Санкт-Петербурга, і майбутній приїзд Великого театру. Готовність посприяти в цьому шляхетному починанні висловив Олександр Зінченко, завдяки якому, як і в минулі роки, було надано серйозну інформаційну підтримку гастролям. Галина Волчек відзначила високу театральну культуру українських артистів в особі Богдана Ступки, якого вона бачила на сцені. Залишається сподіватися, що задуманий Оксаною Немчук проект, за підтримки настільки високих державців обох країн, знайде своє втілення в житті і принесе російським глядачам багато радісних відкриттів. У кожному разі, мені і моєму колезі Олегу Вергелісу, присутньому при цій розмові, дуже хочеться на це сподіватися.