Сніги Кіліманджаро. Сергій Данченко

Сьогодні виповнилося б 75 років видатному українському режисерові Сергію Володимировичу Данченку (1937-2001). Частка «б» у попередньому реченні - незмінний докір часу та долі. Як кажуть у такому разі, «міг би ще багато зробити». А так «відійшов» усього в 64 - а це вік розквіту майстра.

Богдан Ступка вважає Данченка (після Курбаса) ключовою постаттю, яка визначила у ХХ столітті якісний рівень вітчизняного сценічного мистецтва. Тобто вершиною, практично - недосяжною. Ця постать і ця вершина багато в чому й тепер визначають деякі кращі аспекти життєдіяльності Театру імені Івана Франка… Якому головний режисер віддав останні двадцять років життя.

На телеканалі «Культура» знімають передачу про нього. У формі «осколкових» спогадів різних людей. Розмовнику неначе треба натиснути в собі якусь «кнопку», щоб «відрапортувати» із заданого приводу - потрібне й заздалегідь заготовлене. У випадку з Данченком «кнопку» заклинює. І всі інтерв’юйовані, відключивши автоматизм заготовленої інформації, несподівано оживають, прозрівають. Переходять в інші затони неформальних розповідей. Неначе десь за спиною зримою тінню присутній сам Сергій Володимирович. І суворо погрожує кулаком: «Жодного пафосу! Жодного фарисейства! Говоріть, що скажете… Тільки б від серця».

Так і говорять.

Актор Олег Шаварський згадує, як під час одного з їхніх спільних «мисливських» круїзів знайшли на березі старі джинси. І тут-таки в Данченка - спалах, осяяння. Ці «штани», стара фактура, «надінуть» в 1983-му у його спектаклі за п’єсою Ф.Дюрренматта.

Анатолій Хостікоєв мало не «показує» потішний випадок, коли до кабінету Сергія Володимировича він приносить гумовий човен, а потім обоє вирішують його «надути». І це судно займає після того весь простір кабінету, актор же з режисером не знають куди подітися, намагаючись вислизнути з пастки.

А ось і Людмила Смородіна стоїть-поглядає на його портрет у фойє. І видає потаємне, жіноче. Мовляв, коли щойно прийшов у 1978-му в цей театр «головним», то багато дівчат (які опинилися тут «на призов» С.Сміяна), дуже насторожилися. Очікували, що новий начальник не тільки з новою мітлою, а й із новим жіночим батальйоном. Оскільки ж Данченко влив у трупу франківців переважно чоловічу гвардію, у дам відпала необхідність тривожитися.

Дехто з них уже потому підходив до нього з надією почути суворий «вердикт», його «рецензію». Єдине, що міг із себе вичавити: «А ти виросла…» Далі - думай що хочеш.

І, природно, хто як не Ступка може розповідати про нього - годинами, місяцями. Без антракту. І без метушні. Про львівські прогулянки під покровом зоряних небес. Про літературні диспути о третій ночі біля палісадника. Про давнє скромне акторське прохання підвищити платню (на що головреж парирував філософськи: чим краще ти будеш грати «зараз», тим більше будеш отримувати - «пізніше»…).

Певна річ, так само довго в подробицях можна згадувати репетиції «Річарда III», «Украденого щастя», «Тев’є-молочника», «Енеїди». Цих та інших його спектаклів, які сформували «ландшафт» українського сценічного життя другої половини минулого століття. Які вибудували «театр Данченка» - без його прізвища на фасаді, а «по суті». У своєму театрі він не був якимось важливим пророком, швидше - інтуїтом. Українську тему (Хвильовий та інші) він відкрив, перш ніж тут дозволили її виносити на авансцену. Дюрренматта поставив тут також першим, оскільки відчував, що світ уже рухається до межі глобального цинізму. Навіть «Зайці» Старицького (його останній, і не найкращий, спектакль) він підводив до теми торжества люмпена, для якого їжа - насамперед, моральність - потім.

Коли у зв’язку з цим режисером «допитуєш» тих же митців - а яка все-таки головна риса «його театру» (не в адресному, а в образному плані), зазвичай у кожного індивідуальна відповідь. Насамперед, кажуть, це… Його талант. Найважливіша «цеглина» в театрі (куди взагалі без неї, якщо зайнятий мистецтвом, а не касою чи поденщиною). Мудрість його. Треба ж було якось примудрятися контролювати цю «клітку з тиграми», з найкращими артистами країни, і при цьому ніхто не смів рикати, випускати ікла. Інтелігентність його, безумовно. Ну а чого ж ви хотіли: яка сім’я, таке й виховання (батьки - актори В.Данченко й В.Полинська; а коріння його роду, до речі, переплетене з самим Володимиром Немировичем-Данченком). І, природно, професіоналізм. «Книжковими» сентенціями бравірував нечасто, однак глибина знань нескінченна: Шекспір і Чехов були для нього як родичі.

Ще одна «цеглинка», без якої «театр Данченка», на мій погляд, неможливий, - це довіра… Довіра до своїх артистів, до різних авторів.

Саме на цьому й стояла та його «творча система», яка, на перший погляд, і системою не здавалася.

Його репетиції не скидалися на взірцево-показові «перформанси», на які в наказному порядку зганяють студентів, щоб дурники фіксували «осяяння генія» для загадкової вічності. А його репетиції - як «зустрічі давніх друзів». Зустрічі, базовані на взаємній довірі. Коли він подовгу сидить у залі, покладаючись на імпровізаційні «витівки» артистів, а потім несподівано виходить на сцену, щоб комусь «щось» шепнути на вушко. І епізод оживав. Спектакль набував шуканої форми. Пташка цвірінчала.

Для різних режисерів знаменита формула «померти в акторі» означає чи то ламання ребер, чи то винесення мозку (інколи й тіла - прямо зі сцени). Для Данченка «помирання» в акторі було те ж саме, що й нескінченне «життя» в ньому. Бо «життя» на сцені (чи поза нею), за цим режисером, неможливе без довіри, без взаємодії. Коли очі в очі, обличчя в обличчя.

Ось і грали в нього як боги… І ті. І ці. І навіть дехто інший.

На основі великого таланту й людської небуденності виникали у 70-80-90-х найкращі його спектаклі «великого стилю». Де довіра до автора - щира, неподільна. Де режисер не сміє спотворювати або принижувати драматурга. Часто казав, працюючи над Чеховим, що в Антона Павловича взагалі немає «зайвих» слів і в цих п’єсах нічого не можна скорочувати, викидати. Спробуй скажи таке комусь із сучасних екзекуторів і евакуаторів - засміють, проголосять ретроградом.

А лінія його долі в Театрі саме така - статечна, неістерична, неметушлива, чоловіча, у хорошому сенсі «консервативна». Обкреслена взаємною довірою і взаємним розумінням, а ще - очікуванням віри й тихим проханням - любові…

Повторюю, це «життя в мистецтві» - справді «без метушні». Без оглядки на якісь титульні химери, від яких (у багатьох, але не в нього) залежать кар’єри, «становище в суспільстві».

Власне кажучи, мало хто бачив його в цьому «суспільстві» (хоча був одного разу депутатом) або навіть у «парадних» костюмах. Частіше - джинси, курточки, светри (в яких інколи скидався на Хемінгуея без бороди). Скромний будівничий театру, а не манекен із апломбом. (Здається, тільки до його 60-річного ювілею й замовили в М.Вороніна той-таки «парадний» костюм. У ньому й поховали.)

Запитується в задачці - то чи можна жити в суспільстві і бути «вільним» від нього? Виявляється, можна. Так, як жив Данченко. Без уклінної «інтеграції» у перманентно проституююче наше суспільство. Без протокольної театральної метушні. Зате з головним своїм знанням і відчуттям: життя як мить, таке ж швидкоплинне й таке ж відносне, то який сенс метушитися? Якби в чеховському розкладі йому запропонували на вибір якусь роль «по житті», гадаю, вибрав би не Астрова й не Войницького, а швидше - Чебутикіна. «Нас нет, ничего нет на свете, мы не существуем, а только кажется, что существуем… И все вспомнилось, и стало на душе криво, гадко, мерзко… пошел, запил…»

Нечасто в театрі зустрінеш людину, про яку відразу скажеш - цього любили. Всі. Майже всі. Незважаючи на неминучі в театральному житті непорозуміння, ревнощі, «клани». А тут - любили. Оскільки визнавали в ньому не лише талант будівничого театру, а й достоїнства Головного Режисера.

Ця профільна спеціалізація абсолютно вироджується останнім часом. «Режисерів» багато - а «головних» немає.

Він же був «головним». Не за чином, а за професійною й людською поставою (навіть у найдраматичніші епізоди фіналу свого життя). Був - непідкупним для бездарних шахраїв, які інколи заносили йому до кабінету пачки грошей: на, мовляв, тільки постав мою п’єсу, і відразу озолотишся! А він, як Зевс на горі, грізно дивився на прийшлого грішника, загортав у газету його банкноти - і жбурляв їх йому в обличчя. Тому й немає в репертуарі «його театру» п’єс нікчемних, замовно убогих (як у багатьох інших режисерів). Навіть Корнійчука чи Зарудного він ставив - з душею, з думкою: через людську долю, а не ідеологічну схему.

Або ось ще що: скажіть, який сміливець у нашому традиційно полохливому театрі на зборах трупи (у день, коли тодішній міністр культури Л.Хоролець уже підписала «вирок» директору франківців М.Захаревичу) міг несуєтно підвестися, роззирнутися, потім зронити: якщо хоч пальцем його зачепите - тут-таки матимете й мою заяву про звільнення. Подвиг? Просто порядність.

Або… Кінець 80-х, коли в Москві утворилося два Художніх театри, і в один із них (у «жіночий») його кличуть на постановку «Вишневого саду». Театральна мафія, яка обслуговує МХАТ «чоловічий», його відраджує, шантажує. А він - прийшов і поставив, тому що Чехов і тому що велика акторка. Заявивши, що в жодні «ігри» не грає. А якщо дуже хочете «грати», то доведіть на сцені свої профздібності.

Після такої «фронди» московська мафія викреслила його зі списку «своїх». Але він усе одно залишився вірним і собі, і тим «своїм», котрі ось за це його й любили. І люблять…

Як не любити його театральному Львову, якщо ще в 70-х на дев’ять років він зробив це місто театральною столицею української радянської республіки. І не прогинався під мінливий світ, а пропускав через своє серце - Шекспіра, Франка, Лесю Українку, Куліша, Розова. Створював творчий оазис серед ідеологічної метушні. Завжди підкреслюючи: «Я - український режисер».

І як не шанувати його Києву, якщо совдепівський репертуар головного драмтеатру в 70-х із його приходом несміливо ретирувався перед Дюрренматтом, Чеховим, Ібсеном. Якщо його сценічна поетика в київський період кристалізувалася, удосконалювалася. Це був одночасно і епічний, і реалістичний, і філософський, і поетичний театр, в основі якого лише й лише - людина, тобто це «людський театр Данченка».

Не «ідеї» і не «знаки» втілювали в його найкращих постановках найкращі актори, вони грали живих людей (найтяжче заняття в мистецтві). Копержинська, Ступка, Хостікоєв, Сумська, Олексенко, Бенюк, Богданович. Їхні «головні» ролі - виключно у «головного» режисера… Який, як відомо, міг із таким самим успіхом стати й «головним геологом» (якби залишився юнаком у своїй першій професії). Але Данченко тоді спустився з гір, щоб підняти «у гору» театр.

…Однак, як мовиться, «у горах моє серце» - тому й помітний його постійний потяг «туди!», на вершину: «там де чисто, світло» (за Хемінгуеєм).

І Данченко, безперечно, особливий «хемінгуеївський» типаж режисера в українському театрі. Рідкісний тип! Тому що - чоловічий. Сила, стихія, талант, воля, потуга, незбутній трагізм - усе в одному. Якби хтось колись надумав ставити хемінгуеївські «Сніги Кіліманджаро», то, до речі, сам і зіграв би… Тільки з точністю «до навпаки» - у трактуванні головної теми: гіркий присмак наприкінці життя, прожитого «не так». Ну вже ні. Сергій Володимирович у своєму «спектаклі» не пхинькав би про «не так», а зібрав би після сафарі на найвищій африканській горі «усіх своїх»: і любимих жінок, і любимих акторів, і… любиму доньку. І сиділи б вони на тій горі, на самій вершині Кіліманджаро, довго - говорили й випивали б - аж доки не розтануть сніги.