Сміх подолає страх. Сторінки "Книжкового Арсеналу"

У столиці до 21 травня триває VII Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал" (у просторі "Мистецького Арсеналу"). Про фокус-тему фесту - "Сміх. Страх. Сила" - DT.UA розповіла кураторка проекту Тетяна Терен.

Програма "Книжкового Арсеналу" традиційно насичена, різноманітна: презентації, творчі зустрічі, імпрези. А ось важливим приводом до цьогорічної фокус-теми стало 175-річчя виходу першого повного видання "Енеїди" Івана Котляревського. З нею пов'язано кілька знакових проектів. Спеціально для "Книжкового Арсеналу" Юрій Андрухович та агенція "Арт-поле" підготували мультимедійний колаж з елементами лекції, концерту і банкету "Безкінечна подорож, або Енеїда". Крім того, харківський театр-студія "Арабески" відновив виставу "Енеїда", яку вони поставили 20 років тому і яка тоді стала справді театральною сенсацією.

Серед особливих подій літературної програми - дискусія "Сміх у часи криз" (з участю відомих філософів, літературознавців та журналістів). Літературознавець Ростислав Семків запропонує переповісти "коротку історію сміху в українській літературі", а критикиня Тетяна Трофименко розкаже про сміх у творах сучасних авторів. Відбудеться також вечір іронічних поетів "Піонери вільного гумору".

Розмова про те, як можна перекласти гумор у кіно, очікує нас під час зустрічі з перекладачем і режисером дубляжу Олексою Негребецьким. Андрій Куликов модеруватиме дискусію про роль сміху в українській політиці, а точніше - про те, як він допомагає нашим політикам здобувати підтримку електорату.

Окремий блок важливих подій у рамках фокус-теми підготували куратори візуальної програми Павло Гудімов і Діана Клочко, зокрема виставки "Енеїда Базилевича", "Один кілометр "Перцю" та "Оноре Дом'є - батько французької карикатури".

І це далеко не всі творчі заходи в рамках "Книжкового Арсеналу", об'єднані фокус-темою "Сміх. Страх. Сила": кураторка - Тетяна Терен.

Тетяна Терен

- Пані Тетяно, фокус-тема формулюється як "Сміх. Страх. Сила". Це ідентичні поняття - в літературному процесі, - чи все-таки вони передбачають певний контраст?

- Формулюючи назву фокус-теми фестивалю, до речі, запроваджену нинішнього року вперше, ми свідомо закладали в неї кілька рівнів прочитань, які б мали вийти за межі суто літературні. З одного боку, ці поняття не ідентичні, однак взаємопов'язані. Сміх - це та сила, яка допомагає нам долати різні складні ситуації й стани, а отже дуже часто - і страх.

У рамках фокусної теми насамперед хочеться звернути увагу аудиторії на те, що сміх і гумор завжди проявляються в культурі у переломні та кризові часи, як це було з тією ж "Енеїдою", яку Котляревський писав, коли нібито зникла надія на відновлення гетьманської України, чи з творчістю "бубабістів" в останні роки існування Радянського Союзу, чи зі сплеском іронічних і сатиричних текстів, які з'явилися під час Майдану. Тож, під цим кутом, "сміх", "страх" і "сила" йдуть завжди поруч.

"Книжковий Арсенал" позиціює себе як мультидисциплінарний фестиваль, тому в рамках нашої фокус-теми ми виходимо за межі літератури й хочемо говоритимемо про роль та форми сміху і в філософії, і в мистецтві, і в журналістиці, і навіть у політиці. Тут ми вже можемо сказати, що слова в нашій назві не є ідентичними. Ми хотіли це теж підкреслити й поговорити про трансформацію сміху, бо очевидно, що в різні часи, в різних соціальних умовах ми сміємося з різних речей. Тим часом сьогодні сміх видозмінився ще й завдяки соціальним мережам і всім тим методам піару й просування товарів, ідей та людей, які не обходяться без сміху. В цьому контексті, він може нести в собі не лише силу, а й небезпеку, адже ми мимоволі обираємо, підтримуємо і віддаємо свій голос за ті продукти й за тих людей, які вдалися до смішної реклами чи смішних гасел, за якими насправді немає ані якості, ані чіткого плану дій.

- Хто, на ваш погляд, сьогодні в сучасній українській літературі найяскравіше втілює практику і теорію сміхової культури?

- Насправді, на моє читацьке переконання, писати смішно - це чи не найвище мистецтво в літературі. Найсмішніші книжки для кожного з нас - книжки дитячі, бо лише діти можуть сміятися, не аналізуючи, не вишукуючи причин і стилістичних прийомів. Тому продовження сміхової культури можна відшукати в текстах авторів, котрі пишуть для дітей, - Володимира Рутківського, Лесі Ворониної, Олександра Гавроша, Івана Андрусяка, Сашка Дерманського.

Писати смішно для дорослих - це надскладне завдання, тому, можливо, ми знайдемо не так багато письменників, які вдаються сьогодні до іронії, сатири чи гумору. Звісно, як і в інших жанрах і темах, попереду поети. В ніші іронічної поезії лишаються Олександр Ірванець та Юрко Позаяк, але маємо вже й молодших, ближчих до сатири Артема Полежаку та Юрка Космину. У прозі продовжують сміхову традицію Олександр Ірванець (що засвідчує і його найновіший роман "Харків 1938"), і Богдан Жолдак (його "Укри" слід розглядати в одному ряду з "Енеїдою"), і, звісно, Лесь Подерв'янський, і Михайло Бриних з його суржикомовними "шидеврами".

- Відштовхуючись від 175-річчя з часу виходу повного видання "Енеїди" Івана Котляревського, у чому бачите формулу безсмертя цього твору?

- Особисто для мене унікальність поеми насамперед мовна. Якщо інші тексти цього та пізнішого періодів уже часто складно читати через маловживані слова або конструкції, то "Енеїда" навіть через майже два століття не втрачає свого свіжого звучання, бо мова тут є ніби ще одним повноцінним героєм. Часто говоримо, що з "Енеїди" все почалося - і сміхова традиція, і українська література взагалі, і вияви котляревщини та кітчу в українській культурі. З кожною із цих тез можна сперечатися, натомість лишається незаперечним той факт, що це перший текст, написаний розмовною українською мовою, і це теж одна з причин його колосального успіху.

З іншого боку, здавалося б, поема - малопопулярний сьогодні жанр, але Котляревський заклав в "Енеїду" дуже багато "інгредієнтів", які роблять її позачасовою, - тут і вічний античний сюжет, до якого література завжди повертатиметься, і той-таки сміх у вигляді травестії, бурлексу чи макаронічної мови, і образ українського козака, якого навіки обезсмертив у своїх ілюстраціях Анатолій Базилевич, і переможний дух в останніх частинах поеми. Котляревський починав писати "Енеїду" задля забавки, аби довести, що може перелицювати класичний сюжет на український лад, але чим далі тим очевидніше гульвіса Еней стає сміливцем, здатним подолати будь-якого ворога. Тож "Енеїда" цілком закономірно входить до нашого класичного канону.

- Якщо накладати дефініції - сміх, страх, сила - на маскульт, що його пропонує сьогодні телебачення у вигляді "Кварталу" чи "Дизель-шоу", то чого там більше: сміху, страху чи сили?

-Вочевидь, сміху. Адже в них великі аудиторії. Крім того, у якому напрямку нашої країни не поїдь - в автобусі обов'язково станеш мимовільним заручником цих шоу. У сміху є багато ролей, і, звісно, є й функції розважати та відволікати. І, мабуть, згадані шоу з цими функціями впорюються.

Але насправді функцій у сміху значно більше, - він може оновлювати, змінювати, викривати, рухати вперед. І на ці рівні, на мій погляд, зазначені проекти не виходять. Можливо, тут теж питання в традиції, - звідки вона починається? З радянського "КВН"? А це означає, що з того часу, коли сміятися можна було лише з найпростіших речей, не заходячи на небезпечні території; з того часу, коли всіляко формувався образ не дуже розумного, простакуватого "хохла" і країни, в якій "культури вистачить усього лиш на чотири дні".

Натомість хочеться, щоб з'являлися шоу, програми, стендап-комедіїї, які би були закорінені в традицію українського гумору і тієї ж таки культури, з якою поки що наші коміки мало обізнані.

- Як можна в рамках зазначеної фокус-теми розкрити таке суперечливе поняття, як "український гумор радянського періоду", коли писали такі популярні автори як Глазовий, Олійник, Сом? Але, на жаль, сьогодні далеко не всі їхні твори пройшли перевірку часом?

- З одного боку, ми сказали, що в різний час сміємося з різних речей. Нам не тільки можуть бути несмішними ті книжки чи фільми, які смішили наших батьків, - ми самі не сміємося з творів, котрі були для нас смішними кілька років тому. Тобто мова про контекст, який постійно змінюється і який проявляється в гуморі, а отже - з часом старіє.

З іншого боку, радянська культура творилася в умовах тиску і соцреалістичних приписів, тому очевидно, що сьогодні ми ці тексти перепрочитуємо, і мало що з того заіделогізованого спадку в нинішній культурі може лишитися.

Але Глазовий усе ж лишається, - його "Гуморески" перевидала "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га", і, схоже, вони й далі мають успіх на різних читаннях. Мені навіть здається, що в нас є певне упередження до гуморесок - мовляв, це щось застаріле й простакувате. Натомість гуморески - це такий власне український жанр, який усе-таки продовжив сміхову традицію, хоча й в умовах, коли сміх був суворо цензурований.

- Якби вам запропонували скласти умовний рейтинг найкращих українських сміхотерапевтів усіх часів, то хто й чому увійшов би до такого рейтингу?

- Безперечно, жоден топ не обійдеться без "Енеїди" Котляревського, як і, напевно, без "співомовок" Степана Руданського чи комедій Івана Карпенка-Карого та Михайла Старицького. Із пізніших авторів не можна не згадати Миколу Куліша, якого теж продовжують ставити й перепрочитувати в наших театрах. Назву також Остапа Вишню з його "усмішками" і з дитячих авторів обов'язково - Всеволода Нестайка з його "Тореадорами з Васюківки". І, мабуть, у цьому рейтингу не оминути "макабресок" Богдана Жолдака та творів Леся Подерв'янського.