СЛУЖІННЯ МУЗ НЕ ТЕРПИТЬ ГУЧНИХ СЛІВ

Конкурс артистів балету імені Сергія Лифаря пройшов на київській сцені вже вчетверте. І, звісно ж, це привід для оптимізму — адже не лише створили, заснували, а й зуміли утримати в бурхливому потоці політичних, економічних та різних інших соціальних пристрастей, на які таке багате наше сьогодення. Однак подія ця не така й однозначна, і, відповідно до відомої приказки, як і в кожній діжці меду, тут є й незмінна ложка дьогтю (розмір якої народна мудрість, до речі, чомусь не визначає).

За роки незалежності в Києві народилися одразу кілька балетних конкурсів і фестивалів: злетіла в небо струнка постать лифарівського Ікара на емблемі, неподалік прилаштувався дитячий конкурс «Юність балету», і зовсім поруч — два фестивалі танцю: Вацлава Ніжинського та «Серж Лифар де ля данс». Це чимало як на скромні київські масштаби, і вже ж зовсім достатньо, з огляду на ті невеликі хореографічні ресурси, якими володіє сьогодні українська балетна школа.

Традиційно більшу частину конкурсантів постачає визнана столична alma mater — Київське хореографічне училище. За ним — розкручена «Кияночка» Дмитра Кайгородова, що рік у рік набирає обертів, а вже потім Академія танцю, школа Вадима Писарєва (Донецьк) і навчальні заклади інших міст України. Всі вищезгадані хореографічні змагання одностайно з гордістю заявляють про свій міжнародний статус. А це — дуже серйозна заявка, що потребує не лише потужної організаційної бази, матеріального забезпечення, а й фактичного підтвердження. І тут величезну роль відіграє те, наскільки конкурс «знають в обличчя» не лише на батьківщині Лифаря, а й якнайдалі за її межами.

Нинішній конкурс похвалитися географією учасників, прямо скажемо, не може — кожному, хто розгорне буклет, впаде у вічі багатство імен саме вітчизняних артистів. А з тих небагатьох, хто представляв інші країни, лише двоє молдован, одна японка і двоє росіян справді здобули освіту і працюють у себе на батьківщині. Решта артистів — з Ізраїлю, Японії, навчаються в українських хореографічних закладах і представляти закордонну школу танцю, природно, не можуть.

І річ тут не лише в жорстких фінансових рамках, у які загнано конкурс. Вітчизняні меценати досі, на жаль, не усвідомили цінності таких культурних заходів, і підтримку конкурсу здійснюють виключно державні структури. При цьому хочеться підкреслити, що вхід на всі тури конкурсу, як і в попередні роки, був безкоштовним. Очевидно, має йтися про престиж нашого столичного дітища у світовій таблиці рейтингів, де воно — явно не в перших лавах.

Попри те, що 1994 року рішенням ЮНЕСКО конкурс Лифаря було включено до реєстру найпрестижніших міжнародних змагань світу, реально він і досі залишається явищем місцевого і дуже провінційного масштабу. І якщо правильне твердження організаторів конкурсу про його світову популярність, то геть незрозумілим залишається факт, чому таке престижне балетне рандеву не залучає до нас артистів далекого зарубіжжя. Особливо прикро, що конкурс ігнорують російські танцівники — окрім Сергія Теплова та хореографа Анатолія Ємельянова, представників великої російської балетної школи можна було побачити хіба що в складі почесного журі, яке традиційно очолює народний артист Росії Юрій Григорович.

Тоді як приїзд сильних танцівників із Росії помітно пожвавив би конкурс і додав би йому більшого змагального начала, ніж ми могли спостерігати нинішнього року. Мабуть, на це вплинуло й одночасне проведення балетного конкурсу в Пермі, який залучає молоді балетні сили з усієї Росії.

Протягом останніх кількох років про Сергія Лифаря встигли написати багато — аналізували зовсім не відому нам його творчість, захоплено описували його справді нелегкий життєвий шлях... Але нікому не вдалося написати про його особистість краще, ніж це зробив сам Сергій Михайлович в автобіографічній прозі, яка увічнила надзвичайну історію життя, присвяченого класичному танцю.

Він народився в складний час, мужнів у страшні роки, і, як багато років по тому геніальний Рудольф Нурієв, змушений був піти, щоб залишитися — живим. Та якщо Нурієву вистачило лише його історичного паризького жете в аеропорту Ле Бурже, то Лифар, наближаючись до свого блискучого майбутнього, пройшов сотні кілометрів, що відділяли покалічену Батьківщину від міста, в якому збувалися найказковіші і найчестолюбніші балетні мрії. Щоправда, не для всіх.

Про його складний і неврівноважений характер згадували багато хто, декому він переходив дорогу частіше, ніж це дозволено в суспільстві, — але все життя він залишався тим самим нестриманим, одержимим і навіть екзальтованим юнаком, який свято вірив у свою зірку — хоч би якою далекою вона здавалася йому в юності.

Тому, коли народився конкурс, який сміливо взяв собі в покровителі це ім’я, у глибині душі зародилася надія побачити бодай відгуки того душевного полум’я, яке творить мовою тіла й енергії... Однак, на мій погляд, конкурс досі залишається інертним по своїй суті — він існує, але не живе. І в азарті змагання та боротьби за право бути визнаним немає чогось головного, захоплюючого — навпаки, відчуваються напруга і навіть місцями млявість. А хочеться саме пориву — душі, думки, почуття...Того, без чого не міг жити сам Лифар і без чого, на жаль, спокійно обходиться конкурс.

Варто віддати належне організаторам конкурсу, оскільки поставити на ноги якийсь культурний захід у нашій країні — це геркулесів подвиг, на який наважується мало хто. Але «діти» мають звичку рости, — і для цього їм рік у рік потрібно дедалі більше сил і вкладень. У своєму творчому зростанні й розвитку Лифарівський конкурс явно відстає від закордонних побратимів. І хоча в нас премії учасникам своєчасно виплачуються, попри матеріальні негаразди, а на деяких міжнародних конкурсах (як, приміром, на Нуріївському у Будапешті) — ні, знову постає питання престижу, для якого життєво необхідні професійний потенціал і високий виконавський рівень.

Конкурс завершився, і результати підбито — більшість премій було поділено між учасниками, що істотно позначилося на грошових нагородах переможців, Гран-прі не дістався нікому.

У номінації «Хореографи» перше місце отримав білоруський хореограф із Молдови Раду Поклітару — для більшості глядачів таке рішення журі виявилося цілком прогнозованим: на жаль, рівень вітчизняної хореографії залишає бажати кращого. Для мене ж найцікавішим моментом конкурсу став фрагмент балету Бориса Ейфмана «Червона Жізель» (природно, вона не номінувалася на хореографічну премію), представлений володарем другої премії у старшій групі Іваном Козловим разом з Ніною Змієвець. Закінчивши Київське училище, молоді люди два роки працювали в петербурзькій трупі Ейфмана, що, безперечно, підняло їхню фахову майстерність на якісно інший рівень. Саме завдяки їм кияни змогли насолодитися хоча б уривком із гучного балету, який досі не дійшов до нашої сцени. Дивовижна пластика, надзвичайна промовистість поз, осмисленість кожного мікроруху — і жодної тіні побутовізму, карикатури, гротеску, спрощеної імітативності — усього того, чим так грішить вітчизняний «модерн».

На прес-конференції, яка передувала конкурсному марафону (його графік цього разу був гранично стиснутий і насичений, що навряд чи сприяло вдумливому сприйняттю, але було вигіднішим у фінансовому плані), підкреслювалося: наш конкурс унікальний у своєму роді, і не в останню чергу тому, що проводиться він «... на головній балетній сцені країни». Це, безумовно, факт — як і те, що іншої пристосованої для виступів повноцінної балетної сцени в нас просто немає. Не запросиш же шанованих і визнаних у світі танцівників — членів журі — на міжнародний конкурс із багатогодинними переглядами, приміром, у Дитячий музичний театр, де сцена трохи більша, ніж у клубах самодіяльних колективів.

Будь-яке народження — книги, музичного твору чи ж конкурсу — це завжди перший крок у майбутнє. І головне — не занадто затримуватися, інакше складно бути попереду планети всієї чи хоча б — разом із нею.

Одним із питань, пов’язаних із подальшою долею конкурсу, є терміни його проведення — можливо, продуктивніших результатів удасться досягти, проводячи змагання один раз на три, а не на два роки. І хто знає, може за цей час вдасться зацікавити київським танцювальним дійством не лише наших співвітчизників, а й представників західних шкіл. Тоді сузір’я Лифаря поповниться новими зірочками, світло яких обов’язково дійде й до нас, зробивши наше життя повнішим і, хочеться сподіватися, — трохи цікавішим.