На гальорці стає тихше

Не беруся судити про те, як змінюються музичні фестивалі в процесі розвитку і чи всі вони згасають, вироджуючись помалу у формальні заходи (та й теоретичні дослідження на цю тему малоцікаві). А от як слухач, причому котрий співчуває справі і з «доброзичливим вухом», як кажуть музиканти, змушена визнати — не впевнена, що наступний, сімнадцятий Київ-МюзикФест, спонукатиме публіку відвідати його дружними лавами.
І зовсім не тому, що розклад концертів складено настільки «грамотно», що потрапити на всі цікаві заходи просто неможливо фізично — вони відбуваються одночасно у різних кінцях міста. І навіть не тому, що коло запрошених виконавців стає дедалі вужчим, а основний пласт тягнуть на собі всі ті, з ким колись навчалася в консерваторії. Просто тому, що занадто сумно звучать дисонансні звуки в напівпорожніх залах, де й третині присутніх важко зрозуміти, що, власне, відбувається на сцені. А на сцені найчастіше відбувається, вибачте вже, безладне музичення.
На те — серйозні причини, до яких йшли не один рік, а десятиліття, старанно виховуючи музикантів на тотально класичному репертуарі, головним сучасником в якому вважався Шостакович. Цього вкрай мало для того, щоб музиканти, коли подорослішають, взявши ноти Берга чи Веберна, не втратили творчу свідо­мість. Припустимо, я перебіль­шую — але й слухача нашого не готували сприймати такі твори дикого хаотичного XX століття. Не дивно, що бажаючих послухати струнні завивання якогось українського автора «а-ля композитори XX століття» узагалі немає, за винятком нечисленних родичів автора. Цілком зрозуміло, чому Сильвестров і Пярт так гріють душу, опинившись поряд з маловідомими (і абсолютно очевидно, чому маловідомими) композиторами.
Звичайно, не усе так погано. Наприклад, варто виділити хорові концерти Феста. Вони традиційно теплі за атмосферою і дійсно сильні за виконавчим рівнем. Порадував хор «Кредо» — молодий, талановитий колектив, котрий чудово виконував як твори Альфреда Шнітке, так і композиції Богдани Працюк, Катерини Білої, Лесі Дичко...
Але сама програма, на мій погляд, складена досить необдумано — організатори, напевно, керуючись найкращими побажаннями, умудрилися нафарширувати фестивальний тиждень такою неймовірною кількістю концертів, проектів, виступів і акцій, що в людини, котра ризикнула хоча б панорамно оглянути Фест, мав би неминуче трапитися емоційний розлад. І джаз, і народні інструменти, і хорові концерти в соборах, і авторські інсталяції, і все це одне за одним, без перепочинку і перерви на каву й обмірковування.
Фесту спочатку не дуже пощастило — його відкриття хвилина у хвилину збіглося з концертом Брайана Адамса на Майдані. Не обминули цей факт уїдливим зауваженням організатори на прес-конференції — мовляв, масових заходів розплодилось неймовірна кількість, а у нас от грошей немає на високе мистецтво. Не хотілося б порівнювати, але, на жаль, щорічний «плач про неотримані гроші», котрий давно став лейтмотивом усіх фестівських конференцій, заклинання «у нас найкращі колективи, виконавці і композитори», усе це сумно звучить на фоні слухацьких рядів, які постійно зменшуються. І особливо контрастно — на тлі життєрадісних юрб, котрі прямують повз Філармонію і фестивальні афіші...
Хто винен і що робити? Звичайно, давати поради — справа проста, але невдячна. І усе ж таки... Приміром, прекрасний піаніст Йожеф Єрмінь вражаюче виконав «Відображення» Бориса Лятошинського, «Швидкоплинності» Валентина Сильвестрова, але закінчив моторошно банальною сонатою Ревуцького. За таким принципом побудована більша частина фестивальної програми. Аби охопити побільше і частіше повторювати — «світова прем’єра». А добре б слухачів ощасливлювати не тільки прем’єрами, але й повернутися на одне століття назад, розпочавши поступово привчати до сприйняття атональної музики, відсутності звичних гармоній і форм... А то ж момент прогаяли. А тепер затикають дірки сучасними авторами, котрі абсолютно не винні, що їхня творчість для більшості обивателів здається дикістю і нісенітницею, якщо вони не наслідують хоча б Лятошинського. Потрібно якось визначитися: якщо Фест просто майданчик для молодих талантів, то нехай він називається, скажімо, Фестиваль молодіжної української музики. Але коли в одному концерті намагаються поєднати композиторів XX століття і нинішніх діячів мистецтва, порівняння найчастіше не на користь останніх.
Потім — відсутність коштів не повинна хвилювати слухача. Тому що його святе право — просто не прийти, і тоді взагалі незрозуміло, кому потрібен фестиваль без публіки. Тож або за принципом «краще менше, та ліпше», або не скаржитися на результат. Фесту не вистачає свіжої крові, нових облич і, як не крути, відомих виконавців. Все це дуже нагадує програму «Сам собі режисер», тільки тут ще й організатор, продюсер, виконавець і вболівальник. Така сьогодні публіка — ну, мало їй афіші зі «світовими прем’єрами», і якщо прізвища Пярт, Бібік, Берг ще викликають невиразні асоціації, то Цепколенко, Юріна, Зажитько, Камінський та інші, на жаль, поки що ні.
Я щороку ходжу на МюзикФест і щороку приходжу з надією, що щось зміниться. Признаюся чесно, присмак після нього в мене залишився не гір­куватий, а гіркий... Дійсно, є гарна музика, якої ми, на жаль, не знаємо. Але ж дітей вчать читати, починаючи з букваря, а не з газетних вирізок. Можливо, справді варто подумати про публіку, а не про благородні цілі і високе мистецтво? Можливо, ми ще просто неспроможні взяти цю висоту?..