«СКИТ КОЧІВНИКІВ» У РІК КОНЯ

Про те, що «Росія — батьківщина слонів», моє покоління довідалося не з підручників, а з анекдотів покоління наших батьків. Негатив нібито відмовляв нам у можливості перевірити це твердження фактами реальної, а не міфологічної палеонтології.

Втім, наразі йдеться не про національну гордість, а про ареал виникнення виду. Ось земля України є ареалом приручення коня. Не на територіях Монголії чи Туви, а в степах між теперішніми Дніпропетровськом і Херсоном з’явилася світова кавалерія. Можна сказати, вилупилася, з огляду на тодішній культ «яйця-райця».

Ну ось і був би, у кращих традиціях «слонячого пріоритету», привід для спільної гордості громадян України. Не маленького бронзового коника при козаку Мамаї поставити на майдані Незалежності, а в Деріївці, на правому березі Дніпра навпроти Кременчука, установити коника з холкою на висоті Ейфелевої вежі.

А ще краще — ті ж гроші пустити на розвиток національного жокей-клубу, скакових полів іподромів (у нас, за великим рахунком, «скачуть» лише в Одесі, на інших іподромах «бігають»).

Якби в нас регулярно проводилися змагання європейського типу... Якби мас-медіа привчали нас розуміти, що на коні ми сидимо п’ять тисяч років, а футбольний м’яч ганяємо від сили сотню — то який же це в нас «національний вид спорту»?

Якби та коли б. Тоді б конярсько-іподромна машина давала мільярди і державі, і тобі, люб’язний читачу. Але чи по кишені батьківщині домашнього коня ще один національний вид спорту?

Ні, ми краще ставитимемо кінні статуї. Все ж таки вони — стратегічний резерв кольорового металу, з огляду на частоту реконструкції центральних майданів у Східній Європі. Бронзовий Барс нам ще знадобиться...

А живий, сірий у яблуках Барсик мордину свою носату, верблюжо-сайгачу, тицяє мені в бік, зводить погляд, і я стаю трохи косооким — очі в людини й коня все ж таки влаштовані по-різному. «Ну, друже милий, що це ти тримаєш руку в кишені? Знаю, у тебе там щось є. А якщо від мене не відходиш — то, мабуть, це — мені». — «Вибач, Барсику, за ошуканство. Зашвидко ми в Пирогів із центру приїхали, нічого не прихопив».

І модель столичного монумента сумно вилизує мені порожню долоню. Косують на цей непорядок пещений рудий Альберт і понурий Граніт. За стіною зітхають Дарсі, Діксі і Даня з маленькою Дарою. Усього їх у стайнях театру «Скіф-Арт» вісімнадцять голів. Мало не вирвалося — «душ». Та все ж таки «душі» — це артисти театру і конюхи, люди, котрим кінь диктує, як жити, і вони згодні на цей диктат — з любові.

А мчали ми в Музей народної архітектури і побуту засніженими набережними з директором «Скіф-Арту» Сергієм Комлєвим, щоб устигнути до чергової перевірки ветеринарної служби. І даремно. Ветеринарів живцем не було, просто був «контрольний дзвіночок» директорові музею Миколі Ходаковському. Микола Степанович твердо знає, навіщо Пирогову Кінний театр і стайні. Тому допомагає Комлєву тримати оборону від зовнішніх замахів. Вони так і стоять поруч —дирекція та стайні — на горбочку над яром зі ставком, як маленька фортеця. Обличчям до задників столиці.

Ясна річ, обидва директори — викінчені ідеалісти. Перший хоче, щоб київський «скансен» був чимось ще, окрім суми традиційних архітектурних об’єктів. Коли музей живий — його, як і будь-який живий організм, легше підтримувати в «товарному вигляді». Другий — просто хоче, щоб жив його театр. Його дивний колектив, який ось уже скоро п’ятнадцять років намагається показати нам в особах і епохах гармонію взаємин Людини й Коня на нашій землі.

Ось тільки, Сергію Івановичу, «як ви яхту назвете, так вона і попливе». Потрапили у вас у назву театру «скіфи». І навіть не те тяжко, що класичні скіфи були кочівниками. А те, що і східних слов’ян майже все середньовіччя Європа називала «Великою Скіфією». Слов’яни ж у «скіфі» вчувають або «блукача-кочівника», або «скит» для ченців-самітників. І те, й друге десь на узбіччі, «де закінчується асфальт».

Звісно, колишній містобудівник Комлєв і сам незле розуміє, що асфальт і Кінний театр — речі важко поєднувані. Тому «скіфи» з 1987 року стають постоєм або в паркових зонах, або в старовинних, із брущаткою, мікрорайонах.

Комлєв і театр замаячіли в моєму житті саме 87-го, коли прийшли облаштовуватися при заповіднику «Древній Київ» у будиночок на Петрівській, над Подолом. Петрівську спіткала потім доля урочищ Гончарі—Кожум’яки, вона «із кращих міркувань» в основному зникла з київської карти.

Так «скіфи» почали свою багаторічну кочівлю по Києву і за його межами. Кочовище відновлювалося щоразу, як убогий орендований постій «Скіф-Арту» потрапляв у зону інтересів чергового «господаря життя». Тоді, як і на Трухановому острові біля пляжу, і навесні минулого року в Гідропарку, де не взялася ветеринарна бліцінспекція і блискавичне виселення — із кіньми, історичними костюмами та реквізитом.

Батьки дітей із класу мого сина разом із класною керівницею привезли дітей у Гідропарк покататися верхи. За якісь копійки. Тоді, у чорнобильський рік, стайні містилися в сараях, у приміщенні згорілого ресторану «Мисливець». Артисти і самі працювали на майданчиках і на зйомках, і «поні-клас» вели, поступово перетворюючи на кентаврів юних фанатів сідла і стремен. І на фестивалі їздили за свій кошт, Україну гідно представляли.

Наші малюки залишали Гідропарк, із насолодою нюхаючи власні долоні — запах коня виявився для декого привабливішим від будь-якої парфумерії.

Приблизно навесні минулого року колишнім «Мисливцем» та околицями заволоділи нові господарі. Чи не з цим пов’язана екстрена, протягом дня, евакуація театру «у карантин з лептоспірозу»?

Лептоспіроз — хвороба, смертельна для людини. Я з повагою визнаю вагомі докази поважних спеціалістів на користь кандидатури коня як переносника цієї «щурячої» хвороби. Та навіть якби в коней «Скіф-Арту» була сибірка, все одно заслуговує на особливу увагу факт відправлення «скіфів» «у карантин» на... Київський іподром, до іншого кінського поголів’я. А там «скіфських» конячок негайно визнали «практично здоровими» і послали на службу ...до гетьмана України Івана Степановича Мазепи-Колединського з роду Курчів.

Старий гетьман не лише за життя був великим благодійником. Він і через сотні років після власної смерті зумів нашептати щось про вітчизняні кінні шоу вітчизняному ж кінокласикові Юрію Іллєнку. Особливе ставлення до коня в Мазепи напевно було пов’язане з неприємними спогадами і чудесним порятунком. У юності його, відомого донжуана, голим прив’язав до спини буйного коня (чи коней, думки розбігаються) якийсь невеликодушний рогоносець. Обдерся пан Іван пристойно, але винна в цьому була буйна вітчизняна флора, а не культурна домашня фауна. Кінь Мазепу тягав — але не погубив, а, можна сказати, врятував.

І ось тріумф Кінного театру «Скіф-Арт» на зйомках «Мазепи», у полях і на галявинах Чернігівщини. Фільм не лише дав нове життя кіностудії імені Довженка і підтримав штани нашим славним кіннотникам, а й навіяв якісь радісні мріяння. Про «поні-класи» для молодших школярів і кінні класи — для старших. Про кавалерійський полк на батьківщині домашнього коня за типом «мосфільмівського». Про відтворення і розвиток цілком нашого виду спорту — «скіфської стрільби», стрільби з лука на скаку і з місця із сідла по нерухомій і рухомій мішені.

Кінь служить не лише в селі, на племзаводах та іподромах. Він знадобиться не лише на нечастих кіно-, телезйомках чи в лавах муніципальної міліції, а й у цивільній єгерсько-заповідній справі, і при охороні таких різних за рельєфом священних кордонів нашої батьківщини — України.

А шлях до себе як до особистості, члена сім’ї та частини народу і природи стає значно коротшим завдяки коню. Аргументи автолюбителів і «юзерів» мені особисто малодоступні. Любити «залізо» — означає, за великим рахунком, любити своє відображення у дзеркалі, а не Іншого. Кінь — це Інший. Щоб спілкуватися з ним, треба трохи змінити кут зору. А ще — для Іншого потрібно відкрити своє серце. А ось це нам зробити дедалі важче.

А для початку, вибираючись на стайню, все ж захопіть із собою грудочку рафінаду. Навіть якщо з коня, якому дістанеться цукор, не виліпили і ніколи не виліплять монумента.