ПАТЕРИК. ДЕСЯТЬ МІЛЬЯРДІВ СЕКУНД

Навіть трохи менше.
9 467 280 000.

157 880 000 хвилин. 2 629 800 годин. 109 575 днів і стільки ж ночей.

Триста років.

Наш сленг уже давно поповнився запереченням-відмовою-відчуженням: «Мені це триста літ було потрібно». У сенсі: «В гробу я все це бачив».

Триста років люди не живуть. Ну, за Писанням, вік Мафусаїла — близько тисячоліття. Праотець Ной жив понад дев’ятсот років, а вже Авраам — 175. Тобто колишні «триста літ» канули безповоротно. Жодних свідків.

Рік, коли до Москви завезли перші годинники-куранти, рік перед першою регулярною газетою в Московському царстві, другий рік календаря від Різдва Христового та цивільного алфавіту...

Рік, коли закарпатський русин-гравер Леонтій Тарасевич вирізав у Лаврі дошки для нового видання «Києво-Печерського Патерика», віддалений від наших інтернетів, клонів та «євро» саме на стільки секунд і років.

Повернення Апостола

У козаків, взагалі у людей служивих, був власний вимір часу — за воєнними кампаніями. Не 1700—1701 роки, а Ругодівський похід. Розгром Петра під Нарвою, блукання Ліфляндією полковника Михайла Боруховича з Гадяцьким полком, полковників Іскри, Обідовського з 2000 запорожцями змусили аборигенів згадувати страхіття часів Смути. І «городові», і січовики терпіли від іноземного начальства все, аж до «пускання під лід» — усе це вмістилося у два слова.

Проте у відкритому полі першу реальну перемогу в Північній війні вправний «неквапливець» Борис Шереметєв вигріб із вогню шаблями «кінноти черкаської». 29 грудня 1701 року.

Миргородський полковник Данило Апостол із 17 тис. козаків і регулярними російськими частинами оточив полки Шліппенбаха під Ерестфером і змусив їх тікати. «Призом» були 2 тис. полонених шведів. Звичайно, генерал-фельдмаршальське звання та орден Андрія Первозваного отримав за Ерестфер усе-таки Шереметєв. Біблійно виснажені козацькі полки відпустили добиратися додому як Бог дасть.

Чи йшов Данило Апостол до рідних Сорочинців через Київ, чи вибрав шлях коротший, про це мовчать і Самуїл Величко, і Грабянка, і таємничий Самовидець, хоча цей останній закінчив свій літопис саме 1702 роком. Якщо полковника Миргородського мучило сумління за воєнні «втрати», він цілком міг «за обіцянкою» затриматися у слов’янському Єрусалимі. І тут його вразив би зовсім невійськовий розмах храмового будівництва.

На гравюрі Леонтія Тарасевича в «Патерику» 1702 року — освячення Великої церкви (Успенського собору) Києво-Печерської лаври у ХІ столітті. Та для сучасника гравюра могла здаватися якщо не зображенням із натури, то уявлюваним завершенням поточної реконструкції. Лавра була першою серед рівних у розквіті. І навіть якщо Апостол не заїжджав до Києва, то скрізь — у Переяславі, Лубнах, Полтаві, слобожанських Сумах — зводилася й освячувалася краса поза секундами та роками. Потужна державна рука вочевидь готувала, у рік моровий і воєнний, Україну до життя, затвердженого та благословенного небесами.

Чий це був задум, якими тривогами і сподіваннями живився, Апостол зрозумів лише через три-чотири роки. Чого вартий пасаж із таємного послання гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика Стефану Яворському: полковник Данило особисто перекопав лаврську бібліотеку у пошуках «Гадяцьких статей» гетьмана Виговського з польською короною 1658 року! Апостол шукав гарантій самостояння своїх країни і війська. Через чверть століття, при малолітньому Петрі Другому, Апостол стане останнім гетьманом України з бойовим козацьким минулим. Проте тепер, на початку століття, полковник не наважився б на жодні прояви дисидентства, якби не відверте благословення його патрона і храмобудівника — Івана Степановича Мазепи.

На кожного Івана — свій Петро

Зиму 1701—1702 років гетьман Мазепа проводить у Москві. Там другий за ліком кавалер ордена Андрія Первозваного пожинає лаври Великого Друга Москви (Петербург буде закладений лише через півтора року на землях, відбитих у шведів спільними зусиллями).
60-річного Мазепу не змушують упиватися «до подиву» на засіданнях «Всешутейшего Собору» 30-річні хазяї. Побачивши, що відбувається, екстра-аристократ Мазепа не може не крутити дулі з-під поли.

Відгулявши зиму, Петро з почтом вирушають «Осударевим шляхом» із царевичем Олексієм, військами та почтом прикривати від шведів Архангельськ. Мазепа відбуває до Батурина, сповнений досить виразних передчуттів.

Виростають собори. Ріже граверні дошки Леонтій Тарасевич. А 23 березня 1702 року «Газет де Франс» поміщає сенсаційне повідомлення: «Листи з України принесли звістку про повстання козаків проти царя під впливом кримських татар через те, що цар позбавив волі гетьмана Мазепу, владаря козаків. Повстанці захопили і зруйнували замки, вибудувані царем на Дніпрі. Козаки спільно з татарами мають намір вирушити на Москву»... Через два тижні і через місяць — повідомлення про рух Мазепи на Москву... Інтрига, «деза» чи віщування?. .

Київ-Ікар під сонцем

Л. Тарасевич перетворює «Патерик» на зримий путівник сучасним йому Києвом. Краєвиди з лівого берега Дніпра, печери, храми, впізнавані, та зовсім не давньоруські. Місто, в якому шумить лише Поділ («Місто Києвоподіл»), в інших «містах»-частинах — статечна рутина.

Царський указ зустрічати Новий рік 1 січня серйозно сприймають лише служиві люди. Міщани вже відсвяткували 1702 рік...1 вересня, на Симеона Стовпника. Житнєторжські перекупки вже «оженили Семена», поливаючи сивухою двометровий будяк у яблуках і пряниках, увінчаний запаленою свічею. Цехові тієї самої ночі «женили свічку» у майстернях і цехових хатах і теж бенкетували навколо деревця зі свічею.

Тільки Академія зустрічала Новий рік в один з нами час, але...заупокійною службою. 31 грудня — день смерті патрона Академії митрополита Петра Могили. Академія має потужний «дах» в особі ієрархів і викладачів, узятих Петром просвіщати Московію. Петро щойно дав ректору право попереднього розбирання судових справ студентів до передачі їх російському воєводі. Чи то не паростки академічної свободи? Пахне свіжою фарбою новий, поки що одноповерховий академічний корпус.

Та вранці спудеї виходять на Поділ лише групами — самотність може призвести до «втрати живота свого». Триває столітня війна студентів із міщанами. Ті традиційно вважають Академію... розсадником єресі. Колядувати студенти підуть загонами з «дрючками». І знову колеги знайдуть у завулку вранці якого-небудь Хому Брута з проламаною головою...

Повсталий Сергій, Семен Палій і прабаба Мотрона

Парадокс 1702 і 2002 років — культура може розвиватися лише «у катівні»...Тобто за стіною — монастирською (а Леонтій усе ріже свої гравюри), фортечною, замковою... Курені, які стоять у чистому полі, можуть претендувати тільки на ефемерне, що тішить тут і нині, мистецтво: розписні печі, скрині, вози, образи в «червоних кутках»... Щоб не змітало вітром кочівників і не душило імперським котком, таланти тягнуться під захист «своїх» стін.

Коли ті довго їх не впускають, настає чергова «Руїна». У нашому земному раю вона стала поганою звичкою. Притому що вона нам «триста років потрібна»...

Чернець Сергій із «Києво-Печерського Патерика» порушив церковний статут. Прямо посеред церковної служби його й ангел мечем покарав, і чорти розірвали. Леонтій Тарасевич передав увесь жах окаянного Сергія у гравюрі. Прощення немає Сергію!..

…Підконтрольна Москві Київщина закінчується взимку 1701—1702 років на річці Ірпінь. У «польському місті Фастові» вже не перший рік виростає столиця «іншої України» — козацької України Семена Палія. Уже років сім як фастівський полковник Семен Гурко-Палій вписує до козацьких компутів усіх бажаючих. Козачить і відпускає на королівську службу — «піхота від мене не відстане, одягнеться і назад повернеться». Палій уміло захищається від короля, з яким веде складну інтригу, і від коронного гетьмана, від якого інколи відбивається зброєю. Відтак, за його запевненням, «нині все Полісся видане на військо козацьке».

Того року, коли взимку на раді було вирішено повстати проти магнатського війська й об’єднати Лівий берег Дніпра з Правим, до Палія приводить свого сина снітинський посполитий Сергій. Він збирається порвати зі старим світським статутом, за яким його діти були чиєюсь власністю.

Жодних проблем! — син був уписаний до фастівського полкового компута як Сергієнко.

Далі було відчайдушне повстання 1702 року. Потоплені в крові шляхетські Біла Церква, Немирів, Бар, Буша, Рашків, Старокостянтинів... Записи в поминальниках польських і пінкосах єврейських погано читаються від сліз, якими їх залив хтось останній в общині.

А далі Мазепа переходить на Правий берег, захоплює Палієві міста, Палій проводить рік у батуринській «ямі» і роки — у Сибіру... Його повертають, лише щоб врізати по Мазепі на Полтавському полі. Він б’є і йде з політичної арени. Там, де мав, як у популярному нині «Горці», залишитися лише один — не залишається жодного.

Правий берег відданий короні польській за Прутським миром. Сергієнкові діти повертаються в рабство. Пружина знову стискається, щоб розпружитися через двісті років і добити славнозвісний снітинський рід. Восени 1918— у 1919 році Правий берег повстає на чужий йому Київ і входить у нього, все змітаючи на своєму шляху. Остання у роду Мотрона Сергієнко, яка перебралася зі Снітинки до Києва, служить годувальницею в міській сім’ї і збирає по копійці на будинок для своїх чотирьох дітей.

Приходять поживитися з чорного ходу, юрбою. Вирізано всю сім’ю — і з нею годувальницю Мотрону Сергієнко.

Моя прабаба.

Їхніх могил з прадідом, що помер того самого року, я досі не знайду на Солом’янському кладовищі.

«Ми — частина тих, кого втратили». Це проста, як удар ножа, фраза з епіграфа до популярного фільму — як тире між 1702-м і 2002-м роками. Серед 7—8-тисячного населення Києва 1702 року можуть жити, теоретично, до 2048 ваших, люб’язний читачу, прямих предків. Це простий арифметичний підрахунок 12-го від вас покоління.

«Патерик», у першому значенні слова, — «Книга Батьків».

У кожному разі, вас розділяють лише десять мільярдів секунд. Ні, ще менше.