ШУМ У КАНАЛІ ЗВ’ЯЗКУ ПРОЛЕГОМЕНИ ДО ЗБІРКИ ІБТ «ТЕКСТ 90-Х: ГЕРОЇ ТА ПЕРСОНАЖІ»

1. Жодної особистої неприязні до Ігоря Бондаря-Терещенка (надалі ІБТ) я не відчуваю. Понад те: у мене немає жодної причини для такої неприязні. І навіть понад понад те: нерідко ІБТові «правописні викрутаси», лексичні ігри, синтаксичні конструкції або, сказати б, соціокультурні метафори викликають у мене щире захоплення. А вже коли ІБТ береться за наше сизо-неньківське тарасолюбіє, я готовий обійняти його як брата і повторювати з ним в унісон: «Розгубленість, неспокій і проста дитяча злоба — ось що запанувало віднедавна у нашому офіційному літературознавстві». Або: «Теперішнім «захисникам Шевченка» все важче буває захистити поета перш за все від свого власного, тривіяльного потрактування творчості їхнього кумира. Адже нині це потребує зовсім іншого аналітичного апарату, інших уявлень про дисциплінарні антропологічні конструкції, інших теоретико-методологічних ресурсів, якими той самий О.Сизоненко не володіє і не хоче володіти».

Єдине, що тут трохи дивує, це несподівана коректність ІБТа, бо розглянута ним Сизоненкова стаття «Міфоноші і адвокати» заслуговує на значно пристраснішу відповідь. Або навпаки: на зачароване мовчання, оскільки насправді зовсім не легко адекватно відреагувати на текст, у якому стверджується, що стратегію розвінчування Кобзаря «розробив Аллен Даллес 1945 р. перед останніми залпами Другої світової війни». Мамцю моя, таж діти малі знають, що всілякі структуралізми та іншу міфокритичну заразу придумав не Даллес, а Черчілль, і не в 45-му, а у 18-му році! Але в принципі велику частину ІБТових формулювань я мушу визнати слушною і вартою якнайактивнішого пропагування. Водночас у його книзі наявні й зовсім інші пасажі, про що згодом.

2. Комплексом у популярному (народному) психоаналізі заведено називати «організовану сукупність афективно навантажених уявлень і спогадів, частково чи цілком несвідомих». Комплекси бувають різні: комплекс кастрації, комплекс невдахи, комплекс меншовартості… Про наявність таких комплексів у психіці людини свідчить афектована реакція на певне слово-стимул. Приміром, якщо пересічному індивідові сказати слово «сокира», то він згадає, що треба б дров на зиму нарубати. Або — якщо аж такий грамотний — зацитує «У Бога за дверима». Інакше відреагує, скажімо, Родіон Раскольніков: почне щось верзти про якусь бабцю, про Наполеона, а потім взагалі як зарепетує: «тварь лі я, — заридає, — дрожащая ілі право імєю?!» Оце й буде афект. Ага, ще можна вдатися до такого експерименту: підійти тихенько до ІБТа ззаду — і шепнути: «Андрухович». До речі, Фройд вважав, що «людина повинна не боротися зі своїми комплексами, а пристосовуватися до них: адже саме вони покликані керувати її поведінкою у світі».

3. З погляду теорії комунікації, твір — це канал зв’язку між письменником і читачем. Ні в цьому (літературному), ні в будь-якому іншому виді спілкування ідеальних каналів не буває: завжди втрутиться хоч незначний, але шум, тобто щось таке, що перешкоджає стовідсотковому розумінню — від буквального шуму в телефонній слухавці до друкарських перформансів, від авторських похибок у кодуванні інформації до читацької неспроможності код розшифрувати. Зрозуміло (і це визнає сам ІБТ), що літературний критик мав би відігравати тут роль посередника, який сприяє здійсненню комунікативного акту, а не ускладнює його. Інакше кажучи, критик повинен уміти перекодовувати повідомлення з імпліцитно-образної мови письменника на експліцитно-понятійну мову уявного читача таким чином, щоб усунути бодай той «шум у каналі зв’язку», який можна усунути. Очевидно, що ця операція — не з надто простих, бо вимагає від критика володіння і авторським, і читацьким кодами. Таких критиків нам явно бракує, відповідно й сама критика в наших періодичних виданнях має подекуди вельми жалюгідний вигляд: за неї часто беруться люди «від сохи і верстата», які (певно, разом із редакторами) вважають, що розрізняти літери і вміти читати художні тексти — це одне і те ж саме. Так і «літоглядають»: подібно до гоголівського Порфирія, який, замість вичесати бліх із цуценяти, ще й своїх йому напустив. (Щоправда, у нас нині й письменників до бабая розвелося, які вважають, що складати літери — це і є художньо писати. Але то вже інша тема).

Чи не належить ІБТ до тих недолугих критиків? Отож бо й воно, що ні. Хто-хто, а він точно володіє достатнім арсеналом теоретичних знань і практичних умінь для здійснення яких завгодно критичних операцій. Він їх, власне, і здійснює, майстерно користаючи з еклектизму епохи: коли вигідно, з нами Дерріда, коли ні — припустимо, Гайдеггер; коли треба похвалити свого, тоді «новизна сьогодні — у спілкуванні, комунікації, системі взаємнень тощо», коли треба роздовбати чужого, тоді все зводиться до симулякрів з фуршетами і констатується відсутність нових «поважних речей». Відтак унеможливлюється не лише перемога над ІБТом у дискусії, а й сама дискусія: він і в постмодерністських водах добре горить, і во г-ні офіціозу не зле плаває. Можна, як Леонід Фінкельштейн, писати відкриті листи з погрозою неподавання руки, можна, як Олег Кочевих, мріяти про дружній хук іншою рукою — ІБТ все одно залишиться неушкодженим. Та, як на те, він сам про себе стільки написав, що хтось вразливіший на його місці вже давно б зібрав схвильовану прощальну вечірку. А тим часом ІБТ живий і, подейкують, душевно здоровий.

Тому він належить до критиків значно капосніших — тих, що напускають своїх бліх навмисно, аби остаточно спантеличити і так дезорієнтованих читачів. До прикладу: «Під поетичністю автор сих рядків розуміє таке ставлення людини до власного світосприйняття, що визначує сюжети прози та есеїстики «смолоскипівських» антологій», — пише ІБТ. Що кому не ясно? І, звичайно, він не забуває водночас звинуватити критику в наплюванні на читача. Але що ж отримує в сухому осаді читач «Тексту 90-х»? Він отримує суцільний шум під назвою ІБТ. Бо в пам’яті від статті про Жадана залишається інформація про те, як дорогою з Києва ІБТ читав на верхній полиці «Історію бритів», поки Жадан шукав, з ким би допити подаровану Кокотюхою пляшку. Від статті про Андруховича — про те, що ІБТ у Москві відвідував поетичний семінар, а у Львові йому (ІБТу) заплатили чи ні. Від статті про Цибулька — про те, що ІБТ плаче, коли лунає вступ до виходу матадора в другій дії «Циганії». Від статті, мабуть, про критиків-двотисячників «Молода шпана» — про лист Жулинського до ІБТа… І так — 64 рази: про себе у третій особі (наразі — однини).

А втім, є в книзі й дещо неприємніше за шум. Зокрема рефлексії на «вечірки, гранди та імпрези, влаштовані збубабілими олігархами (чи пак, даруйте, патріярхами) від літератури», а особливо — «портрети» найуспішніших з-поміж наших письменників, як-от тих же Андруховича, Жадана чи Забужко. Певно, мало хто сумнівається, що брак строгої «гамбурзької» критики перш за все шкодить саме «розкрученим» авторам. Але навряд чи виправлять ситуацію й ось такі наїзди: «Слід зауважити, що сьогоднішня радикальність декого з наших бубабістів — це свійська тваринка існуючого режиму… Тому-то подібного кшталту «радикальність» люблять насвітлювати в газетах і показувати по TV, адже її відбубабілий представник приручений і не злий, як тваринка в тибетському храмі, і під нього, перверсійного, як і під акомпан’ямент парляментських розборок більше жуйки і шампуню продати можна».

І хто це пише? Достойник, який обурювався PR-критикою через «зниження предмету розмови завдяки зведенню його до інших контекстів»? Здається, це вже й шумом у каналі зв’язку не назвеш. Сморід, дорогі регіональні товариші, тривіальний каналізаційний сморід — ось як це називається. Звідкіля воно таке? — міг би запитати якийсь припадковий мандрівний асенізатор. Достеменно невідомо. Але, можливо, варто повернутися до п.2.