Нормальне літературознавство

20 січня запам’ятається мені двома подіями, між якими існує, щонайменше, символічний зв’язок. Перша, ясна річ, відбулася у Верховному суді, де було юридично доведено, що істоти, які вважають себе постраждалими від ними ж організованих фальсифікацій, є тими, за кого ми їх і так мали. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Подія друга — це презентація книжки «Тексти і маски» в актовій залі Києво-Могилянської академії. Точніше сказати, не стільки презентація (все-таки це не найбільш науковий із-поміж жанрів), скільки сама поява нової збірки праць Григорія Грабовича — «гарвардського професора», який, за словами Тамари Гундорової, відіграв центральну роль у «майже тектонічних змінах в академічному українському літературознавстві» останніх років. Власне, звертаю тут увагу на слово «майже», бо якби ці зміни були дослівно тектонічними, то вони б цілком охопили і «фізичні властивості», і структуру нашого академічного літературознавства, про що тим часом можемо лише мріяти. Але принаймні мріяти вже можемо — зокрема й завдяки рішенню Верховного суду, і — не в останню чергу — завдяки тривалим та багатогранним зусиллям Григорія Грабовича. Ось такий зв’язок.

Наважуся стверджувати, що, досі епатажна, з погляду «академічного істеблішменту», оригінальність Грабовича полягає в його нормальності. Звичайно, суто теоретично це твердження неважко спростувати: мовляв, норма — не діагноз, вона відносна і визначається статистично, бо в кожній хаті своя й правда і т.ін. Практично ж нормальний науковий світ такої риторики не сприймає, оскільки чітко відрізняє «хати», в яких існує стійка традиція самоконтролю, підготовки високоякісних учених, а також викриття фальшивок і плагіату, від інших — із не менш стійкою традицією хабарництва, окозамилювання й фальшування. Коротше кажучи, що для велесовода Клочека — наука, те для самої науки — смерть. А смерть для науки — це совкові етика з поетикою, проти яких уже багато років веде свою боротьбу Григорій Грабович.

Тут, очевидно, є сенс трохи зупинитися на понятті совковості. Якби ця совковість, по-перше, збігалася з Радянським Союзом і, по-друге, існувала лише у відкритих формах, то вже й говорити не було б про що. Але вона, по-перше, не збігається, і незаперечним доказом того є якраз «проблема Грабовича» в очах нібито незалежного українського літературознавства (окремі виїмки, як любить повторювати пан Григорій, лише підтверджують правило). А по-друге, ще невідомо, хто і що прийде на зміну кучмістському істеблішменту, бо совковість іноді маскується під щось цілком, здавалося б, протилежне. Наприклад, під патріотизм та національну ідею. У принципі, патріотизм — річ хороша, і навіть якщо хтось у цьому ще сумнівався, то тепер, після Майдану, сумніватися перестав. Погано інше: коли заради патріотизму доводиться називати фальшивки видатними пам’ятками нашої давнини; коли замість нюансованого естетичного аналізу застосовується прямолінійний утилітарний підхід, спроможний зі складної поліфонії твору вичленувати хіба сумнівної якості політичну ідею; коли убога нативістична методологія оголошується єдино правильною тощо. Одне слово, погано, коли за літературу береться, сказати б, Олег Тягнибок. Тобто, перепрошую, Петро Іванишин. Єдине, що у цьому всьому добре, — це відносно легка можливість продемонструвати генетичну і типологічну спорідненість такого літературознавства з есесерівською «наукою» 30—50-х років.

Але буває й дещо цікавіше, як от, наприклад, ІБТ. Подейкують, що ІБТ — це абревіатура, за якою приховується Ігор Бондар-Терещенко. Втім, точно знати не дається, оскільки всі дослідження Ігоря Бондаря-Терещенка саме ІБТові й присвячені. «Але до чого тут совок? — запитає обізнаний читач. — Невже самої присутності на сторінках «Літературної України» досить, щоб звинуватити певного автора в совковості? Зрештою, не місце прикрашає людину, а навпаки». Відповідаю: щодо ІБТа в контексті «Літературної України», то я б наразі не ризикнув встановлювати, хто з них кого прикрашає. Важливіше, що вони просто знайшли одне одного — та й уже. Що ж до совковості, то, на відміну від однозначного, мов енкаведистський постріл, Іванишина, ІБТ творчо розвиває наукові традиції пізньобрежнєвських часів, коли слова взагалі втратили будь-який сенс і зв’язок із реальністю. Тож не виключено, що ІБТ — це ніякий не Ігор Бондар-Терещенко, а літературно-критична маска Нестора Шуфрича.

Я це до того веду, що Тягнибок і Шуфрич (у сенсі Іванишин та ІБТ) є виразниками хоч позірно й різних, але сутнісно однаково безнадійних для науки тенденцій. І якщо котрась із них (або, як це у нас буває, обидві разом) запанує в новому літературознавчому істеблішменті, то ми незабаром ностальгійно згадуватимемо Новиченка з Наєнком, як згадували Кравчука за часів Кучми. А це означає, що протиставлений обом криптосовковим тенденціям «дискурс Грабовича» знову максимально актуалізується. Звісно, попри непересічну полемічну вправність, відзначену, зокрема, під час згаданої презентації Ростиславом Семківим, до персональної полеміки з нашими героями Грабович опуститися не може: трохи не та вагова категорія. Але в оточенні незліченних прикладів псевдонауки його праці, у тому числі й зібрані в «Текстах і масках», самим фактом свого існування показують, що таке нормальне літературознавство світового рівня.

Секрет подібного літературознавства надається до засвоєння. Він полягає в одночасному виконанні трьох вимог. Вимога перша — формальна: Григорій Грабович демонструє, що науковий текст, залишаючись строго науковим, не мусить бути смертельно нудним. При цьому важливо не впадати в «моветон», тобто ані в спрощення складного, ані в ускладнення простого: смак у науці — це адекватність об’єктові дослідження. У глибшому — структурному — розумінні, форма — це ще й спосіб організації матеріалу, поєднання «синтагматичної» послідовності з «парадигматичною» міжрівневою грою, що навряд чи досяжне без належного логіко-філософського вишколу. Водночас культура форми вже свідчить про зміст: щоб добре викласти думку, її, як мінімум, треба мати.

Таким чином, вимога друга стосується змісту — знову ж таки, у широкому розумінні. Грабович ніколи не береться за безпроблемні питання. Така похвала звучить дико для західного наукового вуха: звичайно, а на які ж іще питання треба давати відповіді? Навіть студентська курсова робота мусить розглядати щось невирішене, це — аксіома. Але на практиці ця аксіома далеко не скрізь спрацьовує, бо одна з найхарактерніших рис совкового літературознавства — це списування тонн паперу, наслідком якого є «доведення» наперед відомого результату і сумлінне оминання питань дражливих, «непевних» — таких, як структура і семантика Шевченкового міфу, «валенродизм» Франка, роздвоєння і маскування наших класиків, «загадковість» механізмів формування національного канону, можливість/неможливість створення «наративної» історії української літератури, автентичність/підробність «Слова о полку Ігоревім» та багато інших питань, що постають на перетині теорії, історії і літературної критики. Ними й займається Грабович. То чи слід дивуватися, що його суто наукові дослідження виявляються насправді цікавими і викликають резонанс не лише в літературознавчих колах?

Нарешті, вимога третя — це, так би мовити, екзистенційна вкоріненість у тому, про що ти пишеш. Щодо «Текстів і масок» влучно висловилася та ж Тамара Гундорова: «У певному сенсі, всі вміщені у цю книжку есеї демаскують символічну автобіографію самого Грабовича: і франківсько-міцкевичівські національні колізії, і львівський ностальгійний топос, і демонізм як спосіб маскування власної окремішності, і «невеличка драма з теорією», і давній роман з англійською літературою». Можна б додати, що коли і в передмові до ще не виданої збірки есеїв Еліота Грабович пише про «право на критику, яке становить цінність, вищу навіть за канон і за всю ту суспільну злагоду й колективну мудрість, які буцімто за ним стоять», то він, мабуть, також не лише Еліота має на увазі. У такий спосіб замикаються життєві сюжети: біографія надає професії сили, а професія біографії — сенсу, вони гармонізуються, зростаються і врешті-решт витворюють цілісність під назвою «доля». Приблизно так виглядає нормальне літературознавство, і якщо воно прийде на зміну тому совковому, яке у нас досі перебувало на провідних ролях, то це означатиме, що Верховний суд недаремно не спав ніч на 20 січня.