Нормальне літературознавство

28 сiчня, 2005, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 3, 28 сiчня-4 лютого 2005р.
Відправити
Відправити

20 січня запам’ятається мені двома подіями, між якими існує, щонайменше, символічний зв’язок. Перш...

20 січня запам’ятається мені двома подіями, між якими існує, щонайменше, символічний зв’язок. Перша, ясна річ, відбулася у Верховному суді, де було юридично доведено, що істоти, які вважають себе постраждалими від ними ж організованих фальсифікацій, є тими, за кого ми їх і так мали. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Подія друга — це презентація книжки «Тексти і маски» в актовій залі Києво-Могилянської академії. Точніше сказати, не стільки презентація (все-таки це не найбільш науковий із-поміж жанрів), скільки сама поява нової збірки праць Григорія Грабовича — «гарвардського професора», який, за словами Тамари Гундорової, відіграв центральну роль у «майже тектонічних змінах в академічному українському літературознавстві» останніх років. Власне, звертаю тут увагу на слово «майже», бо якби ці зміни були дослівно тектонічними, то вони б цілком охопили і «фізичні властивості», і структуру нашого академічного літературознавства, про що тим часом можемо лише мріяти. Але принаймні мріяти вже можемо — зокрема й завдяки рішенню Верховного суду, і — не в останню чергу — завдяки тривалим та багатогранним зусиллям Григорія Грабовича. Ось такий зв’язок.

Наважуся стверджувати, що, досі епатажна, з погляду «академічного істеблішменту», оригінальність Грабовича полягає в його нормальності. Звичайно, суто теоретично це твердження неважко спростувати: мовляв, норма — не діагноз, вона відносна і визначається статистично, бо в кожній хаті своя й правда і т.ін. Практично ж нормальний науковий світ такої риторики не сприймає, оскільки чітко відрізняє «хати», в яких існує стійка традиція самоконтролю, підготовки високоякісних учених, а також викриття фальшивок і плагіату, від інших — із не менш стійкою традицією хабарництва, окозамилювання й фальшування. Коротше кажучи, що для велесовода Клочека — наука, те для самої науки — смерть. А смерть для науки — це совкові етика з поетикою, проти яких уже багато років веде свою боротьбу Григорій Грабович.

Тут, очевидно, є сенс трохи зупинитися на понятті совковості. Якби ця совковість, по-перше, збігалася з Радянським Союзом і, по-друге, існувала лише у відкритих формах, то вже й говорити не було б про що. Але вона, по-перше, не збігається, і незаперечним доказом того є якраз «проблема Грабовича» в очах нібито незалежного українського літературознавства (окремі виїмки, як любить повторювати пан Григорій, лише підтверджують правило). А по-друге, ще невідомо, хто і що прийде на зміну кучмістському істеблішменту, бо совковість іноді маскується під щось цілком, здавалося б, протилежне. Наприклад, під патріотизм та національну ідею. У принципі, патріотизм — річ хороша, і навіть якщо хтось у цьому ще сумнівався, то тепер, після Майдану, сумніватися перестав. Погано інше: коли заради патріотизму доводиться називати фальшивки видатними пам’ятками нашої давнини; коли замість нюансованого естетичного аналізу застосовується прямолінійний утилітарний підхід, спроможний зі складної поліфонії твору вичленувати хіба сумнівної якості політичну ідею; коли убога нативістична методологія оголошується єдино правильною тощо. Одне слово, погано, коли за літературу береться, сказати б, Олег Тягнибок. Тобто, перепрошую, Петро Іванишин. Єдине, що у цьому всьому добре, — це відносно легка можливість продемонструвати генетичну і типологічну спорідненість такого літературознавства з есесерівською «наукою» 30—50-х років.

Але буває й дещо цікавіше, як от, наприклад, ІБТ. Подейкують, що ІБТ — це абревіатура, за якою приховується Ігор Бондар-Терещенко. Втім, точно знати не дається, оскільки всі дослідження Ігоря Бондаря-Терещенка саме ІБТові й присвячені. «Але до чого тут совок? — запитає обізнаний читач. — Невже самої присутності на сторінках «Літературної України» досить, щоб звинуватити певного автора в совковості? Зрештою, не місце прикрашає людину, а навпаки». Відповідаю: щодо ІБТа в контексті «Літературної України», то я б наразі не ризикнув встановлювати, хто з них кого прикрашає. Важливіше, що вони просто знайшли одне одного — та й уже. Що ж до совковості, то, на відміну від однозначного, мов енкаведистський постріл, Іванишина, ІБТ творчо розвиває наукові традиції пізньобрежнєвських часів, коли слова взагалі втратили будь-який сенс і зв’язок із реальністю. Тож не виключено, що ІБТ — це ніякий не Ігор Бондар-Терещенко, а літературно-критична маска Нестора Шуфрича.

Я це до того веду, що Тягнибок і Шуфрич (у сенсі Іванишин та ІБТ) є виразниками хоч позірно й різних, але сутнісно однаково безнадійних для науки тенденцій. І якщо котрась із них (або, як це у нас буває, обидві разом) запанує в новому літературознавчому істеблішменті, то ми незабаром ностальгійно згадуватимемо Новиченка з Наєнком, як згадували Кравчука за часів Кучми. А це означає, що протиставлений обом криптосовковим тенденціям «дискурс Грабовича» знову максимально актуалізується. Звісно, попри непересічну полемічну вправність, відзначену, зокрема, під час згаданої презентації Ростиславом Семківим, до персональної полеміки з нашими героями Грабович опуститися не може: трохи не та вагова категорія. Але в оточенні незліченних прикладів псевдонауки його праці, у тому числі й зібрані в «Текстах і масках», самим фактом свого існування показують, що таке нормальне літературознавство світового рівня.

Секрет подібного літературознавства надається до засвоєння. Він полягає в одночасному виконанні трьох вимог. Вимога перша — формальна: Григорій Грабович демонструє, що науковий текст, залишаючись строго науковим, не мусить бути смертельно нудним. При цьому важливо не впадати в «моветон», тобто ані в спрощення складного, ані в ускладнення простого: смак у науці — це адекватність об’єктові дослідження. У глибшому — структурному — розумінні, форма — це ще й спосіб організації матеріалу, поєднання «синтагматичної» послідовності з «парадигматичною» міжрівневою грою, що навряд чи досяжне без належного логіко-філософського вишколу. Водночас культура форми вже свідчить про зміст: щоб добре викласти думку, її, як мінімум, треба мати.

Таким чином, вимога друга стосується змісту — знову ж таки, у широкому розумінні. Грабович ніколи не береться за безпроблемні питання. Така похвала звучить дико для західного наукового вуха: звичайно, а на які ж іще питання треба давати відповіді? Навіть студентська курсова робота мусить розглядати щось невирішене, це — аксіома. Але на практиці ця аксіома далеко не скрізь спрацьовує, бо одна з найхарактерніших рис совкового літературознавства — це списування тонн паперу, наслідком якого є «доведення» наперед відомого результату і сумлінне оминання питань дражливих, «непевних» — таких, як структура і семантика Шевченкового міфу, «валенродизм» Франка, роздвоєння і маскування наших класиків, «загадковість» механізмів формування національного канону, можливість/неможливість створення «наративної» історії української літератури, автентичність/підробність «Слова о полку Ігоревім» та багато інших питань, що постають на перетині теорії, історії і літературної критики. Ними й займається Грабович. То чи слід дивуватися, що його суто наукові дослідження виявляються насправді цікавими і викликають резонанс не лише в літературознавчих колах?

Нарешті, вимога третя — це, так би мовити, екзистенційна вкоріненість у тому, про що ти пишеш. Щодо «Текстів і масок» влучно висловилася та ж Тамара Гундорова: «У певному сенсі, всі вміщені у цю книжку есеї демаскують символічну автобіографію самого Грабовича: і франківсько-міцкевичівські національні колізії, і львівський ностальгійний топос, і демонізм як спосіб маскування власної окремішності, і «невеличка драма з теорією», і давній роман з англійською літературою». Можна б додати, що коли і в передмові до ще не виданої збірки есеїв Еліота Грабович пише про «право на критику, яке становить цінність, вищу навіть за канон і за всю ту суспільну злагоду й колективну мудрість, які буцімто за ним стоять», то він, мабуть, також не лише Еліота має на увазі. У такий спосіб замикаються життєві сюжети: біографія надає професії сили, а професія біографії — сенсу, вони гармонізуються, зростаються і врешті-решт витворюють цілісність під назвою «доля». Приблизно так виглядає нормальне літературознавство, і якщо воно прийде на зміну тому совковому, яке у нас досі перебувало на провідних ролях, то це означатиме, що Верховний суд недаремно не спав ніч на 20 січня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК