Тарас ПРОХАСЬКО: «Я не вважаю себе професійним письменником»

Якось безглуздо представляти Тараса Прохаська читачам «Книжкової лавки». А представляти його нечитачам — ще безглуздіше. Що ж до мізансцени, то вона така: вечоріє; Івано-франківський парк культури і відпочинку, розбитий на місці старого цвинтаря; культурно прихопивши із собою Тарасового пса та дві пляшки пива, ми відпочиваємо під увімкнутий диктофон.

— Це нічого, що ми з псом?

— Знаєш, оцей старий цвинтар — одне з моїх улюблених місць у Франківську. Так, тепер тут заборонено гуляти з псами, бо це ніби парк. Але я завжди сюди приходжу з псом, і якби мене хтось спробував спинити, то я маю що відповісти. Тут лежать мої рідні, і я маю право привести на їхні знищені могили свого пса. І він має право навіть справляти тут свої потреби і бігати по траві, яка виросла з мого прадіда.

— Ти десь пишеш, що, думаючи про себе, не можеш не думати про тих, хто тебе зробив таким, як ти є. Про кого йдеться?

— Воно банально прозвучить, але про всіх, хто був узагалі. Оскільки література розлита у цілому світі, а з іншого боку — все може стати літературою, то все, що я пам’ятаю, є для мене школою.

— Наприклад, Грабал?

— Мені здається, його цікавили ті самі речі, що й мене: мовлення, людські історії, життя у розмовах як події і події як оповіді. І сам принцип його писання, його внутрішня логіка мені найближчі.

— Ми практично торкнулися теми пам’яті. В усіх твоїх книжках, незалежно від манери написання, вона є фундаментальним поняттям.

— Так, я прямо писав про те, що питання пам’яті — це єдине теоретичне питання, яке мене по-справжньому цікавить. Пам’ять — це мій головний орієнтир у житті. Я раптом усвідомив, що цілком несподівано для себе потрапив у річище єврейської традиції, єврейського ставлення до проблеми пам’яті, хоч і не читав якихось спеціальних праць з іудаїзму.

— Для тебе історична пам’ять — це пам’ять роду?

— Абсолютно. Мене цікавить історія, але тільки до тієї межі, куди ще сягає ненавмисна, жива пам’ять.

— Трипіллям не дуже переймаєшся?

— Ні, я навіть початком ХІХ століття не дуже переймаюся і не хочу досліджувати своє генеалогічне дерево далі, ніж до прадідів, які й так присутні в моїй свідомості у вигляді особисто почутих розповідей, якихось деталей побуту. Тобто мене по-справжньому не цікавить історія, давніша за кілька поколінь, історія, яку можна лише вивчити з книжок, а не почути в живих оповідях. Моє перше життєве оточення було дуже благодатним у цьому сенсі. Я змалку виховувався на таких розмовах. Мої діди брали участь у Першій світовій війні, історія їхнього життя, яка стала моїми першими дитячими знаннями, — це і є історія ХХ століття.

— У твоїй новій книжці є текст «Як я перестав бути письменником». А як ти ним бути почав?

— Мушу сказати, що саме писання тексту під назвою «Як я перестав бути письменником» уже є певним нонсенсом. Але тут важило, що той текст складається з добірки газетних публікацій, отже, я писав не зовсім так, як хотів би, а з урахуванням публіки. Ну, а почав я так: бажання стати письменником у мене виникло десь у віці 12 років, відтоді я не сумнівався, що так чи інакше, але буду писати. Не знаю, звідки це: нібито на той час я не дуже багато прочитав інших письменників і ніхто мені цього не пояснював, але, дивлячись на будь-що чи переживаючи щось, я не міг не уявляти, як це могло би бути описане. Це навіть було не якоюсь дитячою мрією, а просто констатацією факту, що так влаштована моя голова. Але тут є ще одне: я в школі не читав української радянської літератури. У цьому нема жодного геройства, і, може, там Тичину чи Рильського й треба було прочитати, але — не читав. І, відповідно, я не думав про письменництво як про соціальну роль і статус, а лише уявляв себе людиною, яка буде щось писати. Я з тим, слава Богу, витримав аж до повернення з війська, не писав ніяких школярських шкіців, «проб пера». А потім прочитав кілька віршів Стуса і сам теж кілька написав. Причому я вчився на біологічному факультеті, в немистецькій атмосфері, а з іншого боку — мені й надалі видавалося, що сучасної літератури у нас взагалі нема, тому я вважав себе мало не одиноким українським модерним поетом. І мої однокурсники теж вважали мене таким поетом, бо теж нічого про літературу не знали. А вже десь у році 1990-му я познайомився із сучасною українською поезією, побачив, що вона є, — і перестав писати вірші, хоч продовжував хотіти писати у принципі.

— Але врешті-решт довелося не лише писати, а й друкувати написане, тобто якоюсь мірою виконувати соціальну роль. Цьому, очевидно, посприяла загальна франківська атмосфера тих років: «Четвер», «станіславський феномен»?

— Ну, власне. У мене не було бажання публікуватися, бо я не вірив, що все вже так змінилося, щоб можна було робити вільну літературу. Але в 1990 році я познайомився з Юрком Іздриком. Він порозвішував на парканах оголошення про створення андеґраундного літературно-мистецького часопису. Запрошуються всі охочі. І я подумав, що оскільки це андеґраунд, то воно мені підходить, — і прийшов до Іздрика. Я приніс йому якийсь текст, він подивився і сказав, що це цікаво, але погано написано, потім ще щось забракував, аж нарешті я написав своє перше оповідання «Спалене літо», яке Юрко взяв до друку, а мене прийняв у співтворці «Четверга». А потім уже треба було писати постійно, формувати редакторську папку, робити наступні числа, і так воно все почалося.

— А яка тепер ситуація у Франківську? Залишилося щось від «феномену»?

— Залишилася передовсім добра пам’ять. І атмосфера: у Франківську добре бути чи уявляти себе письменником, бо письменників тут незле сприймають. Але «станіславського феномену» як такого вже бути не може, бо він був пов’язаний із тією історичною епохою. Просто автори доросли до того, що вже не потребують «четвергового» прикриття, кожен пішов своєю дорогою. Та й суто просторово: Іздрик нині у Львові, Андрухович — у Берліні…

— Українська, як, зрештою, і будь-яка інша література, навіть у Франківську і навіть у ті феноменально-благословенні часи, не становила якогось моноліту: завжди існують формальні чи неформальні угруповання, табори, дружба з одними проти інших. Ти натомість справляєш враження людини безконфліктної і, здається, мирно уживаєшся з усіма.

— Бо, як і в дитинстві, я не вважаю себе професійним письменником, не сприймаю себе як виконувача суспільної функції, не належу до таборів чи якихось фінансово-зацікавлених кіл, не лобіюю чиїсь інтереси. Моє ставлення до людей ґрунтується на приватних, а не на офіційних стосунках. Сподіваюся, що і їхнє до мене також. Між нами не стоїть публіцистика.

— А чи немає, бува, у твоєму підкресленому відмежовуванні від професійних письменників та офіційної літератури певного, сказати б, кокетства? Або свідомого прийому: оскільки тонни макулатури сьогодні вважаються літературою, а тисячі графоманів — письменниками, то краще називатися неписьменником, який пише нелітературу…

— І вдавати з себе такого марґінала, брата-мінорита. Можливо, тут є щось від мого улюбленого францисканства… Я не можу зараз точно сказати, як це все існує в моїй свідомості, але знаю, що, по-перше, для мене насправді неважливі книжки, у мене нема жаги писання, мені добре в такому стані обдумування, як би воно могло написатися; по-друге, я не заробляю літературою на життя; а по-третє, пишу, радше, інтуїтивно, я не володію письменницьким ремеслом.

— Попри це, ти все-таки пишеш для читача, а не для «самовираження»: якщо хочеш, я можу підтвердити цю тезу цитатами з тебе.

— Справді, я б, наприклад, не писав до шухляди. Але я пишу дуже рідко, лише коли бачу, що накопичилося достатньо, щоб це комусь розповісти. А пишучи, уявляю собі читачів, але не взагалі, а конкретно кількох людей.

— Чи не відчуваєш ти пов’язаної з читачем небезпеки для себе? З погляду «техніки письма», твої книжки — від «Інших днів Анни», через «FM Галичину» й «Непростих» і до останньої на сьогодні «З цього можна зробити кілька оповідань» — як видається, невпинно спрощуються. Це не спроба догодити читачеві?

— Гадаю, ні. З віком я сам змінююся, мені тепер набагато простіше жити на світі, ніж було у 20 років, і я вже набагато простіше можу сам собі пояснити різні речі. А ще мені не цікаво двічі писати в однаковій манері. З літературного боку, я найбільше люблю свої перші оповідання, і можна було б написати ще кілька таких книжок, як «Інші дні Анни», але це непотрібно ні мені, ні читачам. Не те щоб я страшенно хотів бути оригінальним, просто для мене важливо не лише те, що я розказую, а й спосіб, у який я це роблю. Наприклад, «Непрості» — це таке вилучення роману з роману, лаконічна конструкція, в якій, власне, нема романності. А остання книжка — це спроба максимально примітивізувати манеру оповіді.

— До речі, про останню. З неї можна було б зробити не кілька, а більше, і не оповідань, а романів: про армію, про революційно-екологічну діяльність, про Делятин, про дім і сім’ю, про діда… Ти окреслив ці сюжети і тепер навряд чи повернешся до них. Тобі їх не шкода?

— Розумієш, як я вже почав говорити, мене передусім цікавить фізіологічний аспект літератури. Я маю на увазі не зображення фізіології, а різні способи мислення і мовлення як фізіологічні процеси. Ось потік свідомості — це фізіологічний процес. Те саме можна сказати про короткий переказ, який я використав у «Непростих», про сентиментальні одкровення з «FM Галичини», про асоціативну, хоч і навмисно примітивізовану оповідь у «З цього можна зробити кілька оповідань». Це було головним. А сюжетів не шкода. Я просто зрозумів, що з дуже багатьох приватних речей все одно не зможу зробити публічної літератури: я занадто добре їх знаю, щоб задовольнитися неадекватною формою літературної розповіді про них. Тому остання книжка — це ще й спримітивізоване прощання з будь-якими літературними намірами щодо цього матеріалу.

— Про політику хочеш поговорити?

— Як кожен галичанин.

— Починаючи Революцією на граніті і закінчуючи торішнім Майданом, ти брав участь у всіх більш-менш революційних подіях останніх 15 років. І що? Доборовся до самого краю?

— З одного боку, у нас є леґітимний президент, і я його визнаю. Але з другого — дуже прикро за все, що відбувається: за розчарування в ідеалах Майдану, за той удар, якого собі завдав Ющенко своїми хлоп’ячими діями. Він просто ще не є дорослим чоловіком і весь час робить щось таке, за що все одно доведеться просити вибачення. То він свариться на журналіста, котрий, як виявляється, мав рацію, то каже, що не мав стосунків із Березовським, а потім мусить визнати, що стосунки мав, але якісь не такі. Як маленький хлопчик, якому батьки кажуть: навіщо ти це зробив? А він: я не робив. Але не може довести. І постійно комплексує, бо він у якійсь Росії — персона нон ґрата абощо. І мені страшенно соромно, що він робить такі речі. Не за те, що він брав гроші у Березовського, бо це нормально, якщо існують люди, які дають гроші на добру справу, а за цю недозрілість… Один із наших франківських високопосадовців сказав недавно, що Ющенко вбив поняття західного сепаратизму. А я переконуюся, що він його не вбив, а тільки ще раз довів: совітам і підсовітським вірити не можна.

— А кому можна?

— Я би дуже хотів, аби ми адекватно сприймали те, що відбувається. Мені подобається, що пішов той процес очищення, який почався із заяви Зінченка. Але все одно найбільше мене турбує те, що в цій країні я не бачу жодного лідера, який би міг сформулювати і відповідально підтримувати національну ідею, що, треба сказати, зовсім не заперечує мирного співжиття з іншими народами. Дивися, хоч би які партійні інтереси сповідували англійські, фінські чи ближчі до нас — польські парламентарі, але вони передовсім виступають за Англію, Фінляндію, Польщу, а вже потім за партії. Хай це виглядає як архаїзм, але поки національна ідея не почне працювати, поки політики сприйматимуть державність як приналежність до певного клану, банди, партії або оперативного підрозділу, нічого доброго не буде, і я відмовляюся будь-кому вірити.

— То що, не йти взагалі на наступні вибори?

— Та я ось думаю, чи не довести цю справу до повного абсурду. Може, піти і проголосувати за комуністів? Хай вони виграють і так всім набриднуть за час своєї каденції, щоб після того ця примара більше ніколи не виникала.