"Сергій Данченко врятував мене від Володі Ульянова"

Режисер-франківець Петро Іванович Ільченко днями відзначає ювілей. Йому 60. Сьогодні в репертуарі Національного театру імені Івана Франка є безумовний касовий хіт, на який непросто дістати квитки, - "Кайдашева сім'я" за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького у постановці Петра Ільченка. Лінія цього режисера у головному драмтеатрі країни - переважно українська класика. Його вистави за п'єсами Івана Карпенка-Карого, Григорія Квітки-Основ'яненка завжди знаходять своїх прихильників. Напередодні ювілею режисер згадав свою співпрацю з Наталією Ужвій, поділився спогадами про Сергія Данченка, розповів про роботу над п'єсами Олександра Корнійчука та Миколи Зарудного, авторів, котрі давно зійшли з репертуарних афіш українських театрів.

- Петре Івановичу, насамперед - щиро вітаємо вас із ювілеєм... Хотілося б дізнатися, як прийшло до вас усвідомлення того, що театр - ваше призначення, справа, якою ви мусите займатись? І коли - в дитинстві чи пізніше?

- Це почалося пізно. Бо я в жодному разі не бачив себе в цій царині. Ось мій рідний брат за натурою був дуже артистичним, тому навіть вступив у хореографічне училище. Але чомусь згодом кинув цю справу і став головним агрономом, закінчивши Одеський сільськогосподарський інститут.

Я спочатку теж хотів бути агрономом. Тобто ми з ним ніби помінялися місцями. І коли мене вже всі вітали із зарахуванням без іспитів в Одеський університет, я раптом, в останній момент, усвідомив, що хочу бути... кінооператором. Але, ознайомившись із умовами вступу, подумав, що, мабуть, не маю до кінооператорства хисту, адже треба володіти технікою, бути всебічно технічно підкованим. А це не моє. Тоді вирішив вступити на акторський, а потім - стати кінооператором. Вступив... Уже після навчання, коли працював актором у Театрі оперети, моє захоплення операторством минуло. З'явилося бажання займатись режисурою.
І я вирішив себе спробувати.

- А чому виникло бажання стати саме оператором? Може, на вас якийсь фільм справив велике враження?.. Може, вас вразив, скажімо, оператор Урусевський своїм фільмом "Летять журавлі"?

- Розумієте, я хотів бачити життя у якійсь трансформації. Але відчув, що технологічно до цього не готовий. Отже, вступив на курс до Леоніда Артемовича Олійника. Це видатний педагог, який був наставником Сергія Данченка, Степана Олексенка, Еліни Бистрицької, Володимира Опанасенка, багатьох інших чудових митців…

- Роки, коли ви навчались на першому, другому, третьому курсах, називають роками "застою". Тобто це 70-ті, період правління Брежнєва. Як ви особисто тоді усвідомлювали цей застій?

- Це був той час у певному контексті радянської епохи, коли ти вже мав право самостійно щось оцінювати, але не виходячи за певні суспільні рамки. Всередині творчого середовища дозволялося дуже багато речей. Більше того, "фрондування" вважалося модою, яку підтримували. Це був час, коли свої прекрасні й вільні роботи в театрі пробували робити Віталій Малахов, Володимир Карашевський, Микола Карасьов. Тобто це був непростий, суперечливий час, у якому творчі люди все-таки намагалися себе якось проявити.

- Які уроки Леоніда Олійника для вас і сьогодні лишилися головними, апріорними?

- Гадаю, це підтвердив би і Сергій Данченко, сьогодні це підтвердив би Станіслав Мойсеєв: Леонід Артемович завжди навчав нас самостійності. З першого курсу він казав: "Дуже важливо, що думаю я, але не менш важливо, що думаєте ви". Ніколи не було диктату теми або заданого ракурсу поглядів. І за це я надзвичайно вдячний йому. Леонід Артемович як видатний педагог завжди намагався не завадити своїм учням розкрити власну індивідуальність.

- Петре Івановичу, а згадайте ваші роботи ще на студентській театральній території...

- Першою такою самостійною роботою - а це була курсова - стала для мене постановка "Дяді Вані" Антона Чехова. Можливо, цим моїм пошуком і зацікавився колись Сергій Володимирович. Данченко тоді зателефонував Олійнику, запитати, що то за хлопець, який ставить Чехова. І вони разом вирішили, що я маю зайти в кабінет до Сергія Володимировича. Я, очевидно, тоді сприйняв це не дуже серйозно. Можливо, вирішив, що то якийсь жарт. І нікуди не пішов. Уже пізніше саме Олійник знову послав мене до Сергія Данченка, аби поговорити про одну п'єсу.

З п'єсою не вийшло. І згодом ми вибрали інший твір - дитячу п'єсу Ярослава Стельмаха "Вікентій Премудрий".

Пізніше Сергій Володимирович призначив мене режисером "Загибелі ескадри", дав мені розробляти масові сцени, які я, звісно, запоров. Прем'єра була в день з'їзду партії, та , навдивовижу, глядачів прийшло дуже багато. І ніхто не сприймав виставу як подію заради з'їзду. Взагалі, глядачі приймали виставу добре, вона йшла років п'ять, за цей час її возили і в Москву, і в Ленінград. Склад був дуже хороший: Валерій Івченко, Богдан Ступка, Степан Олексенко, Марина Герасименко. Сергій Володимирович зробив певне переосмислення образу Кобзи: так, за п'єсою то був ворог, але все-таки людина розумна, серйозна, а не об'єкт для глузування. І коли привезли виставу в Москву, то хтось із критиків сказав стосовно цього образу: "А ви знаєте, навіть було страшнувато".

- Отже, співпрацюючи з Сергієм Данченком над п'єсою Корнійчука, ви зважились на "ревізію" його драматургії?

- Просто Сергій Володимирович дуже серйозно підійшов до п'єси, до конфлікту в ній. Лінія партії не була вже така патетична. На сцені були люди які потрапили у патову ситуацію. І в Києві, і в Москві нашу "Загибель ескадри" сприймали як справжню трагедію. Постановка Данченка, сценографія Лідера, музика Шостаковича, - все це грало на серйозний результат.

- Що для вас виявилося найскладнішим за майже три десятиліття роботи у театрі Франка? В чому, власне, полягала така складність, якщо вона була?

- Складність полягала в тому, що потрібно було усвідомити свою самостійність, потрібно було знайти своє місце в такому сильному театрі. Зізнаюся відверто, у мене це не зразу вийшло. Я навіть хотів залишити цей театр, втекти кудись у провінцію... Але так склалася доля, що маю велике щастя працювати у найкращому театрі, з найкращими акторами.

- Про які вистави можете самі собі сказати, що робота справді вдалася?

- Наприклад, "Житейське море" мені подобалось. Кожну виставу певною мірою ставиш і про себе також. У роботі над "Житейським морем" із вдячністю згадую Степана Олексенка, який вклав у постановку багато своєї творчої енергії.

- А якщо згадати вистави, за котрі, так би мовити, незручно, котрі можна розцінити як змарнований час?

- У театрі різне трапляється. Єдине, від чого Бог мене уберіг, - то це від роботи над відверто заідеологізованими прорадянськими п'єсами. Свого часу у московському Ленкомі йшла одна популярна п'єса про молодого Володю Ульянова. І Сергій Данченко, розуміючу, що театру потрібна якась "датська" вистава, почав зі мною розмову на цю тему... Але побачив, що я став вовтузитися, сумніватися. Таким чином Данченко врятував мене від молодого Володі Ульянова. А театр - від сумнівної п'єси. Адже це були часи, коли на сцені франківців гриміла його видатна вистава "Візит старої дами" за п'єсою Фрідріха Дюрренматта. Ну й поряд із таким візитом юний Ленін виглядав би трохи незграбно. Втім, Данченко міг приймати серйозні програмні рішення, він міг відхилятися від магістрального курсу партії. Його поважали, можливо навіть боялись. Якщо і був на нього тиск, то помірний.

- Так сталося, що вам пощастило працювати з Наталією Михайлівною Ужвій над її останньою виставою - "Ретро" за п'єсою Олександра Галіна. Що пригадується з того періоду?

- Це, напевно, потрясіння масштабом особистості актриси. Хоч образ Наталії Михайлівни був такий, ніби вона зі скульптури знята, - в роботі актриса залишалася надзвичайно живою, цікавою. Вона була завжди підготовлена до роботи. Вона свою драматичну гру переводила у пластику. Це, можливо, в неї лишилося ще від епохи співпраці з Лесем Курбасом.

Вона була не безконфліктна. Я навіть пам'ятаю деякі її непорозуміння з Нонною Копержинською. Але це не можна назвати скандалами. В них обох були дуже цікаві, самодостатні, художньо-показові ролі. Один момент мене просто вразив. Я, ще молодий, на одній із репетицій розповідаю Наталії Михайлівні, що їй треба вийти на поміст, запалити свічки, звідти промовляти монолог, - а вона мені: "Дитинко, в мене ноги болять, ви не знаєте, який у мене вік?". Пам'ятаю, як злякався і бідкався Єфгену Порфировичу з цього приводу. Аж раптом згодом, на репетиції виходить Наталія Михайлівна, в руках у неї сірники, вона все запалює, сама домовившись із освітлювачем. Тобто актриса подумала, зрозуміла і зробила цю сцену набагато краще, ніж та планувалася з самого початку. На мою думку, це була дуже масштабна постать, яка й сьогодні не зовсім адекватно оцінена. Через нашарування якогось іншого порядку. Треба розмежовувати. Так, Наталія Михайлівна була в цьому процесі, не могла не бути. Перед нею стояло дуже просте питання: або вона житиме, або ні. Певно, їй просто забракло мужності бути неживою.

- Петре Івановичу, скільки разів на сцені франківців ішла ваша "Кайдашева сім'я"? І що, на ваш погляд, так приваблює у виставі глядачів?

- За 7 років вистава йшла майже 130 разів. А "Шельменко" - 192. Але він уже 15 літ у репертуарі. Не думаю, що в їх успіху - виключно моя заслуга. Радше, це заслуга авторів. А також колективу франківців. Трупі не так важило, яка форма спектаклю, як знайти інтонацію, віднайти больову точку в сюжеті Нечуя. Це все талановиті люди.

- Ви сподівались на такий успіх "Кайдашевої сім'ї", щойно розпочали репетиції?

- Та ні, ми просто працювали. Жодного разу не стояло питання, що з того вийде...

- Про Наталю Ужвій ви згадали, а тепер, коли можна, - про Наталю Сумську, яка грає у вас Кайдашиху.

- На мою думку, вони близькі масштабами своїх акторських обдарувань, а також відданістю професії. Наталія В'ячеславівна завжди виявляє надзвичайно високий професіоналізм. У неї є одна хороша риса: вона не намагається зафіксувати одразу все рішення своїх ролей, деякі речі залишає відкритими. Таким чином дозволяючи ліпити образ далі й далі. При тому що основа вже закріплена. Мені дехто казав - мовляв, із нею важко працювати. Ні, це не так... Можуть бути творчі дискусії, але завжди є результат. До того ж мені здається, що її потенціал розкритий не до кінця. Гадаю, їй підійдуть найкращі ролі світового репертуару. Думаю, у ній є набагато більше, використаний далеко не весь її запас перевтілення. Актрисі треба рухатися шляхом масштабної драматургії, не виключено, що це навіть може бути трагедія. Отже, їй варто ризикувати.

- У чому, на ваш погляд, своєрідність театру імені Івана Франка? Що вас найбільше приваблює в цьому колективі?

- Мені довелося працювати і в опереті, нині викладаю у трьох навчальних закладах. Але франківці - це франківці. Тут є можливість гармонізувати відносини між людьми. Робітники сцени й актори, артисти хору і білетери - це все одна родина. Інколи думаю, що коли б суспільство змогло знайти таку самоорганізацію, як є в нас, то, можливо саме театр і зіграв би вирішальну роль у гармонізації української громади.