СЕКС І БРУХТ В ІМПЕРІЇ АЛЬЦГЕЙМЕРА

Заходьте в цей роман, дорогі читачі, й знімайте штани. Тут вас трохи поб’ють по жопі. У популярній і доступній формі. З терапевтично-лікувальною метою. Ба навіть з елементами душевного катарсису. Ви цікавитеся: за що? Та все за ту ж, діагностовану ще Донцовим, болячку — за безголів’я. Добровільне і віслюкувате. За казани на плечах, які вже давно не варять, а просто іржавіють, бо навіть як брухт нічого не варті. Ви скажете: та скільки ж можна? Уже ж і так з усіх боків: як не кавеенівські робін-гуди, що у багатих гроші відбирають, а бідних просто фігачать, для душі, то свої ж інтелектуали, авторитети моральні.

І справді, скільки ж можна? Оно і вічний бубабіст Олександр Ірванець в «Україні молодій» дивується, мов свідомий піонер: невже, мовляв, письменник з великим досвідом не знаходить в житті чогось іншого, гідного змалювання, крім всеукраїнської вакханалії?

Отже, скільки можна? Допоки баранів називатимуть баранами, а злодіїв — злодіями? Риторика цього питання не варта уваги. Набагато важливіше, що функцію сердитого соціального критика наразі звалив на себе не ура-патріотичний журналюга і не охерувимлений публіцист, а Павло Загребельний, якому можна все.

Його новий роман «Брухт» не став подією минулого року. З одного боку, тому що досі не вивітрилася з пам’яті попередня книжка Загребельного «Юлія, або запрошення до самовбивства» — один з найкращих українських романів останніх років, написаний «живим класиком» і «патріархом», якого, на відміну від багатьох інших хрестоматійних авторів, не зачепило художнє ороговіння. Для мене, наприклад, постав зовсім незнаний Загребельний, без літературних німбів, ореолів та плащаниць, — всі ці атрибути, безперечно, йому належать, але не стали ним, не викрали його сміху, сумнівів, зачарування і відчаю; його не причавила попередня спадщина, не уярмили контексти; пружинний стиль не тільки зберіг усі чесноти «пам’ятки архітектури», але й насмоктався свіжої крові; текст Загребельного позбавлений музейності, архівності та іншої пиляви — це бадьоре, проникливе і невгамовне опанування теперішнього життя і світу; з такою ж напругою та енергією мали би писати — даруйте за банальність — молоді пацани, яких чомусь більше зваблює манірна інтелектуальна гра блідої Європи.

«Брухт» став ще несподіванішою витівкою Загребельного. Якщо «Юлія» одразу зачаровує «трилерним» сюжетом, містикою, вишуканим психологізмом, філософською наснаженістю, то «Брухт» обвалюється на сприйняття кількома болісними лавинами. Перша — найочевидніша, найдрастичніша — це вже згадувана люта соціальна сатира, що спричиняє оте «скільки ж можна?». Сюжет — лише нагромадження декорацій, що давно викликають збридження: пострадянська руїна, сконцентрована в образі Кузьми Ягнича, колишнього «червоного директора» металургійного гіганта в Кучугурах, враженого хворобою Альцгеймера. Колись всесильний лев — тепер карикатура, застиглий розпад, живий труп, чиє існування потрібне винятково небагатьом паразитам — дружині Євдокії (вона ж — «дунькозада» колега Ледва, акула-тигриця-самиця, бізнес-леді, окняжена впертість, спрагла влади, помсти та іншого самоствердження) та її непримітному «партнерові», фінансовому генію Нулю («гандонові з дірочкою», «гниді в «мерседесі», гомункулу з алкогольного сномарення). Третій паразит — найцікавіший. Це гуманітарій-захребетник, історик, що зазнав краху в кримінальному бізнесі, авантюрист і еротоман Ярема Совинський. Усі вони — більшою мірою елементи загальної інсталяції під назвою «Брухт», ніж цікаві особистості, гідні прискіпливої уваги романіста.

Прочитання «Брухту» як чергової констатації омерзіння від теперішніх реалій справляє найважче враження. Хоч куди подивишся — так і побачиш історію корпорації «Куч-метал» (бодай у фрагментах, цитатах, аналогіях тощо).

«Історія вчить? То й нехай. Історія нагадує? Хай нагадує. Історія вимагає? Ми самі вимагаємо від неї. Історія ставить завдання? Не перед нами. Історія переступає через нас? Доволі вже переступань. Історія нас топче? Топтала, та не розтоптала. Не все так погано в нашому домі. Справді, не все так погано, а дуже погано, до вашого відома, продажна тележурналістко». Це один із численних фрагментів, де Павло Загребельний звертається не в порожнечу масової глухоти, а до — нехай узагальнених, але реальних — свідків тотального розпродажу, занепаду і свинства. І не лише свідків, але й, на думку автора, безпосередніх, активних учасників брехливого карнавалу на кістках.

У «Брухті» легко вчепитися за фразу кшталту: «Життя — х..., всьому — п… І більше нічого» й зациклитися на сакраментальному «скільки ж можна?», звинуватити Загребельного у найчорнішому песимізмі, що змушує письменника вживати на означення піддослідних реалій слово з трьома «ж» (це слово — «жопа, коли вона втричі більша за звичайну»). Втім, жопа у «Брухті» — це не тільки лайка, але й метафора сучасного успіху, символ і засіб його досягнення. Життєвий шлях Євдокії — це історія її прекрасної задниці, увічненої митцем-суїцидником, загарбаної радянським магнатом і врешті-решт вивільненої для тріумфу над світом.

Але це вже інше прочитання «Брухту», як еротично-альфонсівського роману.

В цьому сенсі, щоправда, варто наперед означити дві категорії читачів, яких така лав-сторі не розніжить: вона навряд чи сподобається вітчизняним феміністкам, приміром, як подарунок на восьме березня, чи «непотрібним гуманітаріям», що їм у романі доручено всіляко обслуговувати провінційну імператрицю. Єдина втіха для Яреми Совинського — це визнання його сексуального гігантизму (збереження цього бастіону чоловічої гордині частково убезпечує його від розпачливого усвідомлення свого статусу). На додачу — розкішна халява: море дорогого бухла, кулінарний клондайк, фантастичне тіло Євдокії та інша фієста. Звісно, райське самопочуття постійно «обламується» нагадуваннями колеги Ледви про те, хто він і що він насправді. Та й залишки совісті час од часу починають огризатися, і це найгірше. Бо в його вустах будь-які закиди автоматично перетворюються на визнання своєї безпорадності. Гуманістичні проповіді колись прогресивного викладача, який зрікся волі й переконань, — і фарс, і трагедія, і все те ж звичайнісіньке свинство. Тому еротика в «Брухті» — лише еквівалент тупого сп’яніння. Ці люди навіть у сексі шукають ілюзії порятунку, відчуття справжності, якого позбавлені неймовірні прибутки, що дозволяють нібито придбати людей, повагу, вплив.

Ця історія напрочуд передбачувана. Зрозуміло, що Ягнич помре й разом із ним пропаде примарна імперія. Зрозуміло, що на Совинського чекає добрячий моральний бодун. Зрозуміло також, що в казці про Євдокію-попелюшку немає ані принца, ані доброї феї, а тому після дванадцятої все закінчиться словом з трьома «ж» (і в цьому Загребельний свідомо відступає від теперішньої буттєвої правди, в якій що попелюшки, що халіфи встигають навіть протягом години натирити собі пожиттєвий прожитковий максимум). Єдина нитка в романі, що лише наприкінці стає «червоною», — це Нуль. Може, я помиляюся, але якесь (уже третє) сприйняття роману нашіптує, що головним його героєм насправді є оцей непримітний, невловний і незбагненний персонаж. З будь-якої людської дзвіниці він — ніщо. Нуль — це абсолютний нуль, прозорий і майже безтілесний. Його стихія — це цифри, рахунки, офшорні зони. Весь «Куч-металівський» бізнес — це Нуль і його талант продавати не тільки брухт, але й повітря. Будь-які вади чи чесноти йому невластиві — він наче й намагається іноді красти трохи грошей, але так червоніє, що Євдокія враз це помічає. Вона не вірить йому, але переконана, що все контролює. Але саме Нуль ставить крапку в цій історії — викрадає безпорадного Ягнича й влаштовує йому жахливу смерть, а сам — зникає разом зі всією фінансовою величчю віртуальної імперії. Світ безсилий перед ним — що роботодавці, що податкова поліція, що час і простір. Бо Нуль — це людина-вірус. Геній на прізвисько Нуль — одна з найяскравіших і найпереконливіших метафор для означення істинних «героїв нашого часу». Такі Нулі, напевно, могли б відповісти й на ваше марудне «та скільки ж можна?».