ЩЕ Й ЯК ГОРЯТЬ РУКОПИСИ…

Треба ж так: хмельницькі журналісти саме зустрічались із начальником обласного відділу пожежної безпеки Петром Томчишиним, а в старовинному Кам’янці-Подільському лютувала пожежа. Петро Дем’янович раз у раз відволікався від розмови з пресою, відповідаючи на телефонні дзвінки. «Всі там, всі там, — повторював головний пожежник області. — Архів горить. У Францисканському костьолі». І час від часу повідомляв: «Дерев’яні перекриття впали. Слава Богу, ніхто не постраждав. Така складна пожежа — висота лише одного поверху 15 метрів».

До кінця зустрічі П.Томчишин уже видав усю інформацію:

«Францисканський костьол, будівля ХVІ—ХVІІІ століття, власність Подільської єпархії з 1999 року. Триповерхова споруда, стіни кам’яні, перекриття дерев’яне, покриття — оббите жерстю. Перший поверх — діюча церква. Другий — друкарня єпархії, третій — архівосховище. Площа архіву — 208 кв.м, електроживлення відсутнє, освітлення відсутнє, опалення відсутнє. Врятовано близько 40% документів».

Уявляєте, в яких умовах зберігалися документи — 5 фондів, 101,4 тисячі дожовтневих архівних справ (17% від їх загальної кількості), серед яких — канцелярія Подільського губернатора, губернського казначейства, військового губернатора, Кам’янець -Подільської міської управи — ХІХ століття, найцінніші писемні джерела з історії Поділля.

Втім, саме це журналісти й уявляли. Бо рік тому, на прес-конференції із директором Державного архіву Хмельницької області Петром Слободянюком, вони вже чули про конфлікт архівних працівників області з місцевою владою Кам’янця. Адже в цьому старовинному місті, що колись було столицею величезної Подільської губернії, до 1990 року був розташований обласний Державний архів. У непристосованих культових спорудах, що перебували в аварійному стані, не охоронялись, не опалювались, не освітлювались, не були забезпечені протипожежними засобами, сигналізацією, були вражені грибком, — документи псувались і гинули. Але із спорудженням у 1990 році в Хмельницькому сучасного спеціалізованого комплексу обласний архів мав повністю переїхати до обласного центру. Однак за клопотанням міської ради та під тиском наукової громадськості всі дореволюційні документи залишились у Кам’янці. Формально мотив був благородний: тут працює педінститут, на історичному факультеті якого зосереджені провідні сили учених-істориків краю — кому ж в області більше потрібні архіви для роботи як не їм?

І хто був би проти, коли б умови зберігання цінних архівних документів відповідали нормативам?

П.Слободянюк, теж учений-історик, кандидат наук, вважає, що справжня причина — в іншому. Гору над здоровим глуздом, переконаний він, узяли містечкові амбіції кам’янчан, прагнення зберегти за їхнім старовинним містом звання якщо не офіційної, то духовної та наукової столиці краю.

— Враховуючи науково-історичну цінність та унікальність єдиних писемних джерел історії нашого краю, працівники обласного архіву вимагали від кам’янчан або виділити приміщення з необхідними для зберігання архівних фондів умовами, або перевезти документи до Хмельницького, — говорить Петро Якович. — Ми тричі ставили питання перед центром про призупинення роботи цього архіву. Але він залишався у Кам’янці, хоч міська влада нічого не зробила для поліпшення умов його роботи.

Пожежа яскраво висвітила всі проблеми кам’янецького архіву. Подальшу його долю буде вирішувати столиця. Кам’янчани все ще не бажають розлучатися із спадщиною давнини: на згарищі працює комісія, шукає безпосередню причину пожежі. І влада, і громада, як раніше, заплющують очі на справжню причину: непристосованість приміщень для зберігання документів. Але видається справедливим зауваження П.Слободянюка: «В збереженні писемних пам’яток нашої історії не може бути вузького місцевого інтересу. Є загальнодержавний інтерес й обов’язок — зберегти для наступних поколінь документальні свідчення нашої історії».