Розмір значення має. PinchukArtCentre: фотозбільшення

В арт-обителі Віктора Пінчука проходить виставка «Рейн на Дніпрі» — важкоатлета contemporary art Андреаса Гурскі та відео-арту з колекції Джулії Стошек. Трохи затінена цією статусною парою — виставка молодих київських художників — групи «Р.Е.П» — «Патріотизм. Мистецтво як подарунок».

Гроші

Слід зазначити, що час диких і безкорисливих художників минув. Можливо, навіть безповоротно. На нас звалилася епоха респектабельних арт-працівників. Про це свідчать донесення з арт-фронту останніх тижнів: сумарна вартість торгів на Sotheby’s за роботи Деміана Херста перевалила за 200 млн. дол. Звісно, це свідчення економічного зростання деяких країн, попросту — надлишку грошей та великих амбіцій.

З іншого боку, помітно, що сontemporary art ніколи ще не був такий наближений до маскульту, як нині. Йдеться не про рефлексії художника з приводу масової культури, а про готовність до споживання сучасного мистецтва. Художник може бути не зрозумілий обивателем, але визнаний. Ще чого доброго музей перетвориться на інституцію на кшталт кінотеатру з тінейджерами та попкорном.

І якщо відкинути сентименти й спостерігати за розвитком мистецтва в усьому розмаїтті зв’язків, причин і наслідків, то час настає дуже цікавий.

Андреас Гурскі — одна з найпримітніших постатей цього мінливого пейзажу. На відміну від Херста, таких бізнес-перформансів і трюків, які буржуазія сприйняла б із захопленням мазохіста, він не влаштовував. Утім, жарти Гурскі теж дорогі — він найреспектабельніший художник, котрий працює з фотографією. Фото «99 центів» коштувало понад 3,3 млн. дол. — це абсолютний рекорд. А покупцем став Віктор Пінчук, який нещодавно потрапив у топ- десятку найвідоміших колекціонерів світу.

Товар

Можна вірити в те, що вартість — підтвердження якості. Можна залишатися снобом і висувати аргументи проти: мовляв, це змова арт-дилерів, і взагалі – свідчення вульгарності й поганого смаку. За великим рахунком, справедливе і перше, і друге. Втім, неважливо, роботи Андреаса Гурскі цікаві поза фінансовим контекстом. Незалежно від рівня втаємничення в contemporary art, естетичне переживання гарантується. А ось розуміння вислову — навряд чи. Але про це розмова особлива.

Арт-критики називають роботи Гурскі медіаживописом. Навряд чи це визначення можна вважати точним. Хоча можна виявити зв’язок із традицією європейського живопису. Тим часом Гурскі формувався в середовищі концептуалістів. Є підстави розглядати його фото в контексті кінематографа. І технологічно — за типом виробництва, за сюжетами і, нарешті, за розміром фото. Останнє значення має принципове — фото розміром як кіноекран. А вже як використовувати трансфокатор — залежить від глядача: чи рухатися від загального до конкретного, чи, навпаки, від великого плану. Об’єкти знято з великою чіткістю, тому можлива будь-яка траєкторія руху погляду. Але, в кожному разі, цей монументальний фото-живопис заворожує.

Гурскі знімає з верхніх, інколи — недоступних точок, кількома камерами, потім зображення суміщаються з допомогою комп’ютерної програми. Один і той самий об’єкт може бути знятий у різний час.

Гурскі на світ, у буквальному значенні, дивиться згори. Фрагментом може бути що або хто завгодно, зокрема й людина. Немає нічого дальшого від психологічного портрета, ніж медіаживопис Гурскі. Якщо хочете, він вивчає м’язи сучасної цивілізації. Людина — річ, частина орнаменту або клітина величезного організму. Наш божевільний світ очима безстороннього очевидця, ось що це таке. Важко навіть сказати, що більше вражає в роботах Гурскі — життєва подібність чи відмова від неї.

Визначення «око бога» швидко стало кліше, але, схоже, художник ставиться до нього з іронією. Мета — спостереження й розуміння закономірностей глобального світу. Сontemporary art у цьому разі — вражаючий інструмент самопізнання цивілізації.

Піар

Можна й без самопізнання. Роботи Гурскі завдяки візуальній ефектності — дуже якісний атракціон, навіть для дитини дошкільного віку. Що ж до колекції відео-арту подруги Гурскі Джулії Стошек — якщо на всю країну набереться людей 50, здатних зрозуміти, у чому, власне, «прикол», буде дуже навіть незле.

Сучасне мистецтво — як релігія, тільки обраним не потрібен посередник. Решті жрець, священик просто необхідний. Бо непідготовлений глядач навряд чи щось зрозуміє в системі координат відео-арту — незаконнонародженого дитяти contemporary art і кіно.

У мене навіть виникла ідея зняти фільм: запитувати у відвідувачів PinchukArtCentre при виході, що вони думають про відео-арт із колекції Джулії Стошек. Це був би момент істини, гадаю — вийшов би справжній хіт.

Однак і без фільму зрозуміло, що найбільше захоплень у відвідувачів PinchukArtCentre викликає туалет із екстравагантним дизайном. Отож черги на виставки— це не аргумент. Та й потім, черги в Києві вишиковуватимуться куди завгодно, тому що піти нікуди. Яка альтернатива? Кіно, ну зоопарк. Музеї залишилися в 70-х роках минулого століття. Театри, за винятком камерних експериментів, — теж.

Запитання, власне, просте: а чи хоче дирекція PinchukArtCentre, щоб сучасне мистецтво було зрозуміле? Чи ставляться, вибачте за пафос, просвітницькі завдання?

За два роки роботи PinchukArtCentre так і не самовизначився, що це: музей, фонд, галерея? Безперечно, заклад — приватна територія, і її власникові видніше, якою вона має бути. Якщо це — лише пунктик у піар-стратегії одного з десяти найпросунутіших колекціонерів contemporary art у світі, якщо мета — статус, — то питань немає. Однак чомусь колись здавалося, що мета інша. Рік тому озвучувалося і створення наглядової ради. Проте минув рік, а нічого не змінилося. Центр сучасного мистецтва — це не стіни плюс твори, а середовище, простір комунікації. У країні, в якій не готують фахівців contemporary art, де невігласи привласнили культурну політику, — вибудовувати простір без освітніх програм, лекторію і бодай адіогіда по виставці, щонайменше, дивно. Недоброзичливці Віктора Михайловича в спину кажуть, що проект «дубайський». Заперечити їм майже й нічого. Хіба тільки те, що краще — «дубайський» проект, ніж узагалі ніякого. Хоч навіть муза Романа Абрамовича, діамант російського гламуру Даша Жукова, а тепер і головний конкурент Віктора Пінчука у Східній Європі, каже, що планує освітні програми для дітей у себе в новому ЦСМ «Гараж».

Світський режим

Заїжджих художників у PinchukArtCentre подають як кінозірок. Що ж, це світова тенденція, тепер це медійні обличчя. ЗМІ поки що не усвідомили правил гри. Із зірками слід поводитися хвацько, по-діонісійському брати й вивертати навиворіт.

Перед прес-конференцією журналістів попросили поважати художників і не говорити про вартість їхніх робіт. Відверто кажучи, я цього не розумію. PinchukArtCentre сам задав систему координат: головна точка відліку — фінансова крутизна. Гламур без дискурсу. І раптом — а поговорімо про високе. Можемо й поговорити. Однак, судячи з того, що мистецтвознавців, які спеціалізуються на contemporary art, фактично не залишилося, говорити особливо нікому, журналісти ж висловлюються доступною їм мовою містечкової інтелігенції.

Утім, мистецтвознавці цілком можуть залишитися при бубнових інтересах, у складних стосунках капіталу, дилерів та художників вони якось не особливо й потрібні, хіба що як обслуга. Художники ж віддалися капіталізмові зі стогонами задоволення або з прокляттями, ну крім Бренера.

І приклад Іллі Кабакова тут симптоматичний. Батько російського концептуалізму, обзиваючи гламур «рожевим гноєм», влаштовує виставку в самому осередку — «Гаражі» Даші Жукової. Однак при цьому мріє про створення чогось такого, чого ринок не перетравить. Здавалося б, хто заважає робити некомерційне? Можна висунути вимогу скинути бариг із корабля сучасності. Шанси, що художника куплять, тільки зростуть. Протестні настрої йдуть за прийнятну ціну, якщо їх правильно упакувати. Скоро ринок буде готовий переварити якщо не все, то багато чого. Але жодних вимог можна й не висувати і жити за власними правилами.

Вуличний художник Бенксі, як практичний британець, зробив те, про що інші мріють: fuck off аукціонному будинку Lyon and Turnbull. Бенксі попросту відмовився визнати факт свого авторства. Чому? Тому що Бенксі хоче, аби його роботи залишилися в місці їх створення — на вулицях, а не в приватних колекціях. Отож мистецтво належить буржуазії, але це ще не привід, щоб вивішувати білий прапор. В українських художників у зв’язку з цим хочеться запитати: а вам слабо?