Кадри вирішують усе. Фотохудожник Борис Михайлов: «Photoshop убив реальність»

70-річчя Бориса (Боба) Михайлова відзначили виставками на його батьківщині в Харкові, Москві та Києві. Нині це найвідоміший і найбільш титулований у світі фотохудожник, народжений в СРСР. Із радянського андеграунду Михайлов потрапив в обійми західного арт-істеблішменту. Численні виставки за кордоном і нагороди, у тому числі й «нобелівка» для фотографа — шведська премія Hasselblad, укотре нагадують, що у своїй вітчизні пророка немає. Звісно, 40-річне полювання на реальність оцінять наші нащадки. Але хотілося б, щоб оцінили й сучасники, причому в самій Україні. І не тільки Віктор Пінчук. Борис Михайлов — учасник українського павільйону торішньої Венеціанської бієнале. Проте українські глядачі виставки так і не побачили.

Здавалося б, ювілей майстра передбачає в столиці велику музейну експозицію, видання фотоальбомів, майстер-класи. Але поки що обмежилися камерною виставкою в галереї «Колекція»: серія автопортретів Михайлова «Я — не я», зроблена в 90-х, й алаверди від українських художників — Олександра Гнилицького, Іллі Чичкана, Миколи Рідного, Станіслава Волязловського та Сергія Попова.

Сам метр справляє враження сентиментального, але цілком ульотного панка. Одягнений у майку з написом «У Харкові жити модно», професор Гарвардського університету, член Академії мистецтв Німеччини Борис Михайлов розповів про провокацію в мистецтві, вбивство реальності і заздрість.

«Табу — двигун мистецтва»

— Провокація — серце сучасного мистецтва?

— Не можу сказати, що це серце, але якийсь важливий орган. Є й інший шлях розвитку — формальних пошуків. Провокація часто не пов’язана з формалізмом. Це така двоїстість розвитку. Але для мене провокація обов’язкова, навіть усередині формальних пошуків. Бувають картинки неначе не провокативні, природні. Але природність — теж провокація. Зараз на мою виставку Гнилицький виставив картину, на якій стілець зображений. Це вже провокація стосовно гламуру.

— Люди у професійному ком’юніті дуже пересичені, провокація стає настільки тонкою, що її й не видно.

— Гадаю, провокація далеко не завжди позначається як провокація. Усе залежить від точки зору. Будь-яку річ можна розглядати як провокацію, але можна й навпаки.

— Чи варто красу вважати застарілою?

— Важко сказати. Краса постійно використовується, всі елементи працюють повним ходом. Вона, звісно, не стала головною, ще мають бути смисли. Використання лише краси веде до кітчу.

— Табу у вас хоч якісь є?

— Якщо раніше для мене табу існували, то тепер я їх загубив. Немає більше аморальних сил. Якби були аморальні сили, то картинки були б сильніші. Звісно, табу — двигун мистецтва. Зараз табу — дитяча тема. Дітей не можна знімати, навіть із батьками. Підходиш до дитсадка, діти гарненькі, чудові стоять, дістаєш камеру, збігаються вихователі. Я ж нічого поганого не роблю, але не можна — і край.

— У художника Михайлова яка ідентичність?

— Гадаю, ідентичність віку (сміється). М’якість, гумористичність, може, навіть сентиментальність — це українське. З іншого боку, концептуальність — це російське, в Україні не було концептуалістів. Може, й були, але я не знаю. Тема потрапила в постмодернізм — західне явище, отже, можна сказати інтернаціональне. І все це змішано. В одному з варіантів за стилем я передвижник, у бомжівський і постбомжівський період. Але є й західництво. Тому важко визначити ідентичність художника.

— Чому ви вибрали героєм аутсайдера? Соціально успішна людина не менш вразлива. Дивишся на 40-річну екс-модель і доходиш висновку, що немає істоти більш жалюгідної й незахищеної.

— Так, можна й так сказати. Але це не соціальна, а особиста драма. Ми ж потрапили в ситуацію драми не особистої, а суспільної. Це була драма часу. Там є особисте, його можна відстежувати. Я відстежував те, що сталося тут у пострадянський час. Бомжі — це був початок нового часу. Падіння, а потім бомжі.

Кожна людина має відповідати якомусь місцю. Річ не в тому, скільки в неї грошей, важлива відповідність позиції психічного і морального стану. Це дає можливість потрапити у певні кола й там затриматися. І тепер, я гадаю, має з’явитися нова формація фотографів, які перебуватимуть у колах топ-моделей. Як фотограф я не повинен спеціально туди йти, а повинен бути там. Якби я за стилем свого життя потрапив туди і почав там крутитися, тоді нормально. Якщо не потрапив, отож це не моє.

«У Союзі героєм був вродливий чоловік — суміш Баталова і Рибникова»

— Наскільки змінився світ після появи Photoshop?

— Світ дуже змінився, бо Photoshop убив реальність. І тепер реальності більше немєа, її можна придумати, намалювати, підмінити. Реальність зникла, фотографія, що працювала на реальності, починає змінюватися, і фотограф стає як художник.

— Ви досі Photoshop ігноруєте?

— Мені подобається робити чисту фотографію, і не тому що ігнорую.

— Що стосується автопортретів, є така магія фото, люди хочуть виглядати краще. Як у вас було?

— Мені це принесло неочікуваний результат. Я відчув, що нічого брехати. Мовляв, давай, спробуй, це важливіше, ніж прикрашатися. І це підштовхнуло мене до того, щоб відкритися. Коли фотографуєш інших, зрозуміло, що це інші люди, а ти — невідома величина. А чи маєш ти право фотографувати інших, якщо сам невидимий? Я собі сформулював таке запитання давно, 1981 року, коли знімав інших людей. Думав: чому я їх фотографую, а не себе? Треба звернути увагу на те, хто ти такий, як живеш, як проводиш свою відпустку. Гра в документацію. Спочатку ти хороший, а потім — чого ж ти брешеш, давай, покажи свої болі, свій страх. І мені здалося, що моменти особистого, яке ховається, — хороший варіант арту.

— Щось нового про себе дізналися?

— Це мене розкрило. Дало можливість більше не реагувати на свої слабкості так, як я реагував свого часу. Це психотерапія.

— Не любите, коли вас фотографують? Не можна?

— Можна, але це інше. Коли я фотографуюся в когось, часто можуть використовувати готовий бренд. Тому тут така гра між брендом і документацією.

— У чому складові вашого бренду?

— У Радянському Союзі героєм був гарний, вродливий чоловік. Суміш Баталова і Рибникова. А такого дивного інтелігентика, який, в......я, перепрошую, не часто показували. Я був тим інтелігентиком, який раптом почав себе знімати. Це був новий бренд.

— Можете уявити, що соціальне перестане вас цікавити й залишиться тільки персональне?

— Я не знаю, у мене завжди все персональне — соціальне. Усе залежить від аналізу, від того, як ти читаєш. Свого часу в мене була ідея, що фотограф повинен бути культурною людиною. Тоді більшість фотографів мали вищу освіту, вони розуміли соціальні відносини, а не просто красу, лінію. В Америці юристи, лікарі беруть класи фотографії. Певний час я викладав у Гарварді, приходили комп’ютерники, і я думав: що таке, чому? Тому що фотографія — це підручник соціальних відносин.

«Заздрість — хороший елемент»

— У чому унікальність України, українського?

— Гадаю, у м’якості, гумористичності. В одному з варіантів такої собі «фарбованості». Це, напевно, менше пов’язано з фольклором, це взагалі не те. От саме коли фольклор, відразу відбувається відторгнення. На всіх рівнях і в усіх країнах. Може, я помиляюся, але мені так здається. Відторгнення відбувається тому, що це замовлене політичне мистецтво, явне. А явного не приймають.

— Що змінилося б, якби ви з країни не виїхали?

— Нічого.

— Що, все так би в житті й склалося?

— Скластися могло б так чи інакше, але думаю, що я зробив би те ж саме. Ще більше зробив би, якби тут був. Тут я більшою мірою відчуваю плин життя. Я його розумію краще. На Заході, щоб відчути хвилю мистецтва, потрібно інакше ставитися до реальності.

— Чи потрібна вам рефлексія з боку мистецтвознавців, теоретиків фотографії, філософів?

— На жаль. Мені потрібно, щоб було відзначено, визначено, що мною зроблено. Насправді важко знайти людей, здатних на таке висловлення. Це відбувається з великим запізненням.

— Визнання, премії, нагороди потрібні чи вже все одно?

— Потрібні, обов’язково.

— Невже не хочеться бути невизнаним генієм?

— Не в цьому річ. У радянські часи офіційна невизнаність була почесною. А тепер інша ситуація, дуже важкий для митця і для мистецтва час. Раніше ми не залежали від покупок. Важливо було лише, щоб тебе визнала мала група людей. І цього вистачало, аби продовжувати діяти. А тепер ти мусиш якось функціонувати, продавати. Раніше можна було прожити інженером, продовжуючи займатися артом.

— На вас це тисне?

— І так, і ні. Тисне й різниця у вартості робіт. Це сталося несподівано: ми були рівні, і раптом роботи художників стали коштувати вдесятеро дорожче, ніж фотографії. Але тепер думаю, і фіг із вами, вам багато грошей дають за картинку, ну й добре. Зате з нинішнього року я член німецької академії мистецтв. Отримав своє і хоча б у цій справі спокійний.

— Хоча ви кажете, що у вас не учні, а послідовники, і все ж — подобається передавати знання, допомагати, інформацією обмінюватися з молодими митцями?

— Складне запитання, хоча на нього просто відповісти елементарно. Буває так, що добре, коли є учні, буває, що учні з’їдають учителя. Тому важко сказати.

— А поговорімо про заздрість. Заздрість у мистецтві — чи не головне.

— Заздрість — хороший елемент. Подивився на чиїсь роботи — і щось мусиш зробити. Не в сенсі вбити, як Сальєрі Моцарта. Заздрість частіше спрямована на себе самого і вбиває тебе ж. Тому потрібно вміти дистанціюватися. А це дуже складно.

— Над чим думаєте останнім часом?

— Дуже важко зрозуміти новий час. Хочу відчути і зрозуміти, що це таке.

— Ви реалізовані як митець? Щасливі?

— Гадаю, так. І тішу себе тим, що одиниці з фотографів дотягли до 70. Роблю щось, але не так багато. Свого часу в чеському фотожурналі була стаття про те, що кожен напрям триває не довше семи років, а потім закінчується. У мене вийшло більше. Тому можна говорити про щастя.