Розірване коло. Дмитро Стус: «Ще не час публікувати відверті нотатки батька, які він робив під час слідства і в таборах…»

Поділитися
Добіг свого завершення великий культурологічний проект «Стусове коло», з яким ознайомились у Донецьку, Києві, Львові, багатьох інших містах нашої країни...

Добіг свого завершення великий культурологічний проект «Стусове коло», з яким ознайомились у Донецьку, Києві, Львові, багатьох інших містах нашої країни. У цьому «Колі» були задіяні син поета Дмитро Стус, сестри Тельнюк, Сергій Проскурня, актор Роман Семисал… За словами Дмитра Стуса, «цей проект складала і музична лінія, яку вели Тельнюк, і емоційна життєва канва (спогади сина), а ще театральна інтерпретація образу Поета, яку забезпечував актор Київського театру російської драми…».

Ніби підбиваючи умовний підсумок такої довгої Стусової подорожі до сердець українців у різних містах, син поета щемливо розповів «ДТ» про так і не реалізовану ідею створення музею батька у Києві. А ще торкнувся в цьому ж інтерв’ю доволі резонансної теми надання імені Стуса Донецькому університету.

— Дмитре, в які саме українські міста докотилося «Стусове коло»? І де ви відчули найбільшу підтримку шанувальників творчості видатного українського поета?

Дмитро Стус
— Уявіть собі, і на Донбасі, і на Волині, і в Галичині та Наддніпрянській Україні такий проект сприймався тепло й адекватно. Зали були переповнені.

Всього зіграли 14 вистав. Їх бачили Донецьк, Горлівка. Маріуполь, Слов’янськ, Луганськ, Дніпропетровськ, Кіровоград, Черкаси, Київ, Вінниця, Рівне, Луцьк, Львів і Тернопіль.

Мені, наприклад, чомусь найзатишніше було в Маріуполі. Гарно пройшло дійство в Черкасах. Одна з найкращих вистав — у Рівному.

Але сказати, що десь було «незатишно», — теж не можна.

Звісно, комфортно було працювати в театрі імені Марії Заньковецької у Львові. Певна річ, не скрізь є можливість виставити якісне світло, бо зали різні. Десь університетські, а десь — театральні чи естрадні майданчики.

Але в цілому я навіть не чекав, що все це виллється в резонансний і результативний захід.

— Ви показали чотирнадцять вистав, а чи буде продовження? Чи рух «Кола» вже зупинився?

— Зараз важко щось планувати наперед. Поки що на суто теоретичному рівні обговорюється можливість поїздки з цим проектом за кордон… Побачимо…

Мені, наприклад, просто цікаво, у що могло б вилитися продовження. Адже побачили, що такий «формат» тримає глядача, працює на ідею. Зараз це вже ніби написана «книжка». Написав — і пішов далі! Тобто якщо на цю історію буде попит — історія житиме.

А якщо ні… Ну то що ж, ми й так прожили не найгірший час!

— У «Стусовому колі» задіяний актор Роман Семисал, він же бере участь у виставі Київського театру імені Лесі Українки «Іду за край», теж присвяченій Стусу… Цей спектакль викликав неоднозначну реакцію — особливо з боку деяких наших шанованих дисидентів, правозахисників. Зокрема Євгена Сверстюка, який розмірковував про виставу на шпальтах нашої газети… Що ви думаєте з цього приводу?

— Взагалі, це дуже камерна вистава. Там задіяно лише троє... Коли Роман Семисал готував свій образ, то свідомо «вийшов» на мене. Просив допомоги, додаткової інформації про батька.

І я ніби став консультантом цієї постановки. Мені така інтерпретація театру, в принципі, подобається. Хоча, звісно, її сприймають не всі. Тим більше коли зі сцени звучать досить жорсткі висловлювання… Але все ж таки — коректні. Там є жорстка оцінка подій, персоналій, того часу. Є ніби вихід в іншу площину. Але ж і люди, яких ми називаємо «дисидентами», — також були різними. Хтось сильніший. Хтось слабший. Хтось взагалі зламався. Хтось — витримав…

Ті люди пройшли складне життя. Пройшли через табори. І сьогодні будь-який неоднозначно поданий контекст вони сприймають досить болісно. Це їхнє право.

Так само, як моє право — бачити ті події ширше.

Певна гострота сприйняття пов’язана з відомим листом щодо Василя Стуса… Зрозуміло, що деякі листи тоді «виготовлялися» на замовлення ЦК або в Інституті літератури, або у Спілці письменників. Цей момент, очевидно, не втратив гостроти й досі.

Ми ж у виставі лише відтворюємо ту історію. І кажемо, що й там, у тому часі, не все було так однозначно. Тим більше кажемо про це, не називаючи прізвищ. Це, до речі, було моє особисте прохання — як до режисера вистави, так і до художнього керівника театру Михайла Юрійовича Резніковича.

А щодо інтерпретації образів? Так, вони не тільки позитивні. Якщо всі дисиденти колись були такими «хорошими», чому ж життя наше зараз таке гірке?

Чому взагалі стільки трагедій? Так не буває. У житті завжди хтось не витримує…

— Минув певний час, почався новий час — прагматиків… І, можливо, вас як сина великого поета деякі «прагматики» зараз запитують: а чи потрібні були такі жертви, на які йшов той-таки Стус, адже на вівтар ідеї клали свої життя лише вибрані люди, і їх завжди було небагато? Зізнайтеся чесно, адже запитують про це?

— Ви розумієте, це ж завжди справа вибору — вибору конкретної людини. Стус, Чорновіл — приклад того, що не всіх можна купити за «мінімальні харчі».

Адже й тепер хтось ведеться на «харчі» і ладен іти на все, щоб мати яхту, машину, високооплачувану роботу. Деякі люди — так само у боротьбі. Багато хто не зупиняється ні перед чим. Наприклад, хтось вважає, що може йти у політику заради грошей, а хтось — ні, і не йде. Що ж змінилося?

Ролі — ті ж самі.

До речі, про життєві цінності й моральний вибір треба говорити ще на рівні школи. Оскільки розмова не відбувається в рамках шкільної програми, то питання лишається «непрочитаним».

Знаючи українську літературу, скажу: це — надзвичайно цікава література. Інша річ, що інструментарій, з яким до неї підходять, найцікавішу проблематику, на жаль, залишає на узбіччі. Говорять або про «боротьбу», або про «жертви». А це дуже швидко набридає.

— Поговорімо про українську літературу. Як вважаєте, чи повноцінно представлена творчість Стуса в сучасних шкільних програмах?

— Скажу вам, що Стус далеко не найгірше представлений, порівняно з більшістю письменників, яких я люблю й шаную. Тут навряд чи щось змінилося відтоді, як я навчався у школі. Для мене предмет «українська література» був тоді одним із найнудніших! А те, що я бачу в підручниках сьогодні, — мене також відверто лякає. Там немає живих людей. Є якісь кліше, дивні образи, що їх учительки нав’язують школярам.

Ці українські письменники переведені з площини живих людей у музей мармурових пам’ятників. Ці постаті не дають відповіді на гострі питання, вони не цікавлять більшість наших підлітків. У цілому шкільна програма — це катастрофа! Вона депресивна, гнітюча.

Я інколи запитую себе: чи не спеціально ця програма з літератури вибудувана так, аби не відтворювати живого зв’язку між проблематикою сьогодення і тією проблематикою, яка порушується у творах письменників шкільного канону? Таке враження, що українські письменники тільки те й робили що боролися за незалежну Україну… Але ж не тільки…

Люди закохуються, помиляються, творять, шукають себе у цьому світі. Це все — стерто.

Сучасним дітям теж треба пройти певний шлях, знайти себе, знайти роботу, знайти, нарешті, предмет гордості за свою країну. Хто як не художня література має в цьому допомогти? Часом, зустрівшись із кимсь із українців за кордоном, запитуємо: «А хто ви?» А вони вже самі не знають, «хто», — вони просто заробітчани в Євросоюзі.

Зараз люди інколи соромляться за свою українську землю. І це дуже тривожно. Гадаю, частка вини за це лежить і на «продуманих» шкільних програмах.

Василя Стуса зараз вивчають і в середніх, і в старших класах. Маю на днях підписувати якісь папери для шкільної програми — йдеться про десяток віршів. На мою думку — не найкращих… Більш публіцистичних, декларативних.

Так, їх простіше пояснити вчительці в рамках нав’язаного кліше. Та й ті супровідні статті, які пишуться у підручниках, пропонують «тупеньку» схему нав’язування образу.

А теперішні зарплати вчителя такі, що на них інших книжок не купиш. По суті, література, представлена у програмі, не може зацікавити серйозну дитину. І мимоволі витворює в ній комплекс меншовартості. Ніхто не говорить про формування особистості. А література ж — це перш за все вміння говорити, формулювати думки, визначити себе як людину.

— Нещодавно в Україні досить бурхливо дебатувалася можливість надання Донецькому університетові імені Василя Стуса. Яка ваша позиція щодо тієї ситуації?

— Я з самого початку був не в захопленні... Якщо адміністрація вузу, області в силу різних обставин «проти» перейменування, то нікому нічого не треба нав’язувати!

Більше того, якщо надаємо вузам ті чи інші імена, то має бути відповідна робота, пов’язана з вивченням тих імен. А в Донецьку проходять досить слабенькі конференції, щось відбувається — але формально.

Коли на мене вийшли студенти, які самостійно об’єдналися й вирішили, що їм буде комфортно, якщо вуз носитиме ім’я Василя Стуса, то, власне, цю студентську ініціативу як право за щось боротися і формувати свій простір я виключно підтримую. Бо вони ніби працюють у тому напрямі, в якому працював Стус. Він насамперед творив навколо себе простір. Ось і студенти формують такі ініціативи. Інша річ, що при цьому треба вчитися толерантності й розуміння інших точок зору. А це для нас — уже вища математика.

— Чи не вважаєте, що ім’я Василя Стуса знову стало заручником сучасних політичних ігрищ?

— У нас спекуляцією займаються виключно політики. Тільки-но до теми Донецького університету долучилися політики, ініціатива зразу ж стала спекуляцією. Безперечно! А загалом, знаючи деталі, можу стверджувати: все це починалося саме зі студентського середовища. Я говорив з лідерами цього середовища. Тому й знаю, як збирали підписи, знаю, як студентів намагалися «ламати» в тих межах, які сьогодні дозволяє наша адміністративна машина.

Зрештою, я просто змінив думку про людей, до яких раніше ставився краще.

— Тож це питання поки що відкрите?

— Ну ми ж не померли ще! Відкриті всі питання. А як воно буде далі — побачимо. Уявіть, що приходять у редакцію люди й кажуть: тепер «Дзеркало тижня» носитиме ім’я Володимира Ілліча Леніна! У Донецьку ситуація аналогічна. Без ректора, без області змінити нічого неможливо. Та й непотрібно! Ці люди забезпечують життєдіяльність вузу.

Інша річ, що все можна зробити не так грубо, не без поваги до іншої точки зору. Але це вже — рівень культури і ректора, і проректорів, які певним чином травили дітей, залучаючи до цього міліцію та деякі інші засоби адміністративного тиску. Діти, власне, відчули, що вони чогось добиваються і за це доводиться платити… Це не так уже й зле.

— На якому етапі зараз повне видання творів вашого батька?

— Наразі видані перший, третій та четвертий томи повного зібрання творів Василя Стуса. Всього їх заплановано дванадцять. Другий том лежить у друкарні. На його видання немає коштів. П’ятий потихеньку готується. Він ніби входить у проект «Українська книжка».

Але поки що я не вірю «гарантіям», які дає наша держава. Починаю комусь вірити, коли отримую реальні можливості. Науку не можна робити шматками в авральному порядку. Нинішнього року «Факт» перевидав «Таборовий зошит». Але теж в умовах кризи додрукували лише півтори тисячі примірників. Одне слово, на кризу можна все списати. Попит є — і на Стуса, і на виставу, і на журнал «Київська Русь». Але попит — не фінансова категорія. Я сам — головний редактор журналу «Київська Русь», проте постійно займаюся Стусом в Інституті літератури. До того ж викладаю в Острозі, в Київському університеті. На літературній творчості хочу навчити дітей ремесла… Зараз варто цінувати саме ремесло. Бо це дає певну свободу. Коли людина не володіє ремеслом — вона ніби не має гордості у поставі. Навіть моральність часто починається з доброго володіння своєю професією, з ремесла.

— Дмитре, які епізоди життя і творчості вашого батька навіть тепер — у період суцільної відкритості — ще залишаються або «прихованими», або взагалі невідомими?

— Якщо хто хоче скласти для себе образ Стуса, то будь ласка, це можна зробити… Адже випущено й написано про нього достатньо. Ненадрукованого залишилося не так і багато. І не з причин цензури. А тому, що є чимало матеріалів, котрі потребують серйозних коментарів, доопрацювання контексту…

З того, що було б усім цікаве, — передусім збірка «Птах душі». Можливо, вона вже й не буде знайдена та повернута нам. Хоча теоретично така можливість залишається.

Не впевнений, що нас, українців, можуть допустити і в російські архіви. Якщо тієї збірки ще не знищили, то вона міститься саме там.

Ще було б цікаво знайти додаткову інформацію про людей зі Стусового кола. З його орбіти. Вони, на жаль, майже всі відійшли в історію… А там же — цікаві долі, несподівані зустрічі. Власне, персоналії не менш цікаві, ніж сам Василь Стус. І суспільство про це ще знає не все.

Але подавати таку інформацію треба не на рівні героїки, а на рівні того, що це унікальні знання про неординарних людей, які жили в тому просторі. Ще не час публікувати відверті нотатки батька, які він робив під час слідства і в таборах. Ну, можливо, років через 10—15—20 це й станеться…

Я переконаний: друкувати це можна буде лише тоді, коли зникне «поріг болю» в тих людей, котрі зараз дають трошки відмінні інтерпретації минулого і багато з того, що написав колись Стус, сприймають як особисту образу.

Я ж не маю права ображати людей, котрі так чи інакше йшли по життю відповідно до своєї гідності.

Також залишається багато батькових записів щодо голоду, проблем української мови, культури. Значення має контекст, а не тільки особистість Стуса. В українській літературі такий «контекст» недосить вивчений. Деяку роботу на цьому напрямі я вже майже зробив, це в моїх комп’ютерах, якщо не «гавкнеться» твердий диск, то збережеться…

— Ще два роки тому говорили про створення у Києві музею Василя Стуса. На якому етапі ця справа зараз?

— Що стосується музею — то було підписано відповідні укази. Про практичний бік справи треба запитувати в чиновників, які ці укази підписували. У даному разі — це Віктор Андрійович, В’ячеслав Кириленко… Я ж поки що не можу відповісти на ваше запитання. Треба починати з конкретних питань — місце в Києві, його забезпечення, фінансування. І взагалі, наскільки це потрібно і з якою метою.

Завжди простіше пропонувати: назвімо вулицю, збудуймо пам’ятник! Але ж музей — це систематична праця. Це місце, куди можуть приходити діти. То був просто один із багатьох указів, який тепер нічого не означає! На жаль…

— А які особистісні спогади, можливо маловідомі історії у вашій сім’ї найчастіше переказуються у зв’язку з батьком?

— Залишилися деякі закриті особисті спогади. Як для мами, так і для мене. Все ж те, що я хотів сказати, написано в моїй книжці...

З дитинства в нашій хаті я бачив багато людей, котрі тепер є легендами — і для нинішньої молоді, і для політиків. Бачив їх трохи в інших ситуаціях… Бо вони були природнішими, молодшими.

Є багато цікавих історій, пов’язаних із таборовими буднями. Але, знову ж таки, для того, щоб усе це з’явилося на світ, має існувати саме культурологічний контекст. Гадаю, ми сьогодні як суспільство ще не готові знати про себе всю правду… Зараз закривати пафосною бравадою наше реальне життя, можливо, для когось і краще… Можливо. Але якщо буде змінюватися час, ми й самі змінимося. І вже не дозволятимемо політиці так нахабно лізти в наше приватне життя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі