РОЗЧЛЕНУВАННЯ ЖАХУ БЕЗ ДОПОМОГИ МЕХАНІЧНОЇ ПИЛКИ

Навіть якщо ви не любите жанру horror, то напевно знаєте, що на цьому терені є король, звати якого Стівен Кінг. І хоча ось уже чверть століття його романами послуговуються як чудовим тренажером для розвитку критичної уїдливості, найбагатший письменник планети навіть не намагається втекти від свого настирливого іміджу, який насправді давно застарів. У цьому сенсі Кінг схожий на знаменитого доктора Джекіла, який час від часу стає містером Хайдом.

Інакше ніяк не пояснити дистанцію між халтурою на кшталт «Цикл перевертня» і такими романами, як «Мішок із кістками» та «Серця в Атлантиді». Втім, видавці можуть пояснити все. «Ви знаєте Стівена Кінга — «короля жахів»?» — єхидно запитує московське видавництво «АСТ» на обкладинці роману «Танок смерті», «написаного абсолютно іншим Стівеном Кінгом». Втім, спочатку «АСТ» видрукувало саме ті романи Кінга, які не викликали жодних запитань: купуй собі і бійся.

Коли вичерпалися запаси творів «короля жахів» і «безкомпромісного, розумного постмодерніста», «АСТ» запропонувало читачам «ще одного Стівена Кінга» — інтелектуала, великого знавця англійської й американської літератури, есеїста і критика.

В офіційній бібліографії письменника книга Danse macabre («Танок смерті») по-сирітському замикає список бестселерів як єдиний твір non-fiction.

Коли Кінг на злеті своєї кар’єри (Danse macabre з’явилася 1980 року) дав відпочити «золотій жилі» і заявив про себе як про теоретика жанру, — це прозвучало підозріло. Втім, коли він наступними роками не вичерпався і не став жертвою «зоряної хвороби», а досяг ще більших успіхів як «король жахів», — критики лише дописали ще одну позицію в реєстрі «винятків із правил».

Письменники часто намагаються публічно аналізувати свою творчість, а ще частіше намагаються розтлумачити читачу, про що ж вони справді пишуть (найчастіше публіка сприймає романи не так, як задумав автор). І хоча Кінг — не виняток із правила (більшість своїх творів він супроводжує ваговитими передмовами та післямовами), сенс «Танцю смерті» — у постановці зустрічного запитання: «Чому вам так подобається жанр horror?»

Щоб як слід розчленувати феномен жанру «жахів», Кінг обмежує свій сектор обстрілу 50—80-ми роками минулого століття. Втім, для більшої переконливості він усе ж пройшовся по витоках і класиці і навіть коротко проаналізував кілька хрестоматійних творів, звідки «єсмь пішли» всілякі розчленовування і кров’яка.

Обкладинка «Танцю смерті» (одна з найдикіших і найбезглуздіших, що дуже прикметно) обіцяє всіляке смакування «техніки жахів». На жаль, читач не знайде в цій книзі липких від крові сторінок. Із самого початку стає зрозуміло, що майбутній професор Стівен Кінг вирішив підвищити освітній рівень своїх шанувальників.

Головна перевага цієї книги — естетична критика втіленого в літературі чи кіно кошмару, своєрідна теорія механіки жаху.

Людина читає роман, від якого обливається холодним потом. Вона навіть не здогадується, на якому ієрархічному рівні свідомості її лякають: чи то автор — звичайний м’ясник і закидає вас експонатами анатомічного театру, чи то він досвідчений психолог, здатний висловити підсвідомі соціальні кошмари в безумності реальних чудовиськ, або ж він деміург вищого розряду, якому достатньо правильної інтонації, вдалого стилістичного рішення, щоб безневинна побутова сцена ввергла читача в «справжнє пекло».

Як «відомий» практик, Кінг часто дозволяє собі відпустити ту чи ту шпильку на адресу колег по жанру, які «перестаралися» у процесі лякання громадян. До речі, до «соратників» він зараховує, наприклад, Габріеля Гарсіа Маркеса і Рея Бредбері, підкреслюючи цим, що наплювацьке ставлення інтелектуальної критики до жанру жахів, м’яко кажучи, не зовсім виправдане.

Втім, якщо чесно, то «Танок смерті» — книга непотрібна. У тому сенсі, що «звичайному» цінителю кошмарів і жахів усі ці теорії і спостереження ні до чого, а спроби систематизації та філософського аналізу — відверто «ліва» інформація. До того ж, книга не адресована європейському читачеві, бо Кінг зосереджує свою увагу на тих американських книгах і фільмах жахів, більшість яких навряд чи згадають найкровожерливіші американці. Крім того, Кінг надто часто звертається до творів «категорії Z», виправдуючи свій інтерес дуже оригінально: «...у того, хто переглянув достатню кількість фільмів жахів, виробляється смак до по-справжньому нікчемних картин. Просто погані фільми (такі як «Повернення» — злощасний набіг Джека Джонса на територію картин жахів) можна зневажливо відкинути. Але справжні любителі жанру згадують фільми на кшталт «Мозок із планети Ароус» (...) із почуттям, схожим на справжню любов. Так люблять дитину-дебіла. Хоч вона й дебіл, але її усе ж таки люблять, чи не так?»

Отже, йдеться про любов до фільмів і книг жахів, про той особливий шарм кошмарних творів, який неможливо пояснити раціонально.

Що змушує людину платити гроші, щоб відчути максимальну некомфортність? — ще одне сивоволосе запитання, на яке Кінг намагається відповісти.

Більшість нас задовольняються біологічною концепцією: мовляв, адреналін виділяється — це добре й корисно. Кінг пропонує нам менш завидну роль: усвідомити себе тією чи тією мірою душевнохворими з яскраво вираженими схильностями до антисоціальної поведінки. Читання і перегляд «страшилки» — це подарунок нашому внутрішньому демону, який час від часу підбурює нас до насильства й інших поганих вчинків. Таким чином, жанр жахів — щось на кшталт універсальних духовних ліків, які не зціляють, а принаймні гальмують наше безглузде Id.

«Танок смерті» слід було б прочитати всім, хто стурбований кров’ю і жорстокістю на телеекранах (особливо в «дитячий час»). Хоча, цілком імовірно, сприйняття цієї книги може обмежиться співчуттям Стівена Кінга до дітей, естетичне виховання яких можна собі уявити.