Россіні між трьох епох

Прем'єру знаменитої опери Джоаккіно Россіні "Севільський цирульник" нещодавно показав Київський національний театр оперети, запросивши слухача в подорож - із ХVIII по ХХІ століття.

"Севільський цирульник" створений 1816 р. за рекордно стислий термін - лише два тижні. І все в цій опері свідчить, що автору працювалося так само легко й швидко, як стрімко-захопливо розвивається її сюжет і мчить бурхливим потоком прославлена музика.

Джерелом лібрето, написаного Чезаре Стербіні, послужила знаменита комедія П'єра Карона де Бомарше. Покласти її на музику ухитрилися й інші, наприклад знаменитий композитор ХVIII ст. Джованні Паїзієлло, який, будучи впевненим у своїй перевазі, милостиво дозволив молодшому колезі використати популярний сюжет. Але Россіні перевершив суперників і створив справжній шедевр комічної опери (opera-buffa, італ.).

Солодкозвучний кулінар (Россіні досить відомий як автор кулінарної книжки) зумів наповнити свою музику такою кількістю яскравих, пам'ятних мелодійних інгредієнтів, що навряд чи на світі є меломани, які не знають її увертюри, "козирних" арій Розіни та Фігаро з першої дії, арії Базиліо про поговір.

Як було заведено в ті часи, опера має номерну структуру. У партитурі привабливі об'ємні оркестрові епізоди, окремі арії, ансамблі та хори чергуються з речитативними вставками, у яких, власне, й відбувається розвиток дії. А завершені музичні номери служать місцями демонстрації вокальної техніки, композиторської майстерності та вираження почуттів персонажів.

Опера розповідає про кохання молодого аристократа графа Альмавіви до вихованки багатого буржуа, про перешкоди, які чинить їм доктор Бартоло, що задумав сам одружитися з юною Розіною. І про спритність севільського цирульника Фігаро, який зумів допомогти закоханим узяти шлюб.

Режисер Богдан Струтинський, сценограф Андрій Романченко та художник із костюмів Ольга Левченко органічно поєднали у своєму рішенні дві епохи - кінець ХVIII і наше, ХХІ ст. Дивитися й слухати цікаво. У залі раз у раз спалахує невимушений сміх, публіка жваво реагує на дотепні мізансцени та повороти дії.

Хороший у заголовній ролі Сергій Авдєєв (Фігаро). Голос виконавця досить виразний, хоча взірцем бельканто не назвеш. Цей Фігаро - живий, хитрий і веселий спритник, який чудово розрулює непрості ситуації. Він - втілення хитрощів і винахідливості грядущого нового класу.

Упродовж вистави герой постійно веселить аудиторію, а цілком безневинна й жива сцена в ліжку молодих героїв з його участю наприкінці опери провокує заразливий регіт і радісне сприйняття залу.

Чудово прозвучали Галина Грегорчак-Одринська, яка майстерно виспівує надзвичайно складні фіоритури колоратурної партії Розіни, технічний тенор Анатолій Погребний (Альмавіва), міцний низький баритон Ігор Тихонов (Бартоло). Вразив потужний, упевнений бас-баритон Анатолія Супруна (Базиліо) і сильне, гнучке сопрано Ганни Довбні (служниця Берта).

Не обійшлося без трюїзмів - як, наприклад, звуки мобільного, величезний телевізор, на якому доктор Бартоло переглядає свої мрії про шлюб з Розіною, вставки короткої фонограми популярної сучасної мелодії (початок другого акту). Усе це викликає дружелюбний і розуміючий сміх глядяцької зали, яка жваво реагує на сам жанр і на деякі новації стосовно легендарної опери. Мабуть, спірно виглядає демонстрація на заднику сцени документальних кадрів сталінської епохи під час виконання арії Базиліо "Поговір".

Бурхливому розгортанню сюжету сприяє дотепно задіяний кордебалет - восьмеро людей у чорному, які то на роликах, то пішки супроводжують розвиток колізій (хореограф Вадим Прокопенко).

Злагоджено грав оркестр, включаючи стабільну мідь і м'які дерев'яні духові. Щоправда, не можу назвати ідеальним звучання струнних, що не завжди демонстрували рівний прозорий тембр. Тим часом потішили численні непрості вокальні ансамблі.

Жваво співав чоловічий хор (хормейстер Ігор Ярошенко). Цим стрімким музичним потоком уміло керував талановитий диригент Сергій Голубничий.

Не зовсім зрозуміло, навіщо використовувалися мікрофони на заднику, що давали часом сумнівну за якістю підзвучку (на мій погляд, більшість солістів чудово впорювалися зі своїми голосами й без підзвучки).

Всупереч світовій практиці, італійська опера в Київській опереті виконується українською (переклад Максима Рильського осучаснений Яною Іваницькою). Знаходжу метаморфозу виправданою - дія динамічна, все зрозуміло: боротьба за рідну мову йде на всіх рівнях.

Підсумовуючи, скажу, що творчий підхід і професіоналізм постановочного колективу зробили виставу і веселою, і по-справжньому сучасною, позбавленою зашкарублого "академізму" і цікавою нинішньому слухачу. Добрий "Цирульник", суцільний позитив.