РОМАНТИЧНИЙ ІМІДЖ МАЙСТРА

Філармонічний сезон цього року радує дедалі більше. «Гольдберг-варіації» Баха в дивовижному виконанні Андреаса Штайєра, «Карнавал» Шумана в неординарній інтерпретації Наума Штаркмана, чудова скрябінська програма Володимира Сіренка та Володимира Крайнєва, і ось — довгоочікуваний концерт Гідона Кремера. Партнерами видатного скрипаля виступили блискуча молода віолончелістка Марта Судраба та симфонічний оркестр Національної філармонії, керований цього разу Романом Кофманом. У програмі — П’ята симфонія Яна Сібеліуса, його ж «Сумний вальс» і українська прем’єра — «Кончерто гроссо №2» Альфреда Шнітке.

Вести концерт за наростаючою, до кульмінації, до яскравого й ефектного завершення — практика звична. У даному ж випадку в одному концерті опинилися твори, порівняти які можна надто умовно.

Розпочався вечір П’ятою симфонією Сібеліуса — явно орієнтованою на бетховенський симфонізм, зокрема, на Шосту, «Пасторальну» симфонію. З легкої руки Бетховена «сцени в полях» вигулювали в романтичному дев’ятнадцятому столітті всією симфонічною літературою. Не пройшов повз них і фін Ян Сібеліус. Результат вийшов, на жаль, позбавлений бетховенської могутності й динамічності; твір грішить на монументальність за майже повної відсутності яскравих симфонічних (тобто індивідуалізованих, сповнених глибоких змістів, потенційно багатоликих, здатних стати фундаментом майбутнього розвитку) тем.

Утім, чи мають філармонічні програми складатися винятково з шедеврів світової літератури? Хтозна. З одного боку, шедеври ніколи не старіють і ніколи не зношуються. Тому включення їх у філармонічні програми вельми бажане. Але коли подивитися з іншого боку, напрошується висновок про те, що повнокровне життя музики можливе лише за умови багаторівневого, різного за якістю її наповнення. Тому ініціатива Р.Кофмана, котрий включив симфонію Сібеліуса (на нашу думку — аж ніяк не шедевр світового симфонізму) у програму, дуже цінна.

Кофману-дирижерові, звісно — ура. Довгий і громіздкий твір він буквально «витягнув». Крім того, варто спеціально зазначити: незламній диригентській волі підкорився і дуже непростий оркестр філармонії.

«Вальс» Сібеліуса — твір, надзвичайно популярний у філармонічному репертуарі. Слухаючи його, щораз ловиш себе на тривіальних думках про те, що романтична культура — це культура мініатюр, поетизації побуту й демократизації інтонаційних джерел. Такі твори — прекрасні «інтермецо» між монументальними й тому основними номерами програми.

Кульмінацією ж концерту стала українська прем’єра Кончерто гроссо №2 Альфреда Шнітке для скрипки, віолончелі й оркестру — твір вражаючої трагічної сили. У принципі, дух єдності тягнеться від нього в глибінь ХХ століття — до симфоній Шостаковича й Малера. Виразно відчувається і класицистська стильова орієнтація — Моцарт, його промениста безпосередність, відтворена в тендітності й дитячій беззахисності деяких музичних образів. Нарешті, твір Шнітке апелює ще до одного контексту — культури бароко з його трагедійністю, «розірваністю» та самотністю людини в багатовимірному безмежному світі. Шнітке не просто стилістично орієнтується на культуру минулого. Використовуючи знаки минулого як своєрідні «слова», культурні «символи», зрозумілі тим, хто не втратив зв’язків, він створює солідну симфонічну концепцію, причому в дусі Новітнього Часу. І центром концепції постає друга частина, з її великоваговим, тілесно-зримим просуванням, буквально «тупцянням» спричиняє трагічну кульмінацію — центральну в усьому циклі.

Але справжній концерт обов’язково включає дві складові — що і хто. Що в програмі — і хто інтерпретує.

Гідон Кремер — безумовно, знакова фігура в музиці ХХ століття. Знакова в силу багатьох обставин: і грає-бо на скрипці Гварнері, й «у пальцях» тримає практично весь скрипковий репертуар, де — величезна кількість музики ХХ сторіччя. Ще 1981-го, за радянських часів, Гідон Кремер заснував фестиваль «для дружнього кола» у Локенхаузі (пригадайте хоч один аналог!). Інтенсивно гастролює зі створеним ним самим оркестром Кремерата Балтіка; його ж дітище — і камерний ансамбль Кремерата Музіка (ось це, здавалося б, розповсюджено на пострадянському просторі дуже широко — від «Віртуозів Москви» до «Київських солістів»). Гастролював з Леонардом Бернстайном, Гербертом фон Караяном, Ріккардо Каламуті, Валерієм Гергієвим...

Такий імідж майстра. І що знаменно — Гідон Кремер, на відміну від інших побратимів за скрипковим цехом, ані на йоту не експлуатує свій імідж, не маніпулює ним. Він просто працює — добре, якісно та яскраво. Його соло в Кончерто Гроссо Альфреда Шнітке — пронизлива пісня самотньої душі, яка не знайшла розуміння. Романтичної Особистості, котра протиставила (чи — кинула виклик?) себе суспільству.

Кремер, як і багато разів до цього в Києві, грав блискуче. Музикант, котрий завжди шукає, сумнівається, наново відкриває Музику — такий істинний Кремер. І, очевидно, ніколи не стане він іншим — піднесеною на Олімп культовою фігурою, якій вибачать, у принципі, все. Оплески, що довго не вщухали, захоплені обличчя та величезний кошик квітів від Фонду сприяння розвитку мистецтв Кремер, як, утім, і Кофман, і Судраба, заслужив. Побільше б таких концертів — по-справжньому Великих і за іменами, і за якістю!